«Свобода і відповідальність завжди ідуть у парі» — інтерв‘ю з Юрієм Филюком

В одинадцятому випуску  подкасту Лабораторія сенсів Антон Мартинов та Олександр Панасюк спілкуються з Юрієм Филюком — підприємцем, співвласник компанії «23 ресторани», співзасновник платформи «Тепле Місто» та СЕО інноваційного центру «Промприлад. Реновація».

Які можливості є перед побудовою бізнесу в Україні? Як залучати інвесторів у проєкти? Як створювався Urban Space та «Тепле Місто» і як будувати бізнес так, аби не перегоріти — читайте найголовніше з розмови в інтерв‘ю.

Чим насправді Івано-Франківськ такий особливий?

Кожне місто по-своєму особливе. Питання в тому, як його мешканці розкривають той чи інший його потенціал і чи взагалі пробують його розкривати, які кроки для цього робляться.

У Франківська зараз дійсно активна та цікава фаза розвитку, останніх років 7–8. Є і такий фльор від міста про те, що у Франківську щось відбувається чи почало відбуватися, і воно створює певну динаміку. Якщо розкладати це на якісь фактори, то звичайно, це завжди комплекс, а не якийсь один фактор. У міста позитивна динаміка народжуваності-смертності за останні роки була. Почали з’являтися якісь нові нестандартні проєкти, до деякої частини з яких і ми мали відношення. Почали відбуватися експерименти: з’явився дозвіл на експерименти в суспільному полі. 

Я пам’ятаю, як коли ми робили свої якісь перші ініціативи, то була оця стандартна ситуація, коли хтось щось там пробує озвучити, що є якась ідея, то одразу гарантовано в тебе прилітало, тому що суспільство, яке травмоване, пострадянське, воно будь-яку ініціативу сприймає як загрозу і бачить у цьому або якісь приховані політичні мотиви, або «нас знову хочуть надурити» і так далі. Так от те, що зараз змінилося за останні роки, це точно, і це дуже велика різниця, зараз є багато різної ініціативи, і громадської, і підприємницької, яка з інтересом сприймається суспільством, обговорюється, і відповідно надається динаміка, щоб воно втілювалося, відбувалось знову ж таки. Ну це так, якщо дуже поверхнево. Звичайно, можна заглиблюватися і перелічувати різні фактори.

Але так, якщо дуже так узагальнено, у міста просто з’явилась соціальна перспектива і люди, молоді люди бачать якийсь потенціал розвитку себе тут, причому в глобальному сенсі як сучасні глобальні люди.

Розкажи твою персональну історію, коли ти ще навчався.

Я навчався у Франківську, але останній, четвертий курс, я провів на східній Україні регіональним директором в міжнародній студентській організації AIESEC. П’ятий курс — це уже був Президент AIESEC України, це вже був Київ. Після того кілька років ми розвивали бізнес у Києві, і у 2008 році після фінансової кризи, нам довелося заморозити бізнес, який на той момент був пов’язаний із фінансовим сектором, і ми на літо поїхали у Франківськ подумати, чим далі займатися.

Ми — це хто?

Команда моя, з якою ми розвивали попередній бізнес у Києві. Більшість людей ми, звичайно, розпустили, але… От нас п’ятеро. Ми просто сіли на дві машини, зняли в центрі Франківська, прямо біля ратуші велику п’ятикімнатну квартиру, всі там поселилися і, ну, так просто сіли романтично подумати, чим далі займатись, бо в Києві тоді більш депресивно відчувалася ця фінансова криза. І щоб скучно не було, відкрили невелике кафе. Воно виявилося вдалим.

А як, власне, приймалося рішення? 

Ядром команди. Ми достатньо ще були молодими, та й зараз ми себе такими вважаємо. Це було 12 років тому. Відповідно нам легше давались такі якісь романтичні, авантюрні кроки. Ідея була — поїхати на літо, перезавантажитись, подумати просто, чим далі займатись. А щоб не було скучно — «Давайте відкриємо кафе?». Ну от просто відкриємо. І відкрили. Воно пішло. Тоді тільки почали усвідомлювати, що треба ж щось із ним робити. Воно ж потребує уваги. І одне маленьке кафе не задовільнить наші потенціал і амбіції. Треба відкривати ще. 

Ми почали відкривати у Франківську ще. А десь уже на 2-3 рік прийшло це усвідомлення, що тісно. Після Києва тісно, звичайно, ментально тісно. Не вистачало елементарно якихось класних людей, з якими можеш розвиватися, з якими просто цікаво інтелектуально вести якісь розмови. І от тоді як раз був дуже цікавий вибір у  класичному розумінні: їхати тоді на амбітніші ринки, переїжджати в міру свого власного росту туди, де ти можеш певною мірою розкривати свій потенціал, реалізовувати його. Або от виникла така авантюрна ідея. З Франківська в Київ я уже переїжджав. Я люблю нові виклики. І от я запропонував знову ж таки команді, а що якби ми розкачали Франківськ, щоб сюди Київ захотів переїжджати? І це абсолютно авантюрна була ідея. Я навіть не розумів, наскільки це складна і комплексна задача, але інтерес він рухав. 

Ми почали вивчати принципи еволюції суспільства, урбаністику, як розвиваються міста, якісь базові висновки почали для себе робити. Зрозуміли, що сталий розвиток, сталі зміни, вони завжди рухаються завжди знизу вверх, а не зверху вниз. Тому одразу я розумів, що ми не будем іти в політку і боротися за чергове політичне лідерство, бо якщо в тебе суспільство не готове до змін, ти нічого там не зробиш. І система дуже така у нас… пострадянська. Вона найреактивніша з точки зору змін, тобто завжди цей сектор буде змінюватися в останню чергу. Зрозуміло, що треба натреновувати довіру, бо брак довіри величезний.

Якщо подивитися на будь-яке розвинене суспільство, побачимо, що там завжди є високий рівень довіри і презумпція довіри діє. А у нас навпаки: презумпція недовіри, всі одне одному не довіряють, і персонально, і інституційно.

Тому треба шукати способи, як натренувати загальну довіру в суспільстві. І третє – це вихід на ефективний діалог, в ідеалі – взаємодію, в трикутнику «бізнес – громадянське суспільство – органи місцевого чи державного самоврядування». В народі називається «влада», але я свідомо не називаю це «сектором влади». І відповідно ми почали робити певні кроки, зрозуміли, що люди краще розуміють зміни через прикладні речі, а не через складні теорії, про які я зараз розповідаю, і ми почали просто робити проєкти.

Можеш розказати про деталі проєктів?

«Тепле Місто» — це громадська платформа для різних ініціатив та синергії між ними. За формою це громадська організація, але по суті ми зайняли роль консолідаторів, інтеграторів суспільних процесів в місті і міжсекторального діалогу між різними гравцями. Почали реалізовувати проєкти в напрямах освіти, мистецтва, нової економіки, урбаністики, спорту, екології, енергоефективності, сталої мобільності, нових медіа, соцпідприємництва і так далі. Станом на сьогодні понад 500 проєктів реалізовано на платформі в пряму нашими зусиллями або опосередковано тим чи іншим програмам, які ми створили.

Одним із таких важливих елементів на першому етапі було створення Urban Space — це громадський ресторан, який створений зусиллями 100 донаторів, тобто 100 людей скинулось по грубо кажучи 1000 доларів.

Ти пам’ятаєш, як виникла ідея, як власне згенерувалася ця матриця на одному папірці А4?

На серветках, до речі, формувалася. По класиці: ми сиділи в кав’ярні, з друзями, нас було десь семеро, ми пили каву, розважались, і я сказав, що, якби от сто людей скинулись по 1000 доларів, ми відкрили б ресторан і потім ці 100 людей мали б якийсь ліміт на безкоштовні обіди пожиттєво. І всі такі: «О, цікаво-цікаво». Ну, я просто це більше вголос озвучив, як якусь певну божевільну фантазію і більше як жарт, але люди підхопили, і ми із захопленням дві години проговорили, і вирішили, що варто проаналізувати.

Коли я вже прорахував бізнес-модель, то виявилося, що безкоштовні обіди жодна бізнес-модель не витримає, і ми повернули його повністю на такий соціально орієнтований проєкт. І от з моменту тої першої розмови через рік уже цей заклад працював.

Тобто ви пішли до людей, до кількох сотень людей (бо одразу ж перші сто не погодилися), і запропонували їм інвестувати в 1000 доларів в обмін на що?

Ідея була в тому, що ти стаєш зі ста учасників, більше їх не може бути, і власне ти приймаєш рішення, куди зароблені кошти від ресторану, на які саме проєкти соціального розвитку міста будуть іти, це твоє пожиттєве право. Ти не отримаєш дивідендів самих, але ти власне через загальні збори разом з іншими 99 учасниками приймаєш рішення з управління проєктом. Ви можете поміняти управлінську бізнес-компанію, яка бізнес забезпечує, і так далі. Власне тут добре спрацювала сама ідея, що для багатьох людей сама ідея, що за 1000 доларів я можу реалізувати свою мрію, стати співвласником свого ресторану, і певною мірою так і було.

Ми за три місяці зібрали цих сто людей, за рік ми вже працювали. 

І через певний час ти ідеш цією ідеєю на столицю?

Не зовсім так. Нас швидше заставили розробити цю соціальну франшизу. Тобто це не В2В франшиза, це досвід який передається від громадської організації до інших платформ, які відповідно по цьому лекалу пробують втілювати у своїх містах.

До нас, станом на сьогодні, понад 350 запитів надійшло, на реплікацію цього досвіду в 1000 інших форматах, але це складна модель, тому що тут є кілька стейкхолдерів, кожен з яких повинен добре виконувати свою роботу, з цих засновників. Потім є управлінська громадська організація, яка в принципі є головним драйвером запуску такого проєкту. І управлінська бізнес-компанія. І всі ці три стейкхолдери мають між собою злагоджено виконувати кожен свою частину роботи.

А чим якісь бізнес-компанії від другої громадської організації відрізняються?

Тому шо кожен має робити профільну для себе діяльність якісно. Бізнес заточений на те, щоб ресторан як ресторанний бізнес видавав економічно додану вартість. А громадська організація слідкує за рамкою подієвою всередині, за етичною рамкою. Є підрозділи ГО «Urban Space», які роздають гранти, звітують все. Це ж треба теж вести, обслуговувати з точки зору бухгалтерії, з точки зору цієї грантової програми і комунікації так само.

Тобто ви розділили продакшн і маркетинг-промо?

Можна так, мабуть, дуже спрощено це позиціонувати.

А адмінапарат не з’їдає весь прибуток?

Ні, сам ресторан він діє повністю як будь-який комерційний ресторан в Україні. У нього виникає прибуток. А далі цей прибуток розподіляється за певною формулою. У цьому випадку у нас 80% іде на проєкти розвитку міста, а 20% лишаються як винагорода управлінським бізнес-компаніям. Це їхня частина мотивації.

А про Київ?

Про Київ... Оскільки таких запитів було дуже багато, фактично десь на четвертий рік ми такі пішли в експериментальну франшизу спільно з партнерами. На той момент це була ГО «Інша освіта», власне вони як раз і запускали в Києві цей проєкт, а ми спробували у форматі франшизи відпрацювати, а щось получилось, щось не одразу. З позитивного – заклад відкрився. Були свої виклики, пов’язані із бюджетом, в який не вписувались, і з приміщенням, і з термінами, але в цілому експеримент вдався, тому що заклад вже понад два роки існує. Є там і далі свої виклики, але я завжди наголошую, що цей проєкт – це не бізнес-проєкт, а важливий суспільний експеримент по натреновуванню українців взаємодіяти разом і видавати спільну додану вартість. Сам факт існування, що воно не розвалилось, що в цьому випадку ці 100 чи 500 українців не пересварились і не зламали ту історію, в яку разом зайшли, це вже є історія успіху сама по собі.

Але далі поки що ти не хочеш іти на інші міста?

Ми відкриті. Тут складність у тому, що це є проєкт, який реплікується не бізнесом, а громадянським суспільством. Громадянське суспільство в Україні, на мій погляд, почало активно формуватися після 13-14-го року, і це замалий поки що відрізок, щоб вийти на сильну інституційність, тобто в нас іде ще період активного дорослішання і формування інституцій сильних, які можуть собі дозволити реалізацію складних проєктів, бо для них це не прибуткова діяльність саме для ГО, це швидше велике навантаження з певними ризиками.

Я можу запитати про основні такі камені, де зупиняються сторони? На чому українці не можуть домовитися?

Не вистачає такої дорослої зрілості. Тому що коли ти береш за такий проєкт, як Urban, це не ситуативна, це марафонська історія. Тобто ти маєш бути готовим вкладатися, тягнути, принаймні з перспективою 3-5 років уперед. І це щоденна ретельна робота, яка пов’язана з управлінням суспільних процесів, а це означає, що ти гарантовано будеш стикатися з недовірою, з якимись спробами розганяння зрад, і треба дуже багато витрачати комунікацій, пояснюючи одне й те саме, повторюючи ще раз і ще раз. 

Тому відповідаючи на питання про інші Urban’и — ми відкриті, і ми з багатьма в діалозі. Ми коли про це розказуємо, показуємо, що стоїть за роботою цим проєктом, люди самі перестають проявляти активність. Вони кажуть: «Ну, напевно, нам потрібно ще трошки часу». Все, питань нема, будете готові, приходьте, ми відкриті.

Тобто пляшкове горличко — це недосвідченість українського суспільства, чи неможливість реплікації модератора з ІФ?

Якщо ми говоримо про якусь системність, сталий розвиток – це одної людини формула. Модерація, реплікація це не сталий підхід. Ми прихильники вибудовування інституцій. Ми не заперечуємо роль лідерства в тих чи інших процесах і проєктах, але нам було важливо з самого початку вибудувати інституційний підхід.

Це теж, до речі, одна з тих перешкод, яка часом не дозволяє нам входити в якесь зовнішнє партнерство. Тому що бувають яскраві організації, чи процеси, чи проєкти, які зав’язані на яскравих лідерах. І там є ризик, тому що поки лідер вмотивований, там воно летить, але через якийсь період він перегорає, і в тебе валиться весь процес.

Нам цікаво фундаментально, крок за кроком, потрошки-потрошки це нарощувати, і власне це те, в що ми віримо, і це те, що ми пропагуємо.

Інша справа відносно копіювання. Я не впевнений, що прям у кожному місті повинен бути прям Urban Space. Можна брати аналізувати різні досвіди – франківський, варшавський, Сан-Франциско, Остін, Лондон — кому що подобається, і виводити свій продукт, який враховує повністю контекст власного міста в просторі і часі, бо все дуже в динаміці. Те, що ми робили 7 років тому у Франківську і як ми це все запускали, то зараз, якби була та сама задача, ми би використали вже інші підходи, тому що інше суспільство, інший час, інші можливості і виклики.

На якому моменті тобі стало нудно, що ти взявся за Промприлад?

Та ні разу не стало нудно. Тут питання було в тому, що ми системно набрали обертів. І в якийсь момент ми шукали, яким може бути наступний великий стратегічний крок, а в задачі перезаписати місто остаточно з пострадянського вектора розвитку на сучасний розвиток, і зупинили свій погляд на Промприладі як на проєкті, який може допомогти остаточно досягти цю задачу.

У нас була тоді співпраця з школою урбаністики CANactions Віктора Злотого, і як раз вони допомагали дослідити місто. Вони розробляли урбан-конституцію. Це така базова, але достатньо глибинна аналітика по місту, з якою вже потім можна робити певні висновки. І там було видно, що в нас дуже багато цих напівзакинутих заводів, фабрик в місті, які з рештою в будь-якому пострадянському місті іншому будуть. І Промприлад був у самому центрі. І от Віктор як раз звернув увагу на це, каже, подивись, цікавий об’єкт, а найближчим часом його точно знесуть, забудують черговим житлом. А з ним можна було б попрацювати якось цікавіше. Ми почали вивчати контекст, познайомились із власниками, поспілкувалися. З’ясувалося, що вони просто хочуть його продати. А ми почали вивчати зовнішні досвіди, власні досвіди українські. І от потрошечки випрацьовували свою візію для цього проєкту і плавно в нього почали заходити.

Ти наголошуєш на тому, що в тобі є певний дух підприємця, але звідки в тебе взагалі з’явилося оце відчуття і бажання соціального впливу, трансформації, піти в соціальну структуру, в гуманітаристику,, маючи за плечима фінансову освіту?

Перше, що скажу, що я в якийсь момент усвідомив, що підприємництво — це не лише про бізнес. Це певний спосіб мислення і підходу до вирішення тих викликів, з якими ми стикаємося в житті. І підприємці – це ти люди, які проактивно шукають нові способи вирішення. Підприємливість, підприємництво – воно потрібно в різних сферах, і в гуманітарних сферах теж, і в мистецтві, і в освіті. Його можна використовувати міжсекторально. І це мені зараз найцікавіше.

Друге, якимось чином вплинув досвід AIESEC, але це вже наслідок, а не причина. Я думаю, що не варто точно копіювати чийсь підхід, варто шукати як розкрити свою суть максимально. І так, я з 13 років себе ідентифікую як підприємець, але коли я займався виключно там бізнесом, у мене було відчуття, що я реалізований на 90, а не на 100%. Мені чогось не вистачало. Я шукав, яка там формула, яка власне буде мене наповнювати, розкривати максимально і коли я на другий-третій рік життя у Франківську боровся з тим, щоб не звалити, а попробувати щось тут зробити, я почав ширше аналізувати, мені стало безкомпромісно цікаво. І я там себе відчув на своїх рельсах. У мене з того моменту перестали виникати питання «Хто я?, «Яке моє призначення?», «Чим я маю займатись?». Років 15 уперед я бачу напрями куди. Тут багато роботи, але й багато ідей і можливостей. 

Коли займався просто бізнесом, то це для мене просто була просто діяльність в 3д-4д режимі. А те, чим я зараз займаюсь, воно вже міжсекторально. Тут треба враховувати стільки всяких нюансів, політичні контексти, бізнес, громадянське суспільство, перекладати з однієї мови на другу, то це тут для мене рівень складності 7-8 іде. І цей виклик, він мене драйвить. Мені безкомпромісно цікаво. Порівнюючи виклики моєї професійної діяльності, у Франківську мені цікавіше те, чим я займаюсь, хоча я живу не тільки у Франківську. Я працюю на Франківськ, але мотаюсь багато по світу. Але це врази цікавіше, ніж коли займався просто бізнесом у Києві.

Ти сказав в 13 років ти почав ідентифікувати себе підприємцем. Що відбулося в 13 років?

Це був період 90-х, і, як я кажу, слава богу, в наших батьків не було можливості нас балувати. Наприклад, я грав у баскетбол, і кросівки батьки  не могли купити. Відповідно, потрібно було самому заробити. Мив машини, потім формати вже цікавіші стали. Порізав лист поролону на губки і продавав припаркованим таксистам і водіям. Таким чином заробив на кросівки, на плеєр і так далі. Потім ускладнювався. На першому курсі створив електронну базу даних підприємств міста і успішно її продавав. І вже на той момент заробляв удвічі більше ніж мої батьки разом. Потім концертами займався. Дуже багато всякого цікавого було.

Це дуже важливий момент, я перестав боятись починати з малих кроків, ну історія Теплого міста почалася з трьох людей, потім нас стало 4, потім 7, а перефінансування відбувалося… це перші 4 компанії друзів. Тобто моя компанія і ще три компанії друзів, які почали потрошки співфінансувати перші ініціативи. Потім нас стало 7. Потім 50 компаній таких. Почали приходи міжнародні донори. І так поступово від бюджетів у кілька сотень доларів до бюджетів у кілька десятків мільйонів ми прийшли за сім років.

Твій найбільший проєкт сьогоднішній — Промприлад. Реновація. В одному інтерв’ю ти сказав, що хотів за рік часу все зробити дуже швидко, а тобі наглядова рада казала, що краще почекати. Що це собою зараз являє? Як ти просунувся за ці 5 років? 

Я лиш скажу, що наглядова рада не просто казала, що треба чекати. Вона казала, що я зійшов з розуму і просто не дозволяла це робити. Натомість  я кожен раз ставив запитання, давайте, конструктивно скажіть, які мають бути передумови, щоб це перестало звучати для вас божевіллям. І так на 4 раз я отримав реальний дозвіл на реалізацію цього проєкту, і це теж про гру за правилами. Тобто дивіться, це наглядова рада, яку я запросив через рік уже створеного «Теплого міста», і вони стали вищими органами управління. Я ж підприємець, який приніс новий грандіозний проєкт, як я думав, і тут мені наглядова рада, яку я сам же собі вибрав, каже мені «ні» й не хоче мене слухати. І в мене був складний вибір: або знехтувати наглядовою радою і зруйнувати інституційність, або… Але зрештою я б зрадив тоді себе. І от я вибрав такий складний шлях, який я просив. Тоді давали критерії, я переводив у конструктив і пахав, підсилював спроможність організації, вбудовував нові партнерства. Це дійсно зайняло не рік, а три роки в результаті.  І це було добре. Тому що теж я, як підприємець, який може запалюватися чи деколи недооцінювати масштаб виклику, зараз дійсно можу сказати, що ці три роки були дуже корисні, тому що в безпечному режимі ми натренувались, накачали м’язи, перед тим як виходити в реалізацію назовні.

Ти наглядову раду змотивував чим? Підкорив своїм драйвом чи масштабом проєкту?

Ні, грою за правилами і власне виконанням критеріїв, які ми спільно узгоджували. Тобто воно виглядало занадто масштабним, занадто амбітним відносно спроможності організації на той момент. Я просив надати критерії, що має відбутись в організації, для того, щоб не було вже цього розриву. Ми потихеньку розкачували організацію, місячну підготовку робили і так далі.

У Промприлада уже є своя наглядова рада, тому що це проєкт, який має свою певну автономну структуру управління. «Тепле місто» є одним із засновників, але не єдиним, тому є вже  ряд різних проєктів, і в кожного своя корпоративна структура управління.

Якщо вернутись до Промприладу, то що відбулось за ці 5 років… Ми зібрали станом на сьогодні сумарно близько 12 млн доларів — це й інвестиції, і частина гранту. Повністю викупили об’єкт у приватного інвестора. 

Ми на вторинному ринку купили 28 тис. кв. м існуючих приміщень на 2 га землі в самому центрі Івано-Франківська. По плану маємо до кінця 23-го року все реконструювати і ще добудувати 10 тис. додаткових. Тобто сумарно майже 40 тис. кв. м займає інфраструктурний об’єкт, який поєднуватиме офіси інноваційних компаній, інкубатори, акселератори бізнес-шкіл, дитячий центр розваг, артцентр візуального мистецтва, багатофункціональний подієвий майданчик, який буде приймати і ділові, і культурні події до 3-4 тис. людей.

У нас зараз є проєкт у розробці, який має кодову назву «Читай». Це офлайновий книжковий супермаркет, але нового покоління, який всередині буде мати теж великий простір безкоштовної читальної зали, електронну бібліотеку і подієвий майданчик для літературних подій, а також офіс, інституцію, яку ми будемо формувати, яка має теж займатись дослідженнями того, чому українці читають стільки, скільки читають і які фактори впливають на те, щоб стимулювати їх і щоб читало більше.

Це все через Волинську бібліотеку пішло, так?

У тому числі. Там Рома Малиновський у цьому процесі є, але не лише. Є й інші люди. 

Які насправді найбільші виклики для тебе були з Промприладом і зараз є?

Ми насправді будуємо екосистему. 

От знаєте, ми живемо зараз у світі, який є результатом роз’єднання. Усе тут роз’єднано, усе стало фрагментовано. Це проблема не лише України. Це велика проблема світу в цілому. А Промприлад — це про з’єднання. Це про зведення все в єдине. У нас на тому ж пілотному поверсі зараз є бізнеси, які діють, є громадські організації і офіс департаменту інвестиційної політики міськвоєнкома теж до нас переїхав, і це прецедент для України, коли в єдиному просторі працюють всі разом. І це не просто, що вони кожен у своєму офісі сидить, ні. Це прозорі офіси. Вони постійно взаємодіють між собою. Є багато реальної співпраці. Зараз, наприклад, продовженням такої співпраці став ще один проєкт, в якому ми активно залучені, — це розробка стратегії розвитку Івано-Франківська, по яку до нас звернувся мер з ініціативою, мов, ми хочемо грамотно і правильно.

Але виступаєте ви від кого?

У процесі є п’ять основних стейкхолдерів, які є власниками процесу — це місто, «Тепле місто», наша організація, Асоціація бізнесу, Асоціація науковців і Івано-Франківський драмтеатр, головний культурний драйвер міста.

І, власне, нема монополії на цей процес в одного гравця. Він розподілений на п’ятьох. Процес на 5 років розрахований. Він повинен перетворитися на постійно діючий синглтон з бюджетом близько півтора мільйона євро. Цей бюджет ми диверсифікуємо його покриття. Третина – це міський бюджет, третина – це локальний бізнес і ком’юніті, бо вони прямі стейкхолдери і вони мають бути включені в це все. І міжнародні партнери. Таким чином воно все диверсифіковане. Це суспільний процес, який рухається знизу вверх.

Після децентралізації запит на подібні речі очевидно зріс. Чи консультуєш ти людей з інших локацій на реалізацію подібних ініціатив? 

У нас у цінностях відкритість – це одна з базових цінностей, тому приблизно 30% нашого ресурсу іде на те, що ми ділимося, відповідаємо на запити, приймаємо екскурсії, фахові розмови ведемо, беремо участь у різних форумах, конференціях, інтерв’ю даємо і тому подібне. Тому що це важливо для ДНК, все що ми робимо. Бо знову ж таки, ми прагнемо нести зміни не тільки для Франківська, фокус інтересів – це країна, а точка прикладання зараз конкретно Франківськ, бо зараз дуже важливі прецеденти. У когось одного получилось, то це дає віру і мотивацію іншим теж пробувати. А якщо ще той, у кого вийшло, може поверхнево пояснити, за якими принципами, яка була механіка, як і що, це може ще пришвидшити, допомогти іншим проходити такий шлях, але все одно це буде свій індивідуальний шлях, на це треба робити поправку, кастомізувати і тому подібне. Тому так, відповідь, ділимось.

А нема бажання навпаки переїхати, амбіції зробити щось подібне розгорнути в Києві?

Такого бажання нема. Тобто мені зараз там безкомпромісно цікаво і класно, але для того, щоб реалізовувати всі ці речі, я зараз живу на два міста і половину часу я в Києві. Хочеш не хочеш, а ми все ще дуже центрична країна. Приблизно половина, а може й більша частина ресурсів всіх видів – і таланти, і фінансові ресурси, і дипкорпус, і партнери, інвестори, події – сконцентровано все в Києві. Подивіться, наприклад, в УКФ статистику заявок: звідки вони, хто ходить там? Тому ще більше підсилювати Київ не так цікаво. Цікаво просто рівномірно розвивати всю тканину країни. Але безумовно, Київ – це важливий пункт в екосистемі країни, який є і з яким ми взаємодіємо дуже активно.

Як ти бачиш, що для тебе громадянське сильне суспільство в Україні?

Хороше питання. Не задумувався глибоко прямо в дефініції, тому що я його відчуваю. За формою це громадський сектор, тобто це різні громадські об’єднання, вони можуть бути формалізовані і неформалізовані.

Вони мають спільні інтереси і які вміють об’єднувати зусилля для того, щоб ці інтереси так чи інакше обстоювати.

Громадянське суспільство – це настільки важливий елемент в організмі суспільному в цілому, що мені ніколи не треба було його собі деконструювати, розкладати в формули, але…

Є думка, що спочатку ми маємо закрити свої базові потреби, а потім подумаємо про високе. Отут готовий сперечатись. Це якраз та пастка, в яку ми часто попадаємо.

Я скажу, що діяв всю дорогу так, ніби в мене був великий запас безпеки, але його ніколи не було. У результаті я здобув собі свободу в інший спосіб. У мене є абсолютно точно свобода, так. У мене є якесь зобов’язання. Так, у мене є відповідальність. Але знову ж таки, відповідальність приймаю в пакеті зі свободою як неминучу частину формули. Свобода і відповідальність завжди ідуть у парі.

Це самоосвіта чи виховання?

Еволюція. Звичайно, що це якийсь світ, спілкування з людьми, спостерігання просто за якимось життєвими процесами – усе разом воно постійно просто в тобі розкриває комплексніше розуміння картинки, яка навколо.

Ми сьогодні говорили і говоримо про зрілість, так? Але ж вона в якийсь момент настане? А що вона таке?

А вона настане. Якщо ми говоримо про суспільство, знаєш, тут відбувається регрес. Зараз ми, поки що рухаємося. З точки зору суспільних процесів ми дорослішаємо, ми розвиваємося. Але регрес відбувається, і ми їх теж історично бачимо, тому…

Наші зовнішні і внутрішні напруження, вони стимулюють рухатися. І це добре. Ми не такі ще ситі, і власне тому ми рухливі. І це позитивно. Притому наскільки наша країна втрачає за всі ці роки незалежності з усіх боків. Найбільше це люди. Скільки ми людей втрачаємо… І все одно народжуються люди, які хочуть бути тут. Вони є носіями потенціалу, і все одно розвиток іде. 

А що робити за кордоном?

Що робити за кордоном кому?

Ну, я, наприклад, не дуже до кінця розумію, навіщо їхати з України в якій…

Теж не розумію.

По балансах можливостей і викликів,  а це завжди баланс, куди б ми не поїхали, просто інший, - то Україна одна з найцікавіших країн зараз на мапі світу. Причому я це говорю не як українець, який продає країну комусь там, а власне аналізуючи просто. Я багато де був. Тут дійсно зараз дуже цікаво.

У чому це проявляється?

Починає відбуватись перехід з повного гуляй-поле. Правила починають формуватися. Вже є суспільні рамки, які стають важливими, приходить розуміння соціального капіталу. Починають люди все вкладати, розуміти, що безслідно воно не відбувається, якщо робиш щось уже зовсім не так. Тут ще не є повна система правил, але все ж таки кожних 5 років, якщо ми подивимося на якість суспільства і все ж таки на поступи… як не складно, але рухається якийсь, реформи. Я говорю на всіх рівнях – і на формальних, і на суспільних.

Тут можна вже, якщо говорити про бізнес, будувати бізнес в біло, що 10 років назад було важко уявити. Усе більше компаній переходять з чорної зони в сіру, з сірої – в білу. Тобто тут з’являються знаки цивілізованого розвитку. А ринки не зайняті. Ринки величезні, пусті. Почни просто робити будь-яку справу добре, якісно. Класно, і з великою імовірністю будеш мати спіх.

Є міф, що цей ринок мало купівельно спроможний. Усе дуже відносно. Я колись із Франківська полетів в Індію з думкою, що ж там у цьому франківську бідному робити, а побув там два місяці і вертався з думкою: «Боже, скільки можливостей!» Тут просто колосальні нескінченні можливості, все в голові. Давай так, отакий простий приклад. У мене дві племінниці у сестри. Я кожного раз, коли питаю, що подарувати їм на день народження, сестра розводить руками, каже, що все є. Я згадую наше з сестрою дитинство, де ми два місяці мріяли про снікерс, дивлячись на рекламу, і тільки через два роки ми його вперше спробували, тому що якийсь татів партнер по бізнесу прийшов і з дипломата витягнув той снікерс. Я той снікерс два тижні їв. Це було неймовірне щастя. А зараз… тому все настільки відносно, все в голові.

Тобто треба мати якісь обмеження в голові, які тобі дозволяють триматися на плаву від цих спокус, спокус великих досягнень, швидких результатів?

Я не знаю, чи вдасться штучно будувати собі обмеження. Точно корисно – це критично аналізувати, ну от на контрасті з якимось іншими… ну не знаю. Скажімо зараз, людям в Афганістані важко взагалі думати про якесь майбутнє в принципі.

Я просто чого запитав, мене тригернуло оце слово, що «Україна одна з най»…

Так, найцікавіших по балансу… Я зараз поясню.

Німеччину візьмем. Поїдемо зараз у Німеччину і захочемо там створити якийсь бізнес. Маржинальність дуже низька. Точка входу дуже дорога. Тобі треба весь той капітал звідкись мати. В Україні ти можеш стартанути з мінімальним капіталом або взагалі без нього. Там ти маєш його звідкись отримати і в тебе нема точки входу. Якщо ти там не маєш знову ж таки спадок і тому подібне. І то не факт, що ти в ту нішу продерешся. Там треба всіх розштовхати. Там інший баланс, більша безпека, більша прогнозованість. Якщо ти вже туди зайдеш, ти будеш мати свою маржинальність, тих 3-4% відсотки з прогнозованістю на 20-30 років у теорії, але далеко не факт. 

А в Україні ти можеш стати швидко успішним, стати гіперуспішним при певних обставинах, враховуючи, що тобі доведеться вирішувати виклики цих недосформованих правил. Так, звичайно, можна згадувати про судову реформу, яка буде останньою впровадженою реформою. Очевидно, що система за неї тримається. Вона, власне, як би це її останній оплот, вона остання буде злітати. Нічого страшного, нам треба далі прокачувати суспільство, розв'язувати інші питання. З різьби воно зірветься в якийсь момент, воно буде вирішене. Думаю, що в наступних 5-10 років це відбудеться.

Перефразовуючи: Україна дуже цікава для підприємців і соціально активних людей, а ті, хто хочуть безпеки, стабільності, розважності в житті, їм тут, на жаль, майбутнього нема?

І тут ставлю під сумнів. Тому що візьмімо ІТ-сферу, де вже зарплати світові і прогнозованість супер висока, і дефіцит на спеціалістів далі величезний. І це лиш одна зі сфер..

Все ширше, я думаю, бо воно за собою все тягне. Це те, знову ж таки, що в нас стримуючий фактор, наш менталітет, що все погано, і ми самі собі понижуємо якість власного життя, жаліючись і всіма силами не намагаючись не бачити як насправді все стає краще, як все розвивається. Наше життя стає кращим. Візьміть зрізи кожних 5 років. Колосально кращий рівень життя, ніж був перед тим. Враховуючи ті кризи, які ми пережили і проживаємо. Все тільки розвивається і росте. Але чи щасливі ми від того, чи ні… залежить не від реального рівня нашого добробуту, а від того забарвлення, яке надає всьому, що навколо нас, наш мозок.

Люди говорять, що завзятість можна експлуатувати дуже довго, але треба включати голову, а це означає, що треба бачити до того є горизонт. Як ти себе мотивуєш на те, щоб починати з маленьких речей, не слухати всю цю ахінею, яка несеться, про глобальні ринки, про високоамбітну ціль, з якою ти перегораєш, бо нічого ще не досяг?

Я в якийсь момент для себе відслідкував, що не треба боятись. У мене був страх, що я не встигаю реалізовувати власний потенціал. Але цей страх, він же ж тебе і блокує, відповідно ти перестаєш робити навіть ці перші кроки. Відпускати і просто розуміти, що теорія розвитку хай бізнесу чи будь-чого і власного розвитку, спочатку вона повільна, на малих обертах. Якщо ти входиш в нову справу, умовно перший рік ти тільки вчишся. Ти ще не здобуваєш результатів. Потім потихеньку воно починає набирати обертів, і в якийсь момент воно переходить в динамічну криву росту вверх. Якщо правильно закладений фундамент. Якщо фундамент закладений поганий, воно все розвалюється, тріщить. Це проблема, яка в Україні теж часто буває. Просто люди ідуть на якісь компроміси спочатку, лукавлять собою. Потім воно не працює. Потім партнерство розвалюється. Потім клієнти починають від тебе відмовлятись, тому що бачать, що щось там не так до кінця, як тобі говорили, і тому подібне. Тому я перестав боятись, що я щось не встигну. Мені важливо фундаментально, крок за кроком, щоб воно просто набирало обертів як система. І досвід різних проєктів показує, о це краще працює, ніж оце от спалахами, спринтами дьоргатись.

На завершення: що читає Юрій Филюк?

Дуже різне. У мене був період, під час якого я читав багато професійної літератури. Зараз значно менше. З такого, що в професійному плані мене якось найбільше сформувало, — це «Від хорошого до величного» Джим Колінза, Іцхака Адізеза вся серія про те, що немає ідеального керівника, і тобі треба будувати команду з різнопланових людей, і власне робити команду, яка сукупно перекриває основні зони. Це по-професійному.

А останнім часом мені більш хочеться шукати якісь книжки для задоволення, ніж професійну літературу. Мені вистачає професійних викликів і живого навчання через реальні кейси. Я це так більше підтягую. Звичайно, якісь окремі статті, окремі вибірки і так далі, але такого поштовху нема. Ну а тут дуже по різному: Воннеґут, нещодавно вчергове захотілось перечитати «Ідіота» перечитати Достоєвського.

Пішов у художку відпочивати. Узагалі трохи складно зараз мені було на високих обертах. Я просто відчув, а це такий теж індикатор, коли мені важко сконцентруватись на книжці в такій динаміці, і я тоді починаю думати: «Так, можливо, вже пора якісь міні відпочинок собі придумати?». Тому так, зараз — художка.