Травма вимушеного переміщення: шлях до розуміння і одужання. Презентація книжки «У чужому домі» Реноса Пападопулоса

Біженці — хронічна проблема сучасного світу, а відколи Росія напала на Україну, це прямо зачепило й нас. Сотні тисяч людей змушені були залишити рідні домівки. Багато з них вже ніколи не повернеться, адже дому немає — війна його знищила. Нещодавно у Києво-Могилянській бізнес-школі (KMBS) відбулася презентація книги «У чужому домі» за участі автора — професора Ессекського університету Реноса Пападопулоса. Під час події говорили про травму вимушеного переміщення та шлях до її розуміння та одужання. Публікуємо найважливіші тези із дискусії.

Учасники дискусії

Ренос Пападопулос — автор книги, психолог, директор Центру травм, притулку та біженців в Університеті Ессекса.

Олександр Філоненко — філософ, богослов, професор Харківського університету ім. Каразіна.

Катерина Гольцберг — дитячий і сімейний психолог, президентка Професійної асоціації дитячих аналітичних психологів.

Антон Мартинов — засновник видавництва «Лабораторія».

Ренос Пападопулос: У випадку вимушеного переміщення зазвичай говорять про травму і проблеми, з якими стикаються люди. Книга «У чужому домі» поважає та приймає біль і умови, в яких знаходяться біженці, але водночас нагадує про те,  що навіть у найгіршій ситуації дуже важливе ставлення до інших, Бога і цінностей. Ця книга про комплексність поняття «дому». Вона допомагає зрозуміти, що крім дому як такого, є більш важлива річ — те, як ми вибудовуємо зв'язок з оточенням.

Під час важких подій ми спрощуємо речі, поляризуємо їх і викривлюємо реальність. Коли людина постраждала від війни — це лише частина історії. Ми не знецінюємо, але також не маємо фокусуватися тільки на цьому. Це і є комплексність — важливий елемент для прийняття травматичних подій. Тільки так ми можемо дивитися на людей як на унікальних особистостей, а не як на травмовані часточки буття. Часто, коли ми сприймаємо людей через призму травми, ми їх ретравматизуємо. І це не теоретична абстракція, а прикладні речі, які використовувалися протягом багатьох років інтернаціональними організаціями в різних частинах світу. Це підхід, який я розвивав багато років.

Коли ми кажемо про жертв, які пережили травму, необхідно розрізняти тих, які пережили її через зовнішні події, і тих, які розвивають свою жертовну ідентичність. У першому випадку — це люди, які стикнулися з війною і стали жертвою у відповідь на зовнішні реакції. У другому — ті, які плекають пасивність, вивчену безпомічність. Інколи ми самі навчаємо людей бути такими, тому важливо все-таки повертати їм відповідальність і людську гідність. І книга закликає до цього не лише за допомогою специфічних психологічних практик, а й апелює до людяних категорій.

Олександр Філоненко: Наша боротьба пов'язана з питанням людяності. Україна має шанс перемогти тільки тому, що наше бачення соціальних, економічних і політичних систем пов'язане з людяністю, а та система, з якою ми воюємо — ні.

Людяності без гостинності не існує. Якщо у людини є дім, то вона має можливість це практикувати. Але це дуже вузьке розуміння, адже разом з домом ми втрачаємо й цю можливість. Гостинність — більш фундаментальне бажання, ніж мати дім. Спочатку йде вона, а потім я відкриваю для себе дім як місце для реалізації цього бажання.

Книжка Реноса відкриває не тільки нову перспективу, а й нову парадигму. Це пропозиція розглядати проблему людей, які втратили дім, не лише як травмованих чи з жертовною ідентичністю, але також як таких, які мають трансформаційний потенціал. Людина без дому починає свій шлях людяності з гостинності і саме в ній є можливість нових сенсів.

У Євангелії від Луки є така притча, коли два мандрівники зустрічають Христа, але не впізнають його. І лише, коли запрошують його у свій дім, бачать у ньому Бога. Ця історія назавжди стала символом того, що гостинність — це практика, народжена в сенсі і має трансформаційний потенціал.

В таких складних умовах, як наші, дуже важливо розуміти, як ми можемо відповідати на проблеми жертовності, переміщення, бездомності. Але також важлива комплексність, про яку говорить Ренос, тому що це можливість бачити, що складні умови в нашому житті є тільки початком для змін, а травма унеможливлює це.

Катерина Гольцберг: За цей рік велика кількість звернень до мене як до психолога була через те, що люди втратили і дім, і відчуття дому, і власну ідентичність. Люди втрачають дім і знаходять новий, відчуваючи від цього біль. Але іноді цього не стається, бо в іншому місці теж може бути добре. Хтось не повернеться і залишиться за межами нашої країни. Так завжди буває під час великих катаклізмів. Ми маємо розуміти, що люди, які знайдуть свій дім деінде, можуть стати українськими амбасадорами в тих країнах. Це книжка не тільки про втрату, а й про те, що ми можемо знайти, якщо пройшли її. Ми не маємо заважати працювати захисним механізмам, які йдуть на користь.

Я працюю з людьми, які переміщені або релоковані з власними бізнесами. Вони багато говорять про те, що пише Ренос — ознаки свого дому, запахи, звуки. Їм доводиться зустрічатися з друзями в публічних місцях — наша українська ідентичність, гостинність втрачається з втратою місця, куди ми можемо запросити гостей. Я весь час була в Києві і наш будинок перетворився на місце, куди з'їжджалися. Це була наша потреба і вона загострилася через те, що сьогодні світ інший.

Ми чекаємо всіх, хто повернеться додому, але не маємо права засуджувати тих, хто знайде свій дім в інших місцях. Так склалася наша спільна історія. І, можливо, ця книжка стане в пригоді тим, хто приймає таке рішення.

Антон Мартинов: Перша наша зустріч з Реносом відбулася 14 квітня. Був приліт по інфраструктурі, вимкнулося світло й інтернет — я запізнився на нараду. Було багато люті і нерозуміння, як з цим працювати. Комплексності, про яку говорить Ренос, у мене точно не було.

Коли Юля запропонувала розглянути книжку до видання, відповідь була очевидна. Ніхто не знав, як будуть рухатися події далі. У мене не було ілюзій, що все скоро закінчиться, і я розумів, що треба планувати щось фундаментальне. І ця книжка може стати базою для дискусій і розвитку цієї важливої теми для України.

Зараз вимушено переміщених осіб в Україні — від п'яти до десяти мільйонів. Не треба не забувати, що війна триває довго і дуже багато людей вже давно стикнулися з цією проблемою. Зараз це зачепило всіх. Очевидно, що нам треба знаходити рішення для цієї ситуації і воно є в книзі. Вона непроста для розуміння, академічна, але завдяки партнерам і роботі Реноса, ми маємо матеріал, з якого стартує дискусія, яка перейде в практику.

Юлія Найдіч: Прочитавши велику частину книжки, я зрозуміла, що дім — передусім про зв'язок і відносини. Між чим і чим вони мають виникати, щоб було відчуття справжності дому?

Ренос Пападопулос: Дім — це три виміри: час, місце і відносини. Місце — не тільки фізичний, але й історичний, наративний, культурний і лінгвістичний простір. Іноді вибудовуються певні стосунки, пов'язані з простором та часом, які дають можливість пізнання і відчуття дому. Ми вибудовуємо взаємини з місцем, коли у ньому є повторюваність, коли можемо бачити патерни. В ідеалі це стосується і зв'язку з людьми, але не обов'язково. 

В книзі ми також розкриваємо питання самітників, які не мають певних речей, але мають розуміння ландшафту. І ця впізнаваність проявляється у взаємодії трьох вимірів. Це саме те, що створює відчуття дому.

Катерина Гольцберг: Дім — це місце, де хочеться розібрати валізу. А де ми її розбираємо? Там, де безпечно. Тому я пов'язувала б його з певною безпекою.

Олександр Філоненко: Я з Харкова. Всю війну живу в Києві у друзів. Це мої домівки — тут я відчуваю безпеку.  Але для дорослого життя — це не завжди про затишок, а більше про зустрічі з друзями. Для людини, яка не має дому, це можливість з'ясувати свою потребу в реальних відносинах, а дім — лише інструмент, який народжується з неї. Якщо дім народжується з потреби у затишку — це не він, а дуже гарно організована система безпеки, не більше. 

Антон Мартинов: Для мене дім — частково про безпеку, але в першу чергу про гостинність. Від початку повномасштабного вторгнення хлопці з ТРО запрошували один одного в гості. Війна змусила нас вивчити, кого як звуть, де хто живе, які у сусідів інтереси. Це про гостинність, але й про підтримку один одного для загальної безпеки.

Катерина Гольцберг: Ви об'єднувались, щоб убезпечити своє життя. Це нормальна ситуація — довірити комусь частину відповідальності. Інакше ми будемо не суспільством, а тривожними людьми, які весь час сканують простір.

У перші дні повномасштабного вторгнення ми розвозили їжу людям похилого віку і бачили, як імпровізовані будиночки на блокпостах ставали гостинними домами, але вони й убезпечували. Тобто все одно це певне поєднання.

Ренос Пападопулос: Однією з цілей книги є створення простору між домом і не домом.  Тому я не хотів би, щоб ми сприймали цю ситуацію як полярну. Важливо не переходити в бінарний простір — є у нас дім, чи немає. Є нескінченна кількість варіацій, тож я сподіваюся, що ця книга допоможе зрозуміти комплексність питання, відчути різні виміри дому і домування.

Питання з залу:  Ви говорили про другий тип людей, які себе ідентифікують жертвами, але не є такими. Як поводити себе з ними, якщо це близькі люди?

Ренос Пападопулос: Слово «жертва» я розрізняю у дуже різних контекстах. Наприклад, якщо ви легально доводите, що ви жертва, отримуєте компенсацію — тож у цьому випадку є певна користь, щоб бути так ідентифікованим. Дуже важливо зрозуміти, що людина є жертвою певних ситуацій — війни, землетрусу, глобальної зміни клімату, але також є ідея, що люди можуть розвинути в собі віктимну жертовну ідентичність, певну відразу від власних ресурсів і недостатність відповідальності.

Гарне ставлення — це допомагати людям зрозуміти їхню власну силу, повертати людяність і гідність. Часто в програмах, які проводжу, я запрошую людей ідентифікувати жертв з їхньою силою. Наприклад, вони можуть гратися з дітьми 1,5 години щотижня і цим підсилити відчуття власної самоцінності. Це набагато важливіше для виживання людського виду. Не тому, що люди не можуть нічого зробити, а тому, що вони мобілізують себе і будуть допомагати.

Важливо розуміти тих, які постраждали від різних ситуацій, і тих, які розвинули в  собі жертовну ідентичність. Це про баланс того, коли ми намагаємося допомогти людині з її потребами, але водночас не депривуємо від власної відповідальності та сили.

Питання з залу: У мене є знайомі, які виїхали під час війни за кордон і зараз жаліються, що є жертвами війни. Як мені це зупинити, щоб не втратити зв'язок?

Катерина Гольцберг: Якщо людина потребує реальної допомоги, але не може про неї сказати, то варто запитати, чим я можу тобі допомогти. Якщо людина хоче, щоб ви прийняли за неї рішення, то від цього точно треба відійти — повідомити, що це твоє рішення і тільки ти маєш його приймати.

Знаєте, яку пораду я б дала? Звернутися до психолога. Іноді людина не має запиту до вас і тому є психолог, який може допомогти сформулювати його. Звичайно, важливо вести діалог, особливо, якщо це хтось близький і ви не хочете втратити зв'язок. Взагалі запитання завжди дають можливість вибудувати лінію власної поведінки.

Питання з залу: Коли Олександр згадував концепцію іншого Левінаса, я згадав про Лакана і концепцію Іншого з великої букви. Чи є кореляція між оцією здатністю бачити в іншому не свою проєкцію, а Іншого з великої букви? А між здатністю вбачати інших об'ємними особистостями до здатності бути адаптивним і резильєнтним?

Катерина Гольцберг: Деякі речі змінилися з початком повномасштабної війни, тому що стали більш охопними. Ми дотичні до того, що відбувається в країні, ідентифікуємо себе як українців — носимо футболки, символіку. Це стає колективним домом. І тоді ми можемо підняти свідомість колективну і свідомість окремої людини завдяки іншим.

Олександр Філоненко: Є дві позиції — доросла, коли я маю резильєнтність, щоб пізнати іншого, й інфантильна. Я бачу позицію дорослого як асиметричну до прийняття іншого як Іншого і як гостя. Левінас писав, що це питання теологічне. Спроможність бути відкритим, дорослим, мужнім, етичним є наслідком позиції відносно Бога. Етична симетрія можлива тільки тоді, коли я приймаю іншу асиметрію — ставлення когось або чогось до мене. І це проблема нездатності попросити, прийняти допомогу. Ми всі виховані так, якщо нема справедливості, то я маю бути першим в асиметричному рішенні — жертовним. Для мене є пряма кореляція між моєю здатністю до вдячності і до прийняття іншого. Я це називаю мистецтвом бути любленим. Якщо я не знаю, що мене люблять, я не маю можливості бути дорослим.

Коментар з залу: Я думаю, що тут і культурний вимір. Ми маємо конфліктне зіткнення з ідеєю гостинності. Ми ж не гостинні до росіян. Якщо ми подивимось культурно, для номада, кочівника зупинитись небезпечно. Для цього архетипу безпекою є рух — зібрав юрту і поїхав. У наших сусідів змішана культура. Україна — однозначно осіла, Європа — ще більше. Якщо ми будемо говорити про Росію з позиції осілості, то там цілі регіони є кочівниками. Тому тут треба досліджувати певне зіткнення культур і внутрішнього культурного коду. 

Питання від онлайн-глядачів: Як попередити трансгенераційну травму пов'язану з війною і вимушеним переселенням? 

Ренос Пападопулос: Те, що буде передано вашим дітям після війни, дуже комплексне питання. Багато речей не можна спрогнозувати. Завжди є сила, яка проходить між поколіннями. 

Трансгенераційна травма постане, якщо буде багато селективного акценту на руйнування. Її сила буде залежати від того, як колективне та індивідуальне буде передавати досвід — розповідати, що страждали, чи були зруйнованими зсередини і втратили людську гідність. Людство передає наступним поколінням комплексність всього — страждання та біль водночас із міццю і силою духу. І це те, завдяки чому нам вдалося вижити.

Юлія Найдіч: Як нам перейти від стану людей, які живуть війною і вимушеним переселенням до стану дорослих?

Олександр Філоненко: Проблема біженців і людей, які втратили дім — це проблема не лише захисту, а й усвідомлення потенціалу трансформації. І ця робота дуже важлива, тому що творці нової культури — не ті, хто у позиції захищених. Трансформаційний суб'єкт — в певному сенсі бездомний. І цей потенціал досвіду бездомності — дуже важлива річ для нашого майбутнього.

Катерина Гольцберг: Якщо ми зможемо усвідомити свій ресурс, то вийдемо більш потужним після цього. Когось війна все-таки зламає і ми будемо знаходитися з цими людьми поряд. Вони теж будуть впливати на нашу свідомість, але тоді нам варто знати,  що з цим робити. Це питання не має чіткого алгоритму, але його можливо осмислювати. І, крім цього, має бути компенсація і ми маємо подбати, як її здобути.

Антон Мартинов: Відповім одним словом. Працювати.