«Опалювальний сезон»: уривок з книжки «ВИШ. Університетський ситком»
А що, як в одній книжці раптом зустрінуться 9 професорів, 12 аспірантів, 5 студентів, одна собака і сумка, яка загубилася? Нічого незвичайного: з вами станеться університетський ситком «ВИШ». Це іронічні, буденні і дуже впізнавані кожному історії про університет, як окрему планету зі своїми законами, ритуалами і маленькими катастрофами. Але будьте пильні: читання запускає неконтрольований потік спогадів і ви ризикуєте серйозно замислитися, а чи не вступити ще раз… Ділимося уривком!
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Опалювальний сезон в навчальному корпусі номер п’ять розпочинався тільки з благословення Романа Юрійовича та Олега Васильовича. Двоє працівників котельні спочатку ретельно оглядали систему опалення, лиш після того тепло подавалося по артеріях корпусу. По іншому ніяк — і не просіть!
Юріч — темноволосий, мовчазний, заклопотаний чоловік середнього віку. В котельні Юріча було одразу помітно за його незвичним одягом, на розмір більшою яскравою олімпійкою «каппа» та потертими на колінах джинсами-левайсами 501-ї моделі. Юріч був мов студент, якого попросили занести щось із двору до котельні, а йому там так сподобалось, що він залишився в ній на тридцять років. Васильович геть інший: сивочолий і старший щонайменше на один десяток від свого колеги по цеху, завжди стриманий та ґречний, в залатаній трудовій робі, старих окулярах та з доброю усмішкою. Ці двоє постійно були в парі, мов Чіп і Дейл, і хтось з них завжди не по сезону одягнений. Юріч здебільшого мовчав, рідше бубонів під ніс, Васильович спокійним тоном розрулював питання, які падали на плечі працівників котельні корпусу. Це був хороший тандем, а головне — результативний.
Уже тиждень, як опалення працювало на повну потужність, батареї гріли добре, а нарікань не надходило. Юріч та Васильович мовчки пили трав’яний чай у приміщенні котельні, тривав звичний вівторок, як раптом у каптьорку без стуку зайшла Омелянівна, хитнувши крихку гармонію безтурботного дня. Комендантка Катерина Омелянівна увесь робочий день обходила корпус і оглядала стан своїх володінь. Жвава та швидка хода видавала її здалеку, а строга блузка в поєднанні з вогняно-рудим каре не дозволяли сплутати власницю академічної будівлі з будь-ким іншим. Вахтери боялись її, прибиральниці поважали, а педагогічний склад остерігався. Омелянівна почувалась у корпусі ліпше ніж удома, кожна комірчина була їй ніби власна. Усіх інших мала при цьому за тимчасових гостей. Коли в корпусі щось виходило з ладу, всі йшли саме до комендантки. Скарги щодо опалення приносила теж винятково Омелянівна.
Саме з такою метою вона й навідалась в опалювальне підземелля Юріча та Васильовича.
— Так, хлопчики! Є скарга з самого ранку, один професор замерзає в себе в кабінеті!
— Добрий день, Омелянівно! — привітався Васильович, поставивши чашку з чаєм на металевий стіл.
— Якби той день був добрий, я би тут не стояла. Що порадимо професору, який домерзає там у себе, біднесенький?
— То най відсунеться від вікна для початку, — бовкнув Юріч.
— Тихо-тихо, Романе! Ми розберемось із тим, — прийняв скаргу Васильович.
— Олеже Васильовичу, йдіть вже гляньте, що там. Каже мені, що батареї не фуричать в нього. А я не хочу його більше чути нині.
— Йдемо-йдемо, Омелянівно! Все буде чікі-пікі! — промовив, встаючи з крісла, Юріч.
Чоловіки неспішно збирали інструменти, а Омелянівна стояла у дверях, підганяючи їх поглядом. За деякий час трійця покинула майстерню та рушила підвальним коридором з котельні.
— У кого поломка? — запитав Васильович, коли всі троє вийшли в сонячний хол сірого корпусу.
— Та то професор Кириченко жалівся на свої батареї. Він на останньому поверсі. Туда і йдіть!
— Почув! Йдемо на ліфт, Васильовичу! — прийняв замовлення Юріч.
— Ліфт не працює! — повідомила Омелянівна, і це було прямісінько в душу майстрам.
— А ти кажеш: «Добрий день», Васильовичу, — кинув Юріч і рушив до сходів.
Шість поверхів угору, минаючи повільних студентів, котрі не поспішали на свої заняття — не таким мав бути цей вівторок. Сходові марші залишилися позаду, і ось дорослі чоловіки дістались до кабінету наприкінці коридору, в якому страждав від холоду професор. В задимленій кімнаті з низькими стелями сидів професор Кириченко зі своїми колегами. Роздивитися інших тут було доволі проблематично. За хриплим голосом можна було впізнавати професора Доманського, а заразний сміх указував на доцента Півторака, який скоро теж мав стати професором. Освітянські мужі в заношених костюмах, які колись були добре допасовані за розміром, розкинулись у кріслах. У руках хтось тримав цілком впізнаваний випуск останнього наукового вісника. З тютюновим димом переплітався аромат кави, щойно залитої окропом. Вона парувала в чашках на письмовому столі й ледь віддавала солодом. Коли на порозі з’явились рятівники тепла, із сигаретного туману до них звернувся Кириченко з комюніке:
— Хлопці! Не гріє! Робіть щось!
— Дайте оглянути пацієнта, — сказав Васильович, поки Юріч з-під лоба роздивлявся антураж.
— Коли ми прийшли, пацієнт вже охолов, — сказав Півторак і професори розсміялись.
— А вчора ще були теплі? — уточнив Юріч.
— Ви про нас чи батареї? — з усмішкою перепитав професор Доманський.
— Вчора, коли я йшов, було ще тепло, — повідомив Кириченко.
— То треба дивитись, — резюмував Васильович, вже стоячи біля батареї.
— Кажете, як я своїй дружині, коли треба щось по дому зробити! — знову розсмішив усіх майбутній професор Півторак.
Останню репліку Васильович залишив без реакції, бо вже колупався у старій батареї, пофарбованій в тон стін. Погляди присутніх були прикуті до чоловіків, що прийшли повернути тепло в наукову домівку.
— Ну шо там? — спитався Юріч, який без діла стояв поруч.
— Повітряних корків нема, тиск нормальний...
— Там точно якесь засмічення! Щось блокує воду! Точно так є, гарантую! — раптово долучився до обговорення Півторак.
Васильович та Юріч відреагували на професорські поради, мовчки переглянувшись. Юріч дістав із сумки старе лахміття, постелив його під іржавим пацієнтом і став на коліна, аби перевірити версію. Він різко крутнув розвідним ключем — і мутна жижа з батарей полилась йому на джинси. Поки професори уважно стежили за процесом,
Юріч спокійно закрутив гвинт, витер руки об лахміття, на яке, на відміну від його джинсів, не потрапила брудна рідина, та звернувся до солідного товариства:
— Засмічення немає, тиск чудовий, а день і дійсно так собі!
— Значить, треба звірити вниз по стояку, — підсумував Васильович, поки Юріч виходив на коридор.
— Хлопці, зробіть, будь ласка, аби було тепло! — щиро попросив Кириченко.
— Не хвилюйтесь, зробимо! Чим же нам ще займатись? — сказав на прощання Васильович, уже стоячи у дверях. Чоловіки з котельні швидко віддалялись від тютюнового кабінету, повного професорів, у пошуках джерела несправності. Їхня хода свідчила про легку напруженість, в якийсь момент Олег Васильович спинився, за крок від нього зупинився Роман Юрійович, і тоді старший колега промовив:
— Півторак добряче постарів за останній рік, ти помітив?
— Я лиш помітив, що він ліпше знає, як робити мою роботу, — різко відповів Юріч.
— Та перестань! Може, встав нині не з тої ноги...
— Але сили стало підійнятись на останній поверх, щоб розказати, що не так з батареями. Нервують вони мене всі!
— Ромку, всі викладачі різні, але майже всі — просто втомлені, — сказав Васильович, пропускаючи Юріча поперед себе.
— То я знаю! Цікаво лиш, від чого вони такі втомлені...
— А ти думаєш так просто — багато говорити? — продовжував свою балачку Васильович, чимчикуючи позаду.
— Звідки мені знати, я ж ніколи не пробував.
— Ромку, шкода, що так зі штанами вийшло, — сказав після короткої паузи Васильович.
— Не проблема, син на гуманітарці мені ще знайде!
— Де-де?
— На секонд-хенді своєму. Живе там день і ніч, вся хата
завалена речами, смердить страшне!
— То хай і мені якісь знайде.
— Я скажу, але ти і так гарний!
— Ой, не сміши!
_____________________________________________________________________________________________________________________________
