Сміх, що ще не знає страху: уривок із книжки «На вулиці Солоній»

На вулиці Солоній не існує злих людей. Є дивакуваті, гучні, мовчазні, скандальні або зовсім беззахисні. Їхні родинні історії переплітаються з вуличними легендами, де річка, поле і двір стають частиною кумедного та трохи загадкового світу. І саме тут, у затишному передмісті біля річки Самари, кучерява і спостережлива семирічна Сявка та її невгамовний друг Тюба, головні герої роману «На вулиці Солоній», вирушають у свої нескінченні літні пригоди. Ділимося уривком із цієї літньої книжки у матеріалі.

________________________________________________________________________________________________________________________

Сміх, що ще не знає страху

Якщо якогось чужинця завезти на Солону та й покинути посеред вулиці, він зроду не здогадається, що за хатами, позначеними непарними номерами, ховаються широкі горо́ди і тягнуться аж до зарослого очеретом пологого берега річки Самари, де закінчуються майже непомітною звивистою стежкою й невисокими згорбленими вербами. Узагалі на Солоній дуже багато води, подекуди аж занадто. Посеред вулиці доживає свого віку стара криниця під деревʼяним вицвілим дахом, біля школи стирчить гусаком колонка з найсмачнішою у світі дніпровою водою, а майже в кожному дворі гніздяться високі цибаті фантали, що безвідмовно качають воду на всілякі домашні справи. Біля них господині миють посуд, замочують у ваганах білизну і банять перед сном брудні дитячі обличчя. 

Щодня, навіть не встигши продерти сонні очі, вулична дітлашня біжить купатися на річку, розганяючи босими ногами клапті ряски по воді, або валятися на розкиданих берегом довгих, як горохові стручки, деревʼяних каюках. 

Але є ще одна водойма на нашій вулиці, і вона належить тільки нам двом: мені й моєму другу. Це старезна масивна чавунна ванна. 

Раніше, ще до мого народження, була вона предметом надмірних розкошів, майже нездійсненою мрією і називалась красиво та загадково «дефіцит». У моєму розумінні — це щось не надто потрібне, але дуже бажане. Нову блискучу ванну за якимсь нікому не відомим розпорядженням привезли не до просторої квартири міської новобудови, а на тваринницьку ферму. Чи то там планували купати доярок, чи хотіли напувати з неї корів — таємниця, якої татів брат, завідувач ферми, так і не розгадав. Не довго думаючи, дядько Левко списав її як застаріле обладнання, завантажив і трактором доставив на вулицю Солону, прямісінько у батьківський двір. Лише вшістьох чоловіки змогли зняти ванну, тож поставили там, куди вистачило сил донести. Ще років пʼять нікому не потрібний центнер високоякісного чавуну заростав виноградною лозою, наповнювався весняними дощами і був притулком зеленим прудким жабам. А потім у наймолодшого дідового сина Олекси народилася я, Славка, по-вуличному — Сявка, і все змінилось.

Я лежу у чавунній ванні, задерши ноги на самий краєчок. Тепла вода лоскоче мою тонку шию. Крізь бузинове листя над головою пробиваються набридливі промені пекучого сонця і, не знаходячи на моєму смаглявому обличчі місця для ластовиння, з розпачу тонуть у зеленкуватій каламутній воді. Не повертаючи голови, а лише скосивши очі ліворуч, я помічаю, як із сусіднього двору через паркан перелазить мій найліпший друг. У свідоцтві про народження батьки записали його Таманським Адамом, підкреслюючи шляхетне польське походження, та сам «шляхтич» із цим категорично не погоджується і вимагає називати його коротко та звучно — Тюба. Йому так подобається. На противагу Тюбі, «Сявка» зʼявилося з мого дитячого невміння правильно вимовити своє імʼя. 

— Як тебе звати, дитинко? — питали мене маленьку незнайомі тітки. 

— Сявочка, — відповідала я, гублячи складний для мене звук «л». 

Якби ж я тільки знала, що вулиця скоротить моє «Сявочка» і я на довгі роки стану «та це ж та сама Сявка!». Але якщо поглянути з іншого боку, то воно й добре, що так сталося. Ну як можуть бешкетувати Адам і Слава? Зовсім інша справа — Тюба і Сявка. Жодної відповідальності. 

Уже за мить сусід вужем пірнає у воду і простягає мені шматок чорного мокрого хліба, щедро присипаного цукром. 

— Що робиш? — порушує він мовчанку. 

— Їм твій гостинець, — чемно відповідаю. Я ніколи не ігнорую Тюбиних дурних запитань, адже часто вони передують «А знаєш, я оце подумав і придумав». Те, що вічно голодний сусід ділиться зі мною поцупленою у матері з кухні здобиччю, ні в кого не залишає сумнівів, що ми найліпші друзі. 

Сонце, не здивоване таким варварським втручанням, починає ліниво малювати візерунки не тільки на моїх засмаглих вилицях, а й на вкритому ластовинням носі Тюби. 

Відгризаючи від хліба невеличкі шматки, щоб якнайдовше розтягти задоволення, ми почуваємося безтурботними пуголовками, які навіть не здогадуються, що дорослішання колись перетворить нас на пузатих зелених жаб. 

Зараз наш знайомий і безпечний дитячий світ видається нам вічним та непорушним, і ванна тому найкращий доказ.

— Цікаво, чи вона важка? — Тюба злизує з пальців залишки цукру, а потім бовтає ще солодкою рукою у воді. 

— Мабуть, кілограмів сто, не менше, — припускаю я, згадуючи, як рік тому четверо дорослих чоловіків намагалися перенести її в інший куток подвірʼя. Але вона так і залишилася за бабиною хатою, неподалік щербатого паркану, марно намагаючись розділити наші з Тюбою двори. 

Може, то сама ванна прикипіла чавунною душею до цього місця під патлатим бузиновим кущем, а може, четверо чоловіків просто не здужали її підняти. Хтозна. 

Коли нам буває сумно чи гірко від образ, ми з Тюбою ховаємося у нашому чавунному болоті, і це одразу покращує настрій. Ми безтурботно бовтаємо ногами у воді, регочемо, жеремо чорнильно-синю шовковицю, ще зеленкуваті абрикоси, а в особливі моменти навіть солодке пісочне печиво, яким нас пригощає баба Векла. 

— Це вам від «зайця», — каже вона, розгортаючи принесені клуночки, а ми хапаємо гостинці мокрими побабілими пальцями. 

Тюба був для батьків «кара Господня», я — для своїх найбільша радість. Як виявилось, і перше, і друге було для нас жахливим тягарем, який ми топили у теплій і часто каламутній воді вуличної чавунної ванни, закриваючись від світу дорослих листям патлатого бузинового куща.

Іноді нашу літню ідилію порушував важкий погляд діда Гната. Він стояв у дворі, завитому виноградом, спирався на деревʼяний ціпок і мовчав, насупивши сиві густі брови. Кремезний і суворий, з гострими темними очима на непривітному обличчі, він незадоволено спостерігав за усім, що відбувалося навкруги. Тож мені було дивно бачити, як ніжно баба Векла, весела і життєрадісна, любить його. Літніми зоряними вечорами вони часто сідали вдвох на лавці біля хати, насолоджуючись вечірньою прохолодою й одне одним. Дід Гнат щось тихо говорив бабі, а вона заливалась дзвінким, молодим і якимось, на мій дитячий розум, непристойним для її віку сміхом. Хустка зсовувалась бабі на потилицю, випускаючи на волю вже сиве кучеряве волосся. Вона соромʼязливо заправляла пасма і нахиляла голову до дідового плеча. У такі вечори я не насмілювалася їм заважати і часто засинала, не дочекавшись повернення старого подружжя до хати. 

Іноді ванна, не витримавши літньої спеки, міліє, як і кожна пристойна водойма. Тоді ми з Тюбою вештаємося під ногами у дорослих, не знаючи, чим себе зайняти.

Сьогодні саме такий день. Баба Векла, втомившись від нашого безпардонного втручання в усі хатні справи, вказує рукою на річку: 

— Йдіть пополощіть свої пісні обличчя в Самарі, теж мені знайшли причину журитися. Куди оком не кинь, всюди вода. Киш звідси!

І ми, не заперечуючи, вшиваємося з двору, щоб не заважати дорослим проживати своє забарне життя. Коли вже повертаємося, застаємо діда за хатою з поливним шлангом у руках. 

— Мабуть, баба його змусила, бач, який злий, — шепочу я. 

— Я б йому на очі не потрапляв, він мені ще за яблуню не пробачив, — Тюба завчасно ховається за хатою. 

Роздратований, дід Гнат струменем води заливає і ванну, і все, що її оточує: дерева, квіти і навіть ні в чому не винний паркан.

Опівдні дві голови — одна чорнява і кучерява, а друга коротко стрижена й світло-соломʼяна — знову стирчать із чавунної ванни. Ми задираємо ноги на її край, роздивляємось наші зморщені від води пальці й регочемо так, як уміють лише веселі та легковажні пуголовки.

Час від часу у двір приходить дядько Федір, найстарший син діда з бабою. Він живе на іншому боці нашого кутка у великому, нещодавно добудованому двоповерховому будинку, в якому якраз закінчує дорогий і модний ремонт. Дядько людина значуща і дуже поважна на заводі, де він працює керівником, через це й поводиться з усіма як із підлеглими. Високе чоло під зачесаним назад чубом свідчить про розум і, можливо, трохи про зарозумілість, глибоко посаджені очі помічають будь-яку ваду співрозмовника, а красиво окреслені повні губи завжди готові одним зробити слушне зауваження, а іншим дати корисну, хоч часто й непрохану пораду. На кожну подію, що трапляється на Солоній, дядько Федір має і завжди висловлює свою авторитетну думку. Всі, кого він знає, поважають його і під час зустрічі запопадливо тиснуть руку. Приходячи до двору, він часто зупиняється біля нашої чавунної ванни, закладає руки за спину й питає завжди те саме: 

— Ну, як тут у вас справи, молодьож?

Дядькові візити частішають і починають мене тривожити. Я почуваюся його підлеглою, і мені хочеться, запопадливо потиснувши простягнуту руку, почати за що-небудь просити вибачення. Тюба піднімається з води, вороже супить білі, вицвілі на сонці брови: 

— Нормально у нас справи, а чого ви питаєте? 

— Та як чого? Хвилююся, щоб у вас верба з одного місця не виросла, — дядька Федора веселить його жарт, і він голосно сміється. Потім, гладячи рукою нагрітий сонцем чавунний бік ванни, звертається до мого друга: 

— То ти, мабуть, наш майбутній зять? Бо як не прийду, а ти тут як тут. Любиш, мабуть, Славку? 

— Люби́ть, може, й не люблю, але пику натовкти за неї можу легко, — ще дужче супить брови пуголовок Тюба.

Дядько Федір регоче, демонструючи нам білі рівні зуби, так голосно, що лякає сонних горобців на даху. А потім, ще раз прискіпливо оглянувши ванну, йде геть. З вікна за такими сценами мовчки спостерігає дід Гнат. 

Після цих розмов ми ніяковіємо, ховаючи одне від одного очі, Тюба вилазить із ванни, трусить мокрими руками так, що теплі бризки розлітаються в різні боки, і, не дивлячись на мене, повідомляє: 

— Піду я, Сявко, мати, певно, мене вже шукає. 

Я сумно дивлюся, як він лізе через невисокий паркан між нашими дворами й розчаровано бовтаю ногою у зеленкуватій воді.

Не минуло й кількох днів, як дядько Федір прийшов знову. Тривога змусила нас із Тюбою вилізти на паркан і покірно чекати біди. Ми нажахано дивимось, як дядько ходить навколо нашої ванни. Він приглядається до неї, на око вимірюючи довжину й ширину, мацає руками, нахиляючись заглядає під низ, цмокає від задоволення губами. Потім навіщось щосили буцає її наваксованим черевиком. Ванна у відповідь незадоволено гупає глухим низьким звуком. Звідкись ми знаємо, що сьогодні закінчиться безтурботне дитинство і нас таки примусять перетворитися на дорослих зелених жаб. Із хати повільно виходить дід Гнат і зупиняється неподалік, обіпершись на свій незмінний ціпок. 

— Ти щось хотів, Хведю? — суворі очі недобре оглядають паркан, на якому стирчимо ми з Тюбою, і зупиняються на синовому обличчі. 

— Скоро ремонт закінчую, тату, кухню вже зробив, залишилась тільки кімната для купання, — дядько чомусь більше не видається начальником, — то хочу у тебе ванну попросити, — він невпевнено махає рукою в бік бузинового куща. 

Я чую, як Тюба, затамувавши подих, подається вперед. Паркан під ним натужно скрипить. Якби я не боялася впасти, обійняла б його і заспокоїла, а так тільки сильніше чіпляюся за штахетину, не зводячи з діда Гната очей. 

Дід переводить погляд прямо на мене. Недобрі очі, здорові робочі руки, складені на ціпку, сивий чуб, сіра сорочка, застебнута під самий комір. Усього на його обличчі занадто: кошлаті густі брови, масивний ніс, стиснуті в сувору риску губи, чіпкий погляд. — Та чого ж, Хведю, візьми, — милостиво дозволяє він, переводячи погляд на сина.

Ми з Тюбою не ворушимось. Дід Гнат, показуючи всім своїм виглядом, що розмову закінчено, повертається до нас широкою спиною і йде до хати. На порозі обертається: — Бери, Хведю, не соромся. А як покупаєтесь, то зразу й назад принеси, — сказав і зачинив за собою двері.

Я сміюся дзвінко, голосно і, на мій дитячий розум, навіть трохи непристойно. Точнісінько так, як баба Векла.

________________________________________________________________________________________________________________________