«У душі моїй змагалися два почуття: зненавида і страх»: уривок із книжки «Лілея долини. Турський священник»

Роман «Лілея долини» і повість «Турський священник» — найбільш знакові тексти автора, що увійшли до циклів «Сцени провінційного життя» та «Сцени сільського життя», пронизані гострим реалізмом, релігійно-містичною тематикою, підступами, соціальними перипетіями й боротьбою за місце в цьому химерному світі. Автор запрошує читача стати співучасником інтимних драм, які розгортаються на тлі великої історії. Ділимося уривком у матеріалі.

__________________________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

• про шлях і метод письма Оноре де Бальзака
• 5 цитат із книжки «Лілея долини»

__________________________________________________________________________________________________________________

Її душа розкривалася у чергуванні складів так само, як звуки виливаються в переборах флейти. Голос пестив мій слух і гнав швидше кров у жилах. Вимова слів, що закінчувалися на «і», скидалася на пташиний щебет; літера «ш» лунала на її устах, як поцілунок, а «т» вона вимовляла так, що зразу відчувалось, яку деспотичну владу має над нею серце. Отож, сама того не відаючи, вона розсувала значення слів, пориваючи мою душу в неземні високості. Скільки разів я силкувався затягти суперечку, не варту й шага, скільки разів ладен був накликати на себе докори в неуважності, а тим часом я жадібно ловив музику її голосу і вдихав повітря, видихнуте з її небесних уст, аромат її душі вдихав з таким самим палом, з яким я пригорнув би до грудей саму графиню! А її сміх розсипáвся, як радісне щебетання ластівки! Та коли вона мовила про свої страждання, в її голосі так і чулося — це лебідь криком кличе свою подругу! Через неуважність графині до мене я міг вільно роздивлятися нашу прегарну співрозмовницю. Мій зір з насолодою милувався нею, обіймав її стан, цілував її ніженьки, грався кучерями. Проте мене весь час гризла тривога, цілком зрозуміла тим, хто бодай раз у житті спізнав невимовних радощів справжньої жаги. Я боявся, як би вона не помітила, що мої очі прикуті до її плечей, які я так палко обціловував на балу. Ляк ще посилював спокусу, і нарешті я не втримався: подивився на заповітний куточок, мій зір проникнув крізь тканину, я знов уздрів родимку, від якої йшов чарівний жолобок між лопатками, родимку, чорну, як родзинку, яка плаває в молоці. Адже від того пам’ятного дня ця родимка сія́ла переді мною щоночі серед мороку, в якому пливе сон хлопців з палкою уявою, змушених жити чистим життям.

Я хочу накидати портрет графині, і ви побачите, чому вона скрізь звертала на себе увагу. Але передати її чари безсилі найточніші лінії, найяскравіші барви. Який художник міг би намалювати те личко, чий пензель відтворив би відблиск внутрішнього вогню, те невловиме світло, яке не надається для науки, не годен оспівати поет, але бачить око закоханого? Надто густі попелясті коси завдавали графині немало страждань: кров, бачте, раптово приливала до голови. Її високе й опукле, як у Джоконди, чоло ховало безліч невисловлених думок і притлумлених почуттів, схожих на зів’ялі квіти, позбавлені життєдайних соків. Зелені, з карими цятками очі залишалися незмінно погідні; але коли вона думала про своїх дітей, коли вона піддавалася поривам радощів чи болещів, рідкісним у жінки, що примирилася з долею, в очах спалахували блискавиці — вони загрожували все спопелити, загораючись десь у глибинах її істоти. Саме такий погляд довів мене до сліз, коли вона вбила мене своїм гнівним презирством, а його не витримували й найбільші зухвальці. Грецький ніс, ніби вирізьблений Фідієм, сполучався півкругами двома із гарним ротом і надавав шляхетності овалу лиця, біле обличчя скидалося на камелію і ніжно рожевіло лише на щоках. Деяка повнота нітрохи не шкодила ні її ставності, ні зграбності: форми її були напрочуд пружні. Ви легко збагнете всю її гожість, якщо я додам: жодної зморшки не було на її сліпучих плечах, що так зачарували мене з першого погляду. Шия графині нічим не скидалася на шию деяких жінок, суху, як стовбур дерева. М’язи ніде не випиналися, й око ковзало лише по округлих лініях і по м’яких вигинах: тут спасував би й пензель художника. Її шию й щоки, ніби затримуючи промені світла, укривав легенький пушок, і шкіра здавалася шовковистою. Свої маленькі, красивої форми вушка вона називала вухами матері й невільниці. Коли згодом я достукався до її серця, вона іноді казала мені: «Ось іде пан де Морсоф!» — і не помилялася, тоді як я, попри свій тонкий слух, ще не чув шелесту його ходи. Руки вона мала прегарні, пальці довгі, із загнутими пучками і мигдалеподібними нігтями, як в античних статуй. Я зганьбив би себе, віддавши перевагу тонкому стану перед округлим, якби ви не були винятком. Жінки з округлим станом вирізняються свавільною, владною вдачею, вони радше жагучі, ніж ніжні. Навпаки, жінки з тонким станом віддані, чуйні, схильні до журби, жіночності у них більше, ніж у перших. Тонкий стан свідчить про гнучкість і м’якість, округлий — про неприборканість і ревнивість. Ну от, яка була на вроду графиня, вам тепер відомо. Окрім того, вона мала ноги аристократки, які не люблять ходити й швидко втомлюються, а коли показуються з‐під подолу сукні, то так радують око. Хоча вона була мати двох дітей, я зроду не зустрічав жінки такої юної на вигляд. Обличчя її виражало якусь покору, якусь зосередженість і задуму, і цей вираз непоборно надив вас, як ті портрети, на яких маляр, силою свого генія, зумів віддати цілий світ почуттів. А втім, видимі принади графині можна описати лише за допомогою порівняння. Згадайте чистий аромат тієї галузки дикого вересу, яку ми з вами зірвали, повертаючись із вілли Діодаті — ви ще милувалися тоді на її чернь і рожевість, — і ви легко переконаєтеся, як могла ця жінка бути елегантною далеко від світу, природною в кожнім русі, вишуканою навіть у дрібному, справді нагадуючи чорно-рожеву квітку. В тілі її відчувалася соковитість молодого листу, а розум ясний, як у селянки. Вона була чиста, наче дитина, поважна, як великомучениця, велична, як вельможна пані, і розумна, як учена жінка. Ось чому графиня подобалася без викрутів кокетства, подобалася кожним своїм порухом, тим, як вона ходила, сідала, мовчала чи підкидала якесь слівце. Зазвичай вона була стримана й сторожка, як вартовий, — адже той відповідає за безпеку всіх і ще здалеку відчуває майбутнє лихо. Але іноді на її устах з’являлася грайлива посмішка: знак природної веселості, придушеної життєвими невдачами. Її кокетство таїлося десь дуже глибоко, воно навіювало мрійливість, замість принаджувати (а це головне для жінок) увагу кавалерів, і дозволяло здогадуватися про її вроджену жагучість і про наївні дівочі марення: так ясніє іноді клаптик блакиті в прогалині між хмарами. І мимоволі, вловивши ці приховані пориви, задумувалися надовго ті, хто ще не всох душею на полум’ї свого жадання. Скупі жести, а надто скупі погляди пані де Морсоф (вона дивилася завжди лише на своїх діточок) надавали якоїсь великої врочистості її словам і вчинкам, і навіть у хвилини сповіді вона зоставалася такою величною. Того дня пані де Морсоф мала на собі рожеву сукню у вузеньку смужку, комірчик із широкими вилогами, чорний пасок і чорні ж черевики. Коси були стягнуті у вузол і сколоті черепаховим гребінцем. Ось такий обіцяний мною, хоч і недосконалий, ескіз графині. Але цього замало. І душевна теплота, якою вона вщедряла ближніх, мов те сонце, що зігріває своїм живлющим промінням усе суще; і справжня вдача цієї жінки; і її мінлива доля, яка так вияскравлює характери й залежить, як і все те, що нам послало небо, від несподіваних і перебіжних подій, несхожих між собою, але об’єднаних спільним тлом, — усе це стане основою моєї повісті. Перед вами розгорнеться епопея родинного життя, така ж велика в очах мудреця, мов якась театральна трагедія в очах черні; зацікавить вона вас не лише тим, що я її учасник, а й завдяки подібності описаної в ній долі з долею багатьох інших жінок.

***

Але тепер, коли я вже торкнувся губами її білої, як ясмин, шкіри, і відпив кілька ковтків з чари кохання, моя душа розквітла сподіванкою на земну любов; я хотів жити й чекати години розкошів так само вперто, мов дикун, який чигає на годину помсти; я хотів, як він, караскатися на дерева, плазувати серед виноградників, чаїтися у водах Ендру; я мріяв скористатися нічною тишею, серцевою втомою, літньою спекою, щоб усолодитися чудовим плодом, який устиг скуштувати. Якби вона зажадала від мене казкової співучої квітки або скарбу, закопаного Морганом Пострахом Морів, я добув би їх для неї, аби тільки дістати інші, такі жадані скарби й німу квітку кохання! Сон наяву, в який я поринув, споглядаючи мою богиню, нараз перебив служник, він казав щось їй про графа де Морсофа. Аж тоді я подумав, що графиня належить своєму мужеві. Від цієї думки голова моя пішла обертом. Потім мене охопила люта й похмура цікавість: мені закортіло побачити володаря цієї перлини. У душі моїй змагалися два почуття: зненавида і страх; зненавида, ладна без вагання долати будь-яку перешкоду, і невиразний, але сильний страх перед борнею, перед наслідком цієї борні і, головне, перед Нею. Неясні передчуття мене роздирали, я побоювався рукостискання, ганебного для людини, і вже передбачав дріб’язкові буденні завади, такі згубні для волі навіть найдужчих. Я лякався болота повсякденності, бо в наші дні воно засмоктує людей: попробуй тоді щось у житті розв’язати, як цього прагнуть палкі душі.

__________________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Лілея долини. Турський священник», Оноре де Бальзак

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними