Світські маски й приховані пристрасті: уривок із четвертого тому «У пошуках утраченого часу»

Поділитись

10 червня 2026, Ср

Світські салони, приховані пристрасті, ревнощі, амбіції та людські слабкості — у романі «Содом і Гоморра» Марсель Пруст досліджує людську психологію з точністю спостерігача і проникливістю філософа. Тут людська душа віддзеркалює свої найпотаємніші суперечності, а час постає як єдина справжня сцена нашого існування. Ця книжка відкриває читачам складний світ людських відносин, де за зовнішньою ввічливістю та суспільними ролями приховуються справжні почуття, страхи й бажання. Публікуємо уривок із роману, який став однією з найвизначніших книжок французької літератури ХХ століття.

Пруст 4

______________________________________________________________________________________________________________________

До виходу в сад, де принц гомонів з гістьми, було недалеко. Але ця відстань лякала мене більше, ніж коли б мені треба було пробігти під ураганом.

Дами, що, як мені гадалося, могли б мене рекомендувати, були в саду й усім захоплювалися, хоча насправді нудьгували. Поки такі прийняття в розпалі, винести якусь думку про них годі. Ціну їм можна скласти лише назавтра, коли вони стають предметом зацікавлення незапрошених. Письменникові справжньому, вільному від дурного шанолюбства багатьох літераторів, при читанні статті критика, який завжди хвалив його, а тут, перераховуючи пересічних авторів, його навіть не згадує, — такому письменникові ніколи дивуватися: його кличе робота. А світська жінка б’є байдики і, прочитавши у «Фіґаро»: «Вчора принц і принцеса Ґермантські давали великий вечір» тощо, вигукує: «Як же це так? Три дні тому я цілу годину розмовляла з Марі-Жільбер, і вона мені нічого не сказала!» — і починає сушити голову, чим же вона не догодила Ґермантам. Треба сказати, що запрошені на раути до Ґермантів бували часами здивовані не менше, ніж незапрошені. Смолоскип цих свят спалахував тоді, коли ніхто цього не сподівався, і, бувало, кликав тих, кого принцеса Ґермантська не згадувала вже кілька років. А майже всі світовці — люди такі нікчемні, що судять про свого ближнього з того, настільки ті ґречні; якщо їх запрошено — люблять його, а згордовано — ненавидять. А втім, про згордованих: принцеса нерідко не запрошувала навіть деяких своїх друзів з остраху розгнівити «Паламеда», який їх відлучив. Отож я міг бути певен, що вона не говорила про мене з бароном де Шарлюсом, інакше мене тут не було б. Зараз він стояв плечима до саду, обік німецького посла, спираючись на поруччя парадних сходів, які вели до палацу, й, окрім кількох шанувальниць, які обступили барона, майже затуляли його, кожен гість мусив підходити, щоби з ним привітатися. Він відповідав на уклони, називаючи імена та прізвища. Тільки й чулося: «Добрий вечір, пане дю Азе, добрий вечір, пані де ла Тур дю ПенВерклюз, добрий вечір, пані де ла Тур дю Пен-Ґуверне, добрий вечір, Філібер, добрий вечір, люба посланнице» тощо. Це безугавне дзявкання вривалося доброзичливими настановами або ж запитаннями (при чому барон не слухав відповідей), ставленими стримано привітним, удавано байдужим тоном: «Дивіться, щоб донечка не застудилася, в саду завжди вогкувато. Добрий вечір, пані де Брант! Добрий вечір, пані де Макленбурґ! А чи панночка приїхала? У своїй чудовій рожевій суконьці? Добрий вечір, Сен-Жеран!». Звісно, в бароновій поставі відчувалася пиха: де Шарлюс знав, що він — один з Ґермантів і відіграє неабияку роль на цьому святі. Але тут була не тільки пиха, для людини естетично розвиненої саме слово свято набирало відтінку пишноти, збуджувало цікавість, ніби це не свято, влаштоване світовцями, а свято відтворене на полотні Карпаччо або Веронезе. Ба! Німецький принц, яким був пан де Шарлюс, десьнайпевніш уявляв собі свято з «Танґейзера». А собі здавався маркграфом, який під брамою до Вартбурзького замку для кожного гостя знаходить доброзичливе слово, тоді як їхній вхід до замку чи до парку вітає довга, раз у раз підхоплювана знову фраза славетного маршу.

Треба було на щось, одначе, зважитися. Я бачив під деревами жінок, з якими був так чи інакше знайомий, але зараз вони здавалися мені зовсім іншими, бо гостювали у принцеси, а не в її кузини, й сиділи не перед тарілками із саксонської порцеляни, а в затінку каштанів. Вишуканість оточення тут не грала ролі. Навіть якби принцеса мала оточення скромніше, ніж «Оріана», я б хвилювався не менше. Коли в нашій вітальні гасне електрика і приносять гасові лампи — для нас також усе переінакшується. З нерішучости мене вивела маркіза де Сувре. «Добрий вечір! — привіталася вона, підходячи до мене. — Ви давно не бачили дюкині Ґермантської?» Вона, як ніхто, вміла надавати таким фразам інтонації, яка доводить, що вона проказує їх не з безнадійної глупоти, як ті, хто не відає, що сказати, й щоразу згадує спільних знайомих, хоча знайомство це надто далеке. Навпаки, її погляд, чуйний і значущий, промовляв: «Не думайте, що я вас не впізнала. Ви — той молодик, що я бачила в дюкині Ґермантської. Я добре пам’ятаю». На жаль, опіка, яку мені заповідало це речення, дурне на перший погляд, а насправді з тонким прицілом, виявилася надзвичайно вутлою: вона одразу розвіялася, коли я наважився з неї скористати. Маркіза де Сувре мала своєрідний хист: якщо треба було закинути за когось добре слівце перед зверхником, то прохач вірив, що вона йому протегує, а зверхник у те, що вона нічого не хоче зробити для прохача, і завдяки такій її гнучкості прохач відчував до неї вдячність, а високопоставлена особа могла з чистим сумлінням палець об палець не вдарити. Тож коли, заохочений ґречністю цієї дами, я попрохав її відрекомендувати мене принцові Ґермантському, вона, обравши мить, коли господар дому на нас не дивився, по-материнськи взяла мене за плечі й, усміхаючись до принца, який саме одвернувся і бачити її не міг, вдавано ласкаво, для годиться, попхнула мене в його бік, але я залишився стояти, як стояв. Ось як вони падлючать, ці люди з вищого світу!

Дама, яка привіталася до мене, називаючи мене на ймення, була ще підліша. Ведучи з нею розмову, я все пригадував, як же її звати: добре пам’ятав, що десь із нею обідав, пам’ятав, про що ми тоді гомоніли. Проте моя увага, звернена вглиб, де крився спомин про неї, не знаходила її імення. І все ж воно там було. Моя думка ніби розпочала з ним таку собі гру: вона силкувалася вхопити його обриси, його заголовну літеру, а потім вияскравити його все. Шкода праці: я відчував приблизно його масу, вагу, що ж до форм, то, зіставляючи його з ледве видимим бранцем, скуленим у темному внутрішньому кам’яному мішку, я казав собі: «Ні, не те». Звісно, я міг би вигадати найхимерніші імена. На жаль, тут треба було не творити, а відтворювати. Будь-яка розумова робота легка, якщо не уярмлена дійсністю. Та зараз я був у ярмі. Аж це ім’я зринуло мені все до павутиночки: «Віконтеса д’Арпажон». Ні, я не так висловився: зринуло, як мені гадається, несамохіть. Так само не вірю, щоб безліч пов’язаних із цією дамою благеньких спогадів, які я кликав на допомогу (вдаючись до таких заклять: «Та це ж та дама, що подругує з маркізою де Сувре й так простодушно шанує Віктора Гюґо — з якимось змішаним почуттям страху й нехоті»), — я не вірю, щоб усі ці спомини, які витали між мною та її іменням, якось сприяли тому, що воно нарешті спливло. Коли пам’ять починає грати в хованки, то при бажанні воскресити якесь ім’я, ми не годні діяти поступово. Ми нічого не бачимо, а потім нараз вигулькує точне ім’я, зовсім одмінне від того, яке нам леліло. То не воно прийшло до нас. Я радше гадаю, що з роками ми віддаляємося від зони, де імена малюються виразно, і тільки зусиллям волі й уваги, а отже, й загостренням духовного зору, я міг прорізати пітьму та все ясно побачити. У кожному разі, якщо і є переходи від забуття до воскресіння в пам’яті, то ці переходи несвідомі. Бо імена, що трапляються нам на шляху до справжнього імені, це імена оманливі й анітрохи не наближають нас до нього. Власне кажучи, це навіть не імена, а часто лише звичайнісінькі шелестівки, яких немає у знайденому врешті імені. Власне, ця праця думки, що переходить від небуття до реальности, дуже й дуже таємнича; зрештою можна подумати, ніби випадкові шелестівки то якісь жердинки, які нам незграбно, хоч і завчасу, подають, щоб допомогти нам учепитися за правильне ім’я. «Усе це, — скаже читач, — не стосується непослужливости цієї дами, та що ви пішли на такий довгий відбіг, дозвольте мені, пане авторе, забрати у вас іще хвилинку і сказати: “Прикро, що ви, зелений молодик (або ваш молодий герой, якщо в його ролі — не ви), такий забудько, що не могли пригадати, як звати добре знайому вам даму”». — «Авжеж, це так, пане читачу, на превеликий жаль. Ба! Це ще досадніше, ніж вам здається: адже це заповідь тих часів, коли імена та слова позникають з ясного поля свідомости, й тих часів, коли ти вже не зумієш називати самому собі імена тих, кого добре знав.

Пруст, 4, уривок

Домогтися, щоб барон де Шарлюс рекомендував мене принцові, виявилося легше, ніж я гадав. Річ у тім, що протягом останніх двадцяти літ цей Дон Кіхот бився з безліччю вітряків (здебільшого з родичами, які, на його думку, зле до нього ставилися). Він так часто забороняв представникам чи представницям роду Ґермантів запрошувати когось — «як особу, яку треба гнати втришия», — що ті вже боялися, як би не розбити глека з усіма, кого вони любили, не позбутися навік деяких нових цікавих знайомств — тільки задля «приємности» вислуховувати гримотню, зовсім безпідставну, проти них уразливого шваґра чи кузена, який вимагав, щоб ради нього кидали дружину, брата, дітей. З усіх Ґермантів найдалекоглядніший, барон де Шарлюс бачив, що на його заборони зважають через раз, і, передбачаючи майбутнє, побоюючись, як би з ним колись не порвали, поклав собі піти на компроміси, почав, як-то кажуть, попускати віжки. Ба більше: позаяк він був здатний дихати тяжким духом на свого зненавиду цілі місяці й навіть роки, роблячи все, щоб цієї істоти не запросив хтось із Ґермантів, і ладен, мов якийсь носій, зчепитися із самою королевою (ранг того, хто чинив йому опір, переставав для нього існувати), вибухи гніву поновлювалися в нього надто часто й саме тому були дещо уривчасті. «Ідіот! Шелихвіст! Йому вкрутять хвоста! Викинуть на смітник! Ось тільки шкода, що це погіршить санітарний стан міста!» — гарикав він, навіть сидячи сам у своєму кабінеті за читанням листа, який здався йому зухвалим, або згадуючи внесені в його вуха чиїсь слова. Проте спалах нової люті на іншого ідіота приборкував перший спалах, і якщо перший ідіот виявляв до нього пошану, викликаний ним гнів забувався: лють тривала недовго й перерости в якусь виразну ненависть не встигала. Ось чому, хоч я був у нього в неласці, прохання відрекомендувати мене принцові він, мабуть, таки уволив би, якби я з делікатности й щоб він не запідозрив, ніби я так зарвався, що прийшов до цього дому, сподіваючись на щасливу нагоду й розраховуючи завдяки баронові залишитися тут, я, собі на лихо, не додав: «Адже вам відомо, що я добрий їхній знайомий, принцеса була дуже ласкава зі мною». — «Га! Якщо ви з ними знайомі, то навіщо мені вас рекомендувати?» — пихато кинув він і, повернувшись до мене плечима, грав далі, вдаючи азарт, у віст із нунцієм, німецьким послом і ще з якоюсь невідомою мені особою.

Аж це з розчахнутих навстіж дверей саду, де колись за наказом дюка д’Егільйона розводили екзотичних звірів, долетів звук немовби нюшкування: чиїсь ніздрі втягували в себе всю цю пишноту, намагаючись нічого не залишити. Сопіння наближалося, я про всяк випадок рушив йому назустріч, отож шепіт графа де Бреоте «Вечір добрий!» — залунав у мене над вухом не як скрегіт від гостріння іржавого притупленого ножа, й тим паче не як рохкання вепра, пустошителя впораних нив, а як підбадьорливий голос можливого рятівника. Увагу цього мужа, не такого впливового, як маркіза де Сувре, зате товариськішого, ніж вона, куди ближчого до принца, ніж віконтеса д’Арпажон, можливо, введеного в оману щодо моєї ролі в колі Ґермантів, а може, обізнаного про неї краще за мене, привернути було спочатку нелегко, нелегко, бо він, тріпочучи ніздрями й роздимаючи їх, крутив головою і вибалушував цікаво монокль, ніби потрапив на виставку шедеврів. Але, почувши моє прохання, він зголосився вволити його, підвів мене до принца й відрекомендував, причому під час цієї презентації обличчя його набуло церемонного та вульгарного виразу й водночас виразу ласунчика, буцімто він передавав принцові, розхвалюючи лакомини, тарелю із птифурами. При бажанні дюк Ґермантський міг поводитися ласкаво, привітно, доброзичливо, гостинно, просто, тоді як прийняття, влаштоване мені принцом, справляло враження штивности, церемонности, чванькуватости. Він ледь посміхнувся мені, звернувся до мене офіційно: «Пане». Я часто чув, як дюк Базен збиткувався з його пиндючности. Але з перших слів, якими озвався до мене принц та які своєю холодністю і поважністю творили цілковитий контраст із речами Базена, я зрозумів, що пихатий саме дюк Базен, хоча панібратається з вами вже після першого візиту до нього, й що насправді простий не він, а принц. Якщо в його стриманості й не відчувалося бажання бути з вами на короткій стопі — таке бажання в нього немислиме, — принаймні відчувалася повага до нижчого за себе, як це трапляється в кожному ієрархічному середовищі, скажімо, в суді чи університеті, де генеральний прокурор чи декан, свідомі свого високого обов’язку, ховають під традиційною спесивістю, може, більше щирої простоти, а якщо пізнати їх ближче, то, може, й більше доброти, непідробного простосердя, ніж нові люди з їхньою грою в панів-братів. «Ви збираєтеся ступити у слід вашого батька?» — спитав мене принц якось відсторонено, але не без цікавости. Я відповів загально, щоб не заважати господарю вітати нових прибульців, та й пішов собі: я розумів, що принц поставив мені запитання лише із ґречности.

Я побачив Сванна й захотів побалакати з ним, але в цю саму мить принц Ґермантський замість привітати, стоячи на місці, Одеттиного чоловіка, одразу із силою утяжного рукава помпи поволік його до саду, наче збираючись, як висловилися потім декотрі, «викинути його за двері».

У товаристві я поводився так неуважно, що лише за день із газет дізнався, що на рауті цілий вечір грав чеський оркестр і щохвилини спалахували бенгальські вогні, й тільки можливість побачити славетний водограй Юбера Робера трохи мене отямила.

На лужку, отіненому крислатими деревами, з яких деякі були не молодші за фонтан, цей красень стояв осторонь і бовванів уже здалеку, стрункий, нерухомий, затужавілий, і вітрець бавився лише з найдрібнішим струменем його блідого тріпотливого султану. Вісімнадцяте сторіччя надало його лініям чепурности, але, подбавши про якийсь стиль для водомету, ніби вбило його; оддалік він вражав своєю досконалістю, але позбавляв вас відчуття, що ця вода жива. Навіть у вогкій хмарці, згущеній на його вершині, відчувалася доба, як відчувається вона в тих хмарах, які мостяться над версальськими палацами. Але зблизька було видно, що хоч цівки водограю, подібно до каміння античного палацу, й дотримуються накресленого заздалегідь плану, що хоч нові й нові води, пирскаючи вгору, сліпо слухаються давніх указівок будівничого й виконують їх бездоганно точно, все ж вони немовби їх і порушують, бо допіру сила-силенна їхніх летючих танків створювала в тих, хто дивився здалеку, враження єдиного викиду. Насправді це фонтанування було не менш краплисте, ніж тоді як здалеку воно ввижалося мені негнучким, збитим, суціль литим.

______________________________________________________________________________________________________________________

Читайте також: