Стара «ракета», траса Київ—Чоп і великий подвиг Ірки
Дотепні спогади про літні канікули, які розгортаються в кінці 90-х — на початку нульових. Головна героїня Ірка разом зі своїми братами згадує той час, коли по мобільному розмовляли перші три безкоштовні секунди, слухали молодого Вакарчука і безсмертний хіт «Вона». Їли смачні страви у бабусі, організовували «кукурудзяну мафію» і збиралися на першу сільську дискотеку. Бешкетні брати завжди будуть поруч з Іркою: допомагатимуть полікувати розбите серце і перетворитися на «ідеальну жінку» (якою вони собі її уявляють). Публікуємо уривок дебютного роману Юлії Мак «Толіки» в матеріалі.
Щойно ми в’їхали у Львівську область, почався сильний вітер, що вказувало на наближення дощу, а можливо, й зливи. Катерина Феодосіївна гучним учительським голосом розповідала якісь трохи нудні для мене історії, що ніяк не давали мені заснути. А щойно я таки заснула — відчула, як мою ногу ледь не відриває тато:
— Ірко, вставай! Чуєш? Вставай. Треба твоя допомога.
— Це вже вагончик? Будемо перекушувати? — витираю слину, яка потекла уві сні.
— Ні. Машина заглухла.
Я була спантеличена, що ми опинились у такій нестандартній ситуації без мами. Серед нас трьох вона була, як Олександр Друзь у клубі «Що? Де? Коли?»: її критичне мислення допомагало вирішувати всі завдання з зірочками швидше, ніж ми з татом читали їхню умову.
Той самий страх я помітила і в татових очах. Зрозуміла, що на мене чекає випробування у вигляді його геніальної ідеї.
— Отже, якщо машину поштовхати, вона на ходу може завестись, і ми далі поїдемо. Я мушу бути за кермом. Катерина Феодосіївна... сама розумієш, гостя, так би мовити. Лишаєшся ти.
— Тату, мені дев’ять. Та я важу менше, ніж колесо. Як я це зроблю?
— Дуже просто. Руками. Я тобі спочатку трохи поможу — вскочу в машину, а ти далі штовхатимеш. Правда, попереду буде невелика гірка, але ти справишся. Ти правильно кажеш: тобі вже дев’ять. Цілих дев’ять!
Я розгубилась, не знаючи, ким себе уявити: дівчиною-кріпачкою, в юному віці змушеною тягнути на собі цілі «жигулі», чи героїнею, в руках якої — долі цілого людства у вигляді двох людей, машини й каністри бензину.
Почали штовхати разом, як тато й обіцяв. Тоді такою легкітнею здавалося це ціле рятування планети! Але, щойно він заскочив у машину й почав намагатись її завести, я залишилась сам на сам із грудою металу.
Перші метрів 50 я ще трималась і не кричала на всю трасу Київ—Чоп. Потім мені здавалось, що з мене потроху стали вилазити кишки. Це почалась гірка. Тато мене ще й підбадьорював лагідними мотиваційними гаслами:
— Ірко, що ти там, як равлик, повзеш! Ми так до завтра не заведемось. Так наче тобі п’ять, а не дев’ять.
Як не дивно, найкращою мотивацією стала злива, яку супроводжували гуркіт грому й сигнал клаксона фури, котра проїжджала повз цю чудернацьку сцену. Я вже не розуміла, чи то дощ так лупить по щоках, чи то сльози відчаю й образи на тата, на Катерину Феодосіївну і навіть на її старість, яка не дозволяла її молодій голові мати таке ж молоде тіло, встати зі мною поруч і пхати машину замість сидіти в хусточці з ціпком і додавати зайвої ваги моєму тягарю.
Але, щойно зачувши рев мотора, я почала скакати від радості, прямісінько посеред траси під зливою і уявляти, як мені вручають «Оскар».
Тато дав мені свою спортивку, щоб я відігрілась, і навіть увімкнув пічку в машині, а тоді видав канапку з ковбасою, щоб я перестала трястись від холоду.
Коли мама згодом дізналась про цю історію, здивовано запитала тата:
— А чому не можна було зупинити будь-яку машину, що проїжджала повз, і попросити допомогти? Видно ж, що сидять бабця й дитина, допомогли б точно...
А тим часом ми їхали в село вже без зупинок, щоб знову не довелося робити подвиги. Я уявляла, як розповідатиму цю історію своїм Толікам. Аж серце розривалося на шмаття від гордості, що я їду до них із такою сенсацією.