Пасочки, крашаночки, свої люди й тиша великоднього кола, — уривок з історико-біографічного роману Сашка Столового «Оринин»
Сашко Столовий, автор дебютного історико-біографічного роману «Оринин. Роман про стелепного чоловіка», спадковий козіяр і носій локальної культури, пропонує зануритися в світ говірки, традицій, забобонів, жаги до волі й грайливої іронії, завдяки яким Демʼян і його родина проживали перипетії буремного та часом смертельно-небезпечного XX століття. Автор в межах життя однієї родини відкриває скриню культурного колориту й мовного багатства, яке приховують етнокультурні регіони України та спонукає людей ставати людей ближчими і вивчати свою власну історію. Великодній уривок із роману «Оринин» публікуємо у матеріалі.
Празник Великдень у Козіївці вже років із п’ятнадцятко запертий у хаті, двері якої баба все старалася відчинити й пропустити його до загальносільського празникування.
Але все сусідки її спиняли. Говорили: «Катрьо, та ще ж хати не охололи середняків, які зараз на каторгах корчаться за свою непокору! Не швиди, пережди. Не на часі воно січас так ризикувать. Подумай про сімню».
А Катерина Хведорівна помнила здавна, як то робилося. І був Великдень у її відчутті одним із найтаємничих і одним із найважніших празників. Бо стіки правильного і степенного одбувалось тієї ночі.
Перші роки благала свою матір узять її на Всеношну. Та не брала, одказувала «ше мала». І з року в рік лежала тихесенько вночі в безсонні, вистежуючи крізь щілинку з-під ковдри мамчині збирання, розглядала, як та під мерехтливе жовтогаряче світло каганця діставала зі скрині опішнянську нарядну парчеву запаску, перев’язувала хусткою очіпок, вивішувала дукачі та коралі, прикрашала пазуху, складовила пасочки та яйця, мочення та солонину, пляшку та свіжину до кошика. І все маленька Катруся надіялася, шо от мати поверне до неї, нахилицця й скаже пошепки, доки всі меншенькі сестри й брати сплять: «Катеринко, а ходім до храму. Вже й тобі пора!»
І настав той рік, як сказала. І не було ні грамини сну в очах Катрусі, а було по два кіла радості. Бо коли-коли, а на Великдень на Всеношну до Козіївки стіки людей їде та йде, шо понятно стає, чого такий храм здоровенний збудували. Катруся пойняла, чого мати раніш не звала, коли зайшла до церкви. На паперті вже товпилося гурту, та так, шо не те шо яблуку, угорці ніде було вмостицця, навіть гнічена б не проскочила. У свої п’ятнадцять Катруся вже була височенька, худа як тріска, а висока така, як хворостина. І то їй дозволило розгледіти все дійство в повній красі.
У глибині храму поверх моря з очіпків та шитих хусток, стрічок та воскових теремків, чуприн та лисин, капловухів та зализаних масних проборів, квітчастих віночків та візерункових чушок за престолом стояв преподобний владика. Голоса з хорів роздавалися на всю усюду, відлунюючи ехом поміж колон і вилітаючи на Слободу, аби провозгласити всю сонну Козіївку, шо благословенний вогонь сходе.
І найголовніше чуство, шо тоді вселилося в голову дівки з Козіївки, шо козіяр — велика сила.
* * *
Вивертаючи від сільради не направо, а ліворуч, у сторону шкільного парку, Демʼян спинивсь і позвав бабусю, шо прицільно чимчикувала навпростець через молодий парк.
— Ба, ми куди йдемо?
— Святить паски.
— Ба, подождіт.
— Шо таке?
— Там на площі перед клубом концерт, і там он Рая Соколовська та Ліда Велика.
— І шо?
— Бабусь, там зараз свято Першомая, понімаш?
Катерина Хведорівна все розуміла, але хотіла, аби Дем’янчик сам проговорив ту червоточину, шо гризла його зсередини, та він ховав очі чи від своєї баби, чи щоб його однокласниці Рая і Ліда не впізнали. І не тикали пальцями, шо повівся на бабині розказні.
Дем’ян червонів щоками зовні, а всередині просто розривався поміж того, що про нього говоритимуть у школі, і сорому перед бабусею.
— Соколику, а нахились, я тобі шось скажу.
Демʼян уже був на дві голови вищим від Козички. Тож схилився — і вона прошепотіла йому на вухо.
Погляд його став чітким, плечі випрямилися, крізь недостебнуті застібки чумарки розквітли маки. Осяяв Дем’ян. І вже впевнено, не плентаючись нехотя хвостиком за бабунею вслід, а взявши її під руку, хлопець пройшов повз лотки базарю та ярмарковий шлях, діагоналлю парку по доріжці з шитим краєм, де ялинкою-зубчиками виступали білені цеглини, наполовину закопані до клумб, і на кожній цеглинці виднілося карбування «КЦ». Великі літери, рівчачками видавлені в керамічній поверхні, символізували той саме кирпич, шо робивсь спеціально для Козіївської Церкви.
Минувши забруньковані широкі крони кленів шкільного парку, вони вийшли на відкриту місцину.
У центрі стояли розбиті цегляні стіни бувшого козіївського храму. Його рвані краї височіли. Зосталося одне-єдине вікно в сторону школи. Шибки потрісканого вітражу з розп’яттям. Червоні та жовті скельця з блискучим павутинням тріщин утворювали яскраву пляму на заспано-сірій весняній слобідській галявині. Будівельники не припиняли розбирати стін і сьогодні, великі склади кирпичів стояли то там то тут, як грибниця, обросла опеньками навколо столітнього дубового зрізу дерева.
Баба Катерина з Дем’яном стали за три метри од нищення храму.
— От дивись, як бува приходиш на свячіння першим на Великдень до храму, то становись од паперті ліворуч. Владика як виходить із пономарями, то вони йдуть справа наліво навколо всьой церкви.
— Зрозумів. А коли вони виходитимуть?
— Та обично одразу після служби, і ото святять, доки люди підходять. Помницця мені, один год було стіки люду, шо Преподобний до обіду впритул освячував, кажуть, шо воду з храму виносили дванадцять разів.
— А чи калатають у дзвони?
— Ой, так. Та так калатають. Один раз, як ще тільки цю церкву одкрили, а дзвіниці ще постоянной не було, то я з мамкою стали вночі. І не видно — хоч око виколи. Ото примостилися скраєчку, де просвіт був у колі. А воно ж піп як проходе коло, то заверта до храму на молитву. І б’ють у дзвони. І шо ти думаш? Не просто так там, де ми стали, просвіт був — дзвони той рік повісили на гак біля церкви, і якраз у нас за спинами. І воно як дзенькне!
— Хех. І шо?
— Шо-шо! Повні онучі удівлєнія були в мене і в мамки.
— Ги-ги-ги.
— Та ходила потім до Клижихи переляки яйцем викатувати тричі. Так би й не зняло.
Доки Дем’ян вислуховував від бабусі розповіді та байки, учення та правила, до руїн церкви підходили люди. І можливо, треба було ждати міліцію чи когось із сільради.
Та все не так повернуло. Від Сергіївки з ярів ішли люди, родинами, хто з кошиками, хто з загорнутою в рушник макітрою, підходили баби й діди, діти та дорослі і ставили принесене в ряд навколо стін. Росло коло. Йшли і йшли одесяни.
Коли коло завернуло за церковні стіни й людей уже було більше ста, запалили свічечки. Робітники-мурахи покинули гупати стіни. І познімали картузи.
Стих навіть першомайський духовий оркестр, бо хто ті музики, як не наші козіяри.
Свої люди.
Тиша охопила великоднє коло, і в тій тиші лише яскраве жовто-червоне проміння від розтрісканого вітражу останнього вікна ходило по шпоришеві й калачиках, по рушниках та пасочках, по свічечках та крашаночках.
Передзамовити книжку «Оринин. Роман про стелепного чоловіка»
В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними