Шаленство вечірок з молодими знаменитостями, жага до слави й творчого визнання. Уривок з мемуарів соліста AC/DC Браяна Джонсона
Перш ніж прокинутися знаменитим солістом легендарного рок-гурту AC/DC, Браян Джонсон співав у церковному хорі, служив у армії і лагодив бите скло автомобілів. Понад десять років він намагався підкорити сцену в складі різних гуртів — гастролював, випускав альбоми, підписував невдалі контракти і навіть входив до музичних чартів, та до успіху, який чекав його попереду, було ще далеко. Попри все Браян Джонсон не відмовився від своєї мрії. І завдяки цьому у 1980 році зміг замінити вокаліста одного з найвідоміших рок-гуртів світу AC/DC Бона Скотта. Про шалений успіх і знайомства зі знаменитостями детально — у матеріалі.
Мені ставало прикро, коли я ходив на концерти знаменитостей. Я бачив частинку того життя, яке могло б бути й моїм, якби я став професійним співаком.
Перший концерт, який я пам’ятаю, був у кінотеатрі Odeon на Піліґрим-стріт у Ньюкаслі. Вхід був вільний, тому що спонсором концерту була компанія-виробник цигарок, що тоді було нормальним, бо цигарки були корисними для здоров’я — принаймні за словами лікарів, що рекламували їх. Хедлайнеркою була Джулі Лондон. Пам’ятаю, як на вході нам роздавали цигарки по двадцять штук у пачці, що для мене і Джорджа Беверіджа, котрий прийшов зі мною за компанію, було наче різдвяний подарунок. Зазвичай у нас з грошима була повна біда, тому ми купували пачки по десять цигарок. Окрім головної зірки програми, на концерті виступала ще ціла низка гуртів, що виконували по дві пісні кожен: The Bachelors, The Fourmost, далі на сцену вийшли The Pretty Things і просто порвали залу піснею Don’t Bring Me Down.
Я віддав би праву руку за те, щоб бути на цій сцені замість одного з гуртів, особливо замість The Pretty Things.
Однією з причин, чому найвідоміші зірки приїжджали до Ньюкаслу, був Club a’Gogo, яким керував сумнозвісний музичний менеджер з Лондона Майк Джеффрі. Його клуб швидко став відповіддю Північно-Східної Англії на лондонський The Marquee — передусім завдяки тому, що Джеффрі узяв на місце соліста штатного гурту клубу талановитого молодого співака Еріка Бердона.
Звісно ж, це був гурт The Animals.
У клубі Club a’Gogo виступали всі: The Rolling Stones, The Who, Айк і Тіна Тернер, Гавлін Вулф. The Animals навіть присвятили цьому місцю пісню, котру вони випустили на зворотній стороні синглу Don’t Let Me Be Misunderstood. Ось яке це було популярне місце. Однак у місті було ще багато інших подібних закладів: La Dolce Vita, The Downbeat, Change Is, The Oxford, The Majestic, The Cavendish і, звичайно ж, The Mayfair з його фантастичною поворотною сценою.
Так, у ті дні Ньюкасл був справжнім серцем музичної тусовки.
Найчастіше я ходив у Mayfair, бо там була найкраща звукова система, а ще проходили «вечори року», коли діджеї грали найсвіжіші пісні в жанрі важкого року й блюзу на такій гучності, що здавалось, що тобі в живіт б’ють кулаком. Найпопулярнішою була пісня My Generation гурту The Who. Ми всі чекали на рядок, що його так круто й зловісно співав Роджер Долтрі — Why don’t you all... f-f-f-fade away?, — і, повторюючи за ним самими губами, гасали по танцполу, закинувши голову назад і граючи на уявних гітарах, махаючи ними, як Піт Таунсенд, а Кіт Мун несамовито гамселив по барабанах.
Я так любив цю пісню, що ми із The Gobi Desert Canoe Club навіть спробували зробити на неї кавер…
Однак наш талант вичерпався на першому ж куплеті.
Я віддав би праву руку за те, щоб бути на цій сцені замість одного з гуртів.
* * *
По-справжньому я відчув, що ми стоїмо на порозі майбутнього, на концерті The Jimi Hendrix Experience. Я навіть дату можу назвати: п’ятниця, 10 березня 1967 poку. У Club a’Gogo, звісно ж. Найімовірніше, це було одне з перших шоу Джимі Гендрікса у Великій Британії, що зовсім не дивно, зважаючи на те, що його менеджерами були Майк Джеффрі та учасник The Animals Чес Чендлер.
Щойно я почув, що в місто приїде Джимі Гендрікс, я вже знав, що це буде щось зовсім інше. Цей хлопець підірвав музичний світ ще до того, як став відомим — у Record Mirror написали про нього статтю під заголовком «Mr. Phenomenon». А потім вийшов альбом Are You Experienced, у котрому перша доріжка Foxy Lady, кажуть, була про дівчину Роджера Долтрі. Пам’ятаю, як я слухав цю пісню і думав: що це в біса таке? Було враження, що цей хлопець просто вистрибнув з іншого виміру... і приніс із собою цілий набір нових звукових частот.
Значно гучніших частот.
Грошей на квиток у мене, звісно ж, не було. Не те щоб це мало значення — квитки однаково розкупили за пару секунд. Тож я зробив те, що зробив би будь-який вигадливий хлопець у такій ситуації. Я став навкарачки і так пройшов під віконцем каси, коли охоронці відвернулись.
Коли мене нарешті помітили, я вже на всіх парах мчав по сходах і потім змішався з натовпом.
Сказати, що зала була переповнена, — нічого не сказати. Народу було вдвічі, втричі більше, ніж глядацьких місць. Там було нічим дихати. Пізніше я дізнався, що на цьому самому концерті був один хлопець на ім’я Ґордон Самнер, більше відомий під псевдонімом Стінґ, тоді ще зовсім зелений п’ятнадцятирічний підліток. Ще там був Джеймс Бредфорд — Джиммі Нейл, — якому тоді ще не минуло й тринадцяти. Мабуть, варто сказати, що в Club a’Gogo було дві зали. Одна називалась The Young Set, бо була призначена для тих, кому немає вісімнадцяти, а друга називалась The Jazz Lounge — ця була для старшої, зрілішої публіки. Того вечора ми були в залі The Young Set, тому що в Jazz Lounge концерти починались безбожно пізно — аж о другій ночі.
Навіть Стінґ пам’ятає, як організатори намагалися знайти серед публіки хлопчака, що проскочив без квитка. («То це був ти?!!» — сказав він, коли роками пізніше я розповів йому про це.) Однак мені вдалося знайти місце в кутку зали, де я зміг затихаритися (є таке слово?) і слухати. По суті, тільки слухати я й міг, бо видно мені було лише частину пов’язки на голові, верх гітари і фрагмент ременя. А потім Гендрікс підкинув гітару, і вона застрягла в підвісній стелі — що було зовсім не дивно в такому крихітному приміщенні. Більшість гітаристів зупинили б концерт, але він продовжив грати на гітарі, що тепер звисала зі стелі.
Вийшовши із зали після концерту, ти вже знав, що світ змінився, що ти змінився.
У певний момент, якщо пам’ять мені не зраджує, він навіть грав на ній зубами.
Публіка просто шаленіла.
Таких, як Джимі Гендрікс, цей світ більше не побачить. Яка в нього була аура. Яка харизма. Словами це не описати. Проте, якщо говорити чесно, звук був дуже поганий. Тобто просто жах. Я не помітив жодної гастрольної команди. На ударних сидів Мітч Мітчелл, Ноель Реддінґ був зайнятий бас-гітарою. Не було ні мікшерного пульту, ні звукорежисера — тільки ці троє хлопців на сцені й неймовірний, оглушливий шум. Усе працювало на межі можливостей, плавились шнури, летіли іскри, повітря шипіло від високовольтного струму. Правда в тому, що все шоу рятували геніальні пальці Джимі Гендрікса. Через його гітару говорила його душа.
Гурт називав те, що робить, «експірієнсом», але насправді це було шаленство. Вийшовши із зали після концерту, ти вже знав, що світ змінився, що ти змінився. Такий самий ефект я спостерігаю, коли Анґус Янґ дає волю почуттям і передає через гітару те, що насправді відчуває.
Зайве й казати, це шаленство поглинуло мене цілковито і повністю.
