«Тріумф єретиків»: уривок із книжки «Габсбурги. Злет і занепад володарів світу»

Ми звикли до того, що династію Габсбургів зображають, як лідерів напівзруйнованої імперії — випадкового державного утворення, феномен успіху якого залишається загадкою. Але професору Мартіну Рейді вдалось окреслити їхній реальний портрет: незламна влада і непохитна воля, керовані вірою у вище призначення — правити світом, як захисники католицької церкви, гаранти миру й покровителі освіти. Книжка «Габсбурги» — це вичерпна історія могутнього лідерства, що назавжди змінило Європу і світ. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

_____________________________________________________________________________________________________________

До останніх десятиліть XVI століття протестантизм, здавалося, переміг у більшій частині Європи. В Англії та Шотландії католицькі богослужіння були заборонені, а в провінціях Нідерландів правили протестантські уряди. Скандинавські королівства і балтійська Лівонія прийняли лютеранство, і навіть народ саамів (або лапландців) на півночі Арктики повільно переходив від шаманства й поклоніння ведмедям до протестантизму. У Польщі та Франції великі протестантські меншини кинули виклик католицькій гегемонії. Свобода віросповідання дозволила вирішити релігійний поділ у Польщі, але у Франції, де компроміс виявився неможливим, у 1560-х роках спалахнула тривала війна. Однак саме Молдавія (нині розділена між Румунією та Молдовою) породила першого в континентальній Європі офіційного протестантського монарха, грека за походженням Якоба Геракліда (1561–1563), який керував князівством з титулом деспота.

До другої половини століття протестантизм домігся подібних успіхів у Священній Римській імперії. З великих князівств лише Лотарингія і Баварія зберігали вірність католицькій релігії. Хоча близько сорока католицьких єпископів та архієпископів залишалися на своїх місцях, а також ще вісімдесят абатів і пріорів, їм часто доводилося боротися з вороже налаштованим населенням, яке зривало богослужіння і процесії, захоплювало церковні судна і майно, а також відволікало монахів і монахинь від їхнього покликання. Ще в 1550-х роках один італійський кардинал, який відвідав Священну Римську імперію, вважав, що католицька церква у Священній Римській імперії втрачена — краще дати їй занепасти, радив він, і сподіватися, що з руїн може постати щось хороше. Єпископ Гільдесгайму висловився ще різкіше: «Моя Церква і я знищені».

Австрія та сусідні герцогства Габсбургів були частиною більшої руїни католицизму. До середини XVI століття майже всі міста і більшість аристократів — від 80 до 90 % — перейшли до протестантизму, і тепер вони захопили парафіяльні церкви та організували власні школи. Тиск чинився і знизу: селяни вимагали, щоб месу служили обома мовами, а літургію проводили німецькою. Там, де священники відмовлялися, їх або виганяли, або вони бачили, як їхні парафіяни тікали на богослужіння в інші місця. Серед слов’яномовного селянства Штирії та Карніоли (Крайни), яке залишалося здебільшого несприйнятливим до «німецької релігії» протестантизму, брак пастирського контролю означав, що старі, язичницькі обряди поповзли назад. Екстатичні крики й дикі танці, очолювані «стрибунами і метальниками» (Springer, Werfer), поглинули кілька лісових громад.

Інституції Католицької церкви занепадали. Навіть у католицькому серці Тіролю монастирі та жіночі обителі спорожніли. У великому цистерціанському абатстві Стамс до 1574 року залишилося лише двоє літніх монахів. В інших місцях Тіролю дисципліна впала, а монахині Зонненбургу пили й обідали в місцевих тавернах, а вночі роз’їжджали по домівках знатних осіб. Незважаючи на це, монастир Зонненбург тогочасне духовенство оцінювало як «не такий поганий, як інші». Монастирські фінанси виснажувалися від кількості наложниць, позашлюбних дітей та утриманців, які жили разом з монахами, і всіх їх треба було опікувати. Священство мало чим відрізнялося. Інспекція в 1571 році кафедрального собору в Бріксені (Брессаноне) виявила лише п’ятьох каноніків, і всі вони негайно відмовилися від своїх обітниць, коли їх притягнули до дисциплінарної відповідальності.

Релігійна толерантність була частково філософським вибором. Вона перегукувалася з герметизмом і вірою в те, що всі явища є вираженням ідеї гріха. Вона також відповідала гуманістичним пошукам «середнього шляху» між крайнощами, а в останні десятиліття XVI століття — дедалі популярнішій інтелектуальній позиції неостоїцизму, який навчав поміркованості та уникнення екстремальних вчинків. Але толерантність була також і політичним вибором. Зважаючи на поширення протестантизму, лише жорсткі заходи могли привести до відновлення католицизму. Однак приклад інших країн, де проводилася догматична політика, був корисним: різанина, спричинена іспанською окупацією Нижніх країн наприкінці 1560х років; різанина на День святого Варфоломія у Франції в 1572 році, коли було вбито десятки тисяч протестантів; знищення Антверпена іспанською армією в 1576 році, а також численні вбивства королів та інших політичних лідерів, повністю або частково мотивованих релігійною ревністю.

Пристосування, навпаки, принесло очевидні вигоди. В обмін на надання релігійної свободи дворянам Верхньої та Нижньої Австрії після 1568 року Максиміліан II отримав голосування їхніх провінційних ландтагів про виплату 2,5 мільйона дукатів. Поширення віротерпимості на «внутрішньоавстрійські» герцогства Штирію, Каринтію та Карніолу братом Максиміліана, ерцгерцогом Карлом, принесло в 1578 році ще 1,7 мільйона дукатів і постійні фінансові зобов’язання їхніх ландтагів підтримувати оборону Хорватії. До того ж, залишаючись осторонь від Риму, Максиміліан II і Рудольф II мали змогу привласнювати доходи монастирів через новостворену Монастирську раду (Klosterrat), хоча Максиміліан створив її з удаваною метою виправлення зловживань.

За умовами Аугсбурзького миру 1555 року, правлячий князь визначав релігію у своєму князівстві. Тож саме Габсбурзькі правителі Австрії та сусідніх герцогств мали визначати, у що мають вірити їхні піддані. Максиміліан II, однак, не мав достатньої впевненості, щоб висловити, яка його власна релігія, не кажучи вже про те, якою має бути релігія його підданих. Рудольф II виявив сильнішу прихильність до католицької віри, але були довгі періоди, коли він уникав релігійних обрядів. Сутичка у Відні 1578 року, коли хресна хода на чолі з Рудольфом зазнала нападу біля собору (так звана Молочна війна, оскільки кидали глечики з молоком), здається, занурила його у відчай і переконала назавжди перебратися до Праги.

Після відходу Рудольфа релігійна ініціатива перейшла до його дядьків, Фердинанда Тірольського (1529–1595) та Карла Штирійського (1540–1590). Фердинанд не був людиною, з якою можна було жартувати. Здатний метати піхотну піку, як спис, він кинув виклик традиціям, одружившись із простолюдинкою Філіпіною Вельзер, з якою він випадково познайомився на маскараді. Дочка аугсбурзького банкіра, Філіппіна також була спадкоємицею Венесуели через заставу боргу, який імператор Карл V був винен її дядькові. Борг був списаний лише незадовго до її одруження, тож Тіроль так і не став колоніальною державою. Фердинанд був засновником Великого кабінету дивовиж, який досі існує в замку Амбрас поблизу Інсбрука, а також будівничим палацу Зірка (Hvežda) під Прагою, який був спроєктований на алхімічних принципах, а його основа утворює гексаграму.

Брат Фердинанда, Карл, відзначався скнарістю, утримуючи двір у Граці, який ледве налічував тридцять слуг та офіцерів. Він мав вагомі підстави бути ощадливим, оскільки Штирія несла фінансові витрати на утримання хорватського кордону проти турків. Однак саме Карл заснував конюшню поблизу Трієста в Липиці (тепер у Словенії), де він схрещував коней з Андалузії в Іспанії, щоб створити знамениту білу породу ліпіцанерів. Потім цих коней тренували в «іспанській ході» з високим підняттям колін і виставляли на імпровізованій арені, збудованій Максиміліаном II поруч з палацом Гофбург у Відні. Наступницею дерев’яного Росстурнплатц є сучасна Іспанська, або Зимова, школа верхової їзди, побудована в 1730-х роках.

Незважаючи на ці відволікання, брати були непохитними у своєму католицизмі та ревності. Разом з герцогом Вільгельмом Баварським Карл і Фердинанд зустрілися в 1579 році в Мюнхені, де вони розробили план реконверсії герцогств Тіроль і Внутрішня Австрія. Збереглися протоколи їхньої зустрічі, від читання яких і сьогодні мурашки по шкірі, настільки майстерним був план, який вони розкривають. Привілеї, надані дворянству у сфері релігійної свободи, «повинні бути скасовані при першій же нагоді», але було б доречно, на їхню думку, відкликати їх поступово і по частинах. Формально містам не було зроблено жодних поступок, тож вони могли піддаватися примусу в релігійних питаннях — стратегія, яка слугувала б для того, щоб відокремити їх від їхніх аристократичних одновірців. У разі оскарження ерцгерцоги завжди могли стверджувати, що вони дотримуються умов Аугсбурзького миру. Вони також повинні були навмисно плутати покірність у питаннях релігії з вірністю собі, для чого тепер просували на високі посади лише католицьких аристократів.

ували на високі посади лише католицьких аристократів186. Схема, розроблена в 1579 році, є однією з найсильніших заяв у набагато ширшому процесі під назвою «конфесіоналізація», який не лише наполягав на однаковості віри та релігійної практики, але й ототожнював її з політичною відданістю правителю та належним підпорядкуванням його владним інституціям. Як пояснював ерцгерцог Карл Карніоланський ландтагу, зневага до таїнств і богохульні дії призводили до безладу й таким чином принижували правителя. Відповідно, зауважував він, запровадження католицької дисципліни було «вже не лише питанням релігії, але й суверенного верховенства та збереження належного послуху». Майбутній єпископ Відня Мельхіор Клезль висловився ще відвертіше: «У природі хибної віри закладена неблагонадійність». Приблизно в цей час у католицький політичний дискурс увійшло нове слово: «Retzer», яке поєднало в собі слова «єретик» і «бунтівник».

Протягом наступних кількох років було реалізовано Мюнхенську програму 1579 року. Проповідників виганяли з міст Тіролю та внутрішніх австрійських герцогств, а магістратів змушували підписати католицьке «віросповідання». У 1585 році Фердинанд Тірольський наказав перевірити всі релігійні матеріали в Тіролі, від гімнів до шкільних підручників, і запевнив, що тільки ті, хто прийняв католицьку віру, можуть розраховувати на привілеї. У Штирії, тим часом, релігійний тест призначали бюргерам міст і містечок. Тих, хто його не пройшов, позбавляли громадянства, а часто і права на проживання. Як і передбачала програма 1579 року, шляхта скаржилася, але не вживала жодних заходів на підтримку своїх одновірців.

Опозиція переважно йшла знизу. У 1590 році в Граці протестанти повстали, погрожуючи «кривавим паризьким весіллям» — натякаючи на різанину на День святого Варфоломія у Франції за двадцять років до того. Їх розігнала гроза. Тим часом у сільській місцевості протестанти покидали свої села в пошуках більш сприятливого середовища, що призвело до занепаду гірничодобувної промисловості в Штирії та Тіролі. Ті, хто залишився, перенесли свої богослужіння в ліси та поля. Топоніми, які використовуються і сьогодні, свідчать про їхню відданість протестантизму: «Церква в лісі», «Луг каплиці», «Проповідницький камінь» (Waldkirche, Tempelwiese, Predigerstein).

_____________________________________________________________________________________________________________