Рубрика «П’ять хвилин із книжкою»: Марта Госовська про переклади і книжку «Покоївка» Ніти Проуз

Поділитись

10 квітня 2024, Ср

Розпочинаємо нову рубрику у блозі Лабораторії — «П’ять хвилин із книжкою», присвячену перекладачам, які закохують чи змушують нас ненавидіти героїв, дають їм голос, формують із написаного світу нову реальність. Саме перекладач стає диригентом симфонії книжки: задає їй ритму, тону й звучанню, який має бути суголосним із оригіналом. Завдяки їх роботі на наших полицях з’являються світові новинки й бестселери українською мовою. Сьогодні говоримо про головну редакторку перекладної літератури видавництва Лабораторія, засновницю школи перекладу «Translate it again» і власницю агенції перекладів «United Words of Translation» Марту Госовську. Серед перекладів Марти — «Спостерігаючи за англійцями» Кейт Фокс, «Її тіло та інші сторони» Кармен Марія Мачадо, а також детектив «Покоївка» Ніти Проуз, що вийшов друком у Лабораторії. Який же він — процес перекладу книжок? Що найскладніше, а що приносить найбільше задоволення? Детально у матеріалі.

Яка книжка впіймала вас «на гачок»?

О, усі, які мені довелося перекладати! Коли я читаю книжку і радісно при цьому вигукую, що «От би її перекласти!», – ось це і є непомильна ознака, що я «упіймалась на гачок».

Розкажіть про цікаві новотвори \ неологізми над якими ви працювали у книжках?

Власне, найбільше простору для словотворення у мене було під час перекладу Террі Пратчетта! Це справжня розкіш для словотворця-любителя, як я, бо можна дати собі волю і не хвилюватися, чи не буде занадто. У книжці з серії про пригоди підлітки Тіффані «Вільні малолюдці» я чи не на кожній сторінці мала виклик з неологізмами – мені довелося навіть перекладати імена героїнь, щоб зберегти задум автора і вони нам підказували про норов персонажів ще до знайомства. Такі собі імена-візитівки!

Робота над перекладом книжки видавництва Лабораторія, яка запам’яталася вам найбільше?

Для Лабораторії я переклала лише одну книжку – «Покоївку», роман Ніти Проуз, канадської письменниці, з якою ми встигли за час роботи над перекладом потоваришувати в інстаграмі і вона мені неабияк допомагала зрозуміти, хто ж така ця Моллі із рівненьким каре, любовʼю до порядку та дивною манерою висловлюватися.

Власне, коли до мене звернулося видавництво із запитом на переклад, я не була відкрита до нових проєктів, але для Моллі зробила виняток. І не пошкодувала. Це переклад, який, не побоюся суперлативів, порятував мене у перші місяці великої війни, коли текст – то було єдине, за що можна було учепитися, аби втриматися на поверхні реальності і не потонути у невідомому. Трохи сумно, що Моллі залишилася у тіні. Можливо, саме час виходу книжки не сприяв її популярності, а можливо – невдала анотація, яка обіцяла детектив, а насправді – це історія про самотню дівчину, не таку, як усі, як би ми зараз сказали, нейронетипову, яка щосили намагається знайти своє місце у незрозумілому їй світі. Достоту, як і ми всі з вами.

Поділіться найскладнішим моментом перекладу, який майже (або точно) довів вас до сказу? (розкажіть про те, що під час перекладу принесло найбільше болю)

Мабуть, найскладнішою – і технічно, і морально, – є книжка, яку я перекладаю зараз. Це «Місто самоти» Олівії Ленґ. Текст настільки резонує із всеохопним відчуттям самотности, яке українців спіткало з початком великої війни, – коли опиняєшся сам на сам із своїми страхами, коли чекання – новин, звісток, прильотів, коли сирена нарешті стихне, замикають дверцята наших персональних кліток і не дають вибратися до живого людського, не побоюся патосу – цілющого, людського тепла. Ось це боляче. Не дає ошаліти від болю лише краса тексту і той безмір інформації, яку я для себе відкриваю під час перекладу про, здавалося б, добре мені відомих митців. Наприклад, Гоппера чи Воргола, чиє мистецтво я не особливо розуміла і тому не була до нього особливо прихильна, стали для мене візуальним тлом вимушеного перебування за межами України.

Найприємніший момент у перекладі: що змусило вас плакати від щастя чи натхненно працювати всю ніч?

Хочеться пожартувати – дедлайн змушує працювати усю ніч, але ні. Вночі я не перекладаю. Поночі я можу дивитися документалку про Воргола, щоб краще розуміти, що ж Олівія Ленґ мала на увазі, пишучи про його особливу манеру говорити і схиляти голову набік. От на точний переклад цього опису знадобилося вісім годин перегляду документальних фільмів про Воргола. Як тут не заплачеш на радощах!