«Це питання йому не подобається»: уривок із книжки «Дзвінка» Ніни Кур'яти

***

«Вечірня Одеса» принесла Дзвінці несподівану новину: на Одеському телебаченні формують школу телеведучих! Пам’ятаючи, як їй кортіло в дитинстві потрапити всередину радіоприймача і як вона шкодувала, що туди влізуть хіба тільки її долоні, а не вона вся, Дзвінка пішла до сусідів, у яких був один на всю вулицю домашній телефон, і подзвонила на номер, вказаний в газеті. Відповідь була невтішною:

— Девушка, вы знаете, у нас уже окончен набор, приходите в следующем году.

— И вам не нужен человек, свободно разговаривающий на украинском, который пишет стихи на этом языке? Вам не нужен лауреат конкурса «Таланты твои, Украина»?

— Ну, раз уж вы так настаиваете — приходите, мы на вас посмотрим. Ну, а внешность-то у вас есть?

— Ну, внешность у всех есть, — філософськи відповіла Дзвінка. — Куда приходить?

Клуб «Малая студия» займався у конференц-залі Одеського обласного телебачення. Сорок підлітків, що пройшли той відбір, що Дзвінка пропустила, мали б тут опанувати премудрості дикції, пластики та роботи перед телекамерою.

«Вот что такое телевидение? Это — та же самая газета, — говорив їм їхній наставник — дядечко з кучерявим чубом і пишними вусами, той самий, що намагався відшити Дзвінку по телефону. — Просто сюда ещё добавляется картинка».

Виявляється, перед тим, як зробити програму, її сценарій треба затвердити у начальства. А щоб написати сценарій — ділиш аркуш паперу по вертикалі на дві половини і пишеш в лівому ряду, хто що буде говорити, а в правому — що буде в цей час на екрані. Це називається «лівий і правий ряд». Добре, якщо це — сценарій записаної програми, бо вже відомо, хто що сказав на зйомках. А як написати сценарій майбутнього прямого ефіру..?

Зараз для затвердження сценарію достатньо директора телестудії — а колись було зовсім не так. Наставник розповідає: «Каждый день, в двенадцать часов, вон там, у входа, стояла черная «Волга»: наш директор ехал в облсовет и утверждал все сценарии на сегодня и на завтрашнее утро. Все вопросы были вписаны, ответы — тоже. Даже если это должен был быть прямой эфир».

А у Дзвінки, виявляється, є акцент. Український. І українське «г» тут ні до чого — переходячи на російську, вона вимовляє цей звук російською так, як потрібно. Але от що робити з гортанним українським «а»? Що робити з українським «и», яке набагато вужче за російське «ы» (та сама проблема, тільки навпаки — у російськомовних, які намагаються говорити українською — їх видає те саме «ы» в українських словах з «и»)? Це навіть не акцент, а артикуляція. Хоча і це виявляється не найбільшою проблемою.

На Одеському телебаченні виходять програми мовами всіх народів, що живуть в області, — болгарською, ґаґаузькою, молдавською, російською, українською і на івриті. І тут якраз шукають людину, яка б читала випуски новин українською мовою. Отут вже Дзвінка точно мала б пройти без проблем — у неї ж природна українська вимова, українська артикуляція, вона не буде на одеський манер «цекати» і «дзекати», як одна місцева ведуча — «дзіти», «ходзяць», «працююць» тощо. І голосні у неї будуть українські, це будуть саме «діти», а не «дзиты».

«Девушка, у вас прекрасная укрáинская мова, здесь всё понятно. Но у вас такое грустное лицо! Мы не можем выпустить вас в эфир с такими глазами, в которых читается большой жизненный груз». Наставник їй і раніше казав: «У тебя — глаза больной или побитой собаки». Так що мова і дикція, яку так добре «поставила» Жанна Вікторівна, — це ще не все.

Дзвінка з наставником ідуть з телестудії до автобусної зупинки. Обговорюють різню на Волині та бандерівський рух під час «Великої Вітчизняної». І, хоча Дзвінчин двоюрідний дід Данило воював у «Советской армии», вона не вважає бандерівців зрадниками.

Колись по телевізору показували кіно «Это было под Ровно» про капітана Кузнєцова, і там дядьки, які говорили українською (а таке в радянському фільмі, що транслювався по Центральному телебаченню, Дзвінка бачила єдиний раз — щоб розмовляли чистою українською, а не суржиком, і фільм був не про вишиванки, гарбузи і вечорниці, а про війну, і показували його на весь Союз, який тоді ще існував), підло зрадили його і вбили. Коли ішов цей фільм, Дзвінці спочатку було дуже приємно, що українську мову показали десь далі, ніж в урср у спеціально відведений для цього час чи на окремому місцевому каналі, а потім — дуже соромно, що українці так погано вчинили. Але згодом виявилося, що все було не так. Якраз перед цими вихідними «1+1» показав програму про УПА, і Дзвінка вважає, що бандерівці боронили свою землю, як уміли.

— Ты неприятно поражена вирусом украинского национализма, — каже Дзвінці наставник.

Колись вона набралася хоробрості і поставила дідові Данилу, який воював, кілька питань. Зі шкільних уроків історії (де, до речі, з’явився розділ «Історія України») вона вже знає, що срср не зупинився на захисті власних кордонів, як про це розповідали у першому класі. Тому дід і повернувся аж у 1947 році з Чехословаччини.

— Діду, а як ви ставилися до бандерівців?

— Та як, Дзвінко, ставився. Ми як з Чехословакії вертали, то нам казали: хлопці, будете їхати через Западну — не відкривайте люки в танках, бо по вас можут стріляти. Та й ми не відкривали, — дід Данило говорить про це дуже спокійно, ніби про щось буденне, як-от заготівлю силосу в колгоспі.

— А ви їх не вважаєте зрадниками? — перевіряє наставникову теорію Дзвінка.

— Та чого ж зрадниками. Я от, Дзвінко, тільки одно не можу пóйняти: він, значить, воював за Україну. А за шо ж я воював — хіба не за Україну? От за це мені обідно.

Але наставник відкидає аргумент про те, що зрадниками вони не були.

— И они, зажавши нос, пошли воевать вместе с немцами! — сердито каже наставник. — И ты считаешь, это было хорошо?

Видно, він дуже занепокоєний Дзвінчиними поглядами:

— Ты знаешь, как раньше, до этой “нэзалэжности”, формулировали задачу для всяческого творчества? Национальное по форме — социалистическое по содержанию. А вот то, что ты говоришь, — оно националистическое по содержанию, понимаешь? Есть телевизионная программа на украинском, областное радио тоже на нём вещает, есть газеты, есть смотры, конкурсы — пожалуйста, пой народные песни, танцуй гопак, это всегда было, и при Союзе тоже! — роздратовано каже він.

Отже, все просто. Говориш українською — танцюй гопак, чого тобі ще? Читаєш зі сцени україномовні вірші — не забудь український костюм, бажано ще й з віночком. Вважаєш українську рідною? Тоді виступиш на Дні рідної мови в бібліотеці якоїсь школи, за це поставлять одразу дві «галочки» — у школі і в обласному відділенні Спілки письменників, яка туди тебе направила — бо де ж іще знайти тих, хто може читати щось українською, як не там..?

— Но ведь вы же не будете возражать, что в Одессе была русификация? — каже вона наставникові.

Вже після розвалу Союзу їм у школі розказували про те, як після «українізації» настала «русифікація», а ота «відлига» з національним відродженням була потрібна лишень для того, щоб пошвидше виявити всіх «буржуазних націоналістів». Вже показували по ут-1 документальний фільм про вапліте, про Миколу Хвильового, вже давала їй в школі Тетяна Богданівна читати збірку «Дніпрова хвиля», а на олімпіаді з української мови і літератури вже було питання про «Розстріляне відродження».

Однак на вулиці в Одесі набагато зручніше було говорити російською — точніше, це була єдина мова, якою в принципі можна було говорити, аби не привертати до себе зайвої уваги. Говорити українською означало одне з двох: або ти — приїжджий з села, який не знає нічого, окрім «телячої мови», або — свідомий націоналіст, який провокує всіх на сварки. І тому в тролейбусі набагато безпечніше сказати «закомпостируйте, пожалуйста, талончик», і далі писати собі в блокнотику якісь уривки віршів, що приходять по дорозі до університету, ніж спробувати хоча б наважитись щось сказати українською і дивитися, яка буде реакція. Та й навіщо..?

Але наставник не вважає, що українську мову утискали. Каже, що до війни в Одесі було порівну українських і російських шкіл, і його сестра ходила до української школи, а він — до російської лише тому, що так кожному з них було ближче до дому. А чому тепер українських шкіл лишилося лише дві на ціле мільйонне місто? Це питання йому не подобається.