«Усе своє життя я боялася, що жах настигне мене. Більше чекати не доведеться. Він тут», уривок з книги Медлен Міллер «Цирцея»
У бога сонця, наймогутнішого титана, народжується донька Цирцея. Дивна дитина, що володіє силою чаклунства, яке здатне загрожувати самим богам. Зевс виганяє її на безлюдний острів, де чаклунка відточує своє ремесло, приборкує диких звірів і зустрічає Мінотавра, Дедала та його сина Ікара, вбивцю Медея і, звісно, хитрого Одіссея. Але накликавши на себе гнів як людей, так і богів, Цирцея опиняється проти одного з найстрашніших і наймстивіших олімпійців. І щоб захистити те, що любить найбільше, вона повинна обрати кому належить — богам, від яких народилася, чи смертним, яких полюбила? Уривок з книжки «Цирцея» Медлін Міллер публікуємо у матеріалі.
Я знала, що порушую умови вигнання. Саме тому чекала ночі й густих хмар, що заступлять очі моїй тітці. Якщо все буде гаразд, го повернуся до ранку, до того як помітять мою відсутність. А якщо ні, то нехай. Мене навряд чи зможуть скарати більше.
Я ступила у хвилі. Вони піднеслися над моїми ногами, над животом. Вище мого обличчя. Мені не довелося обтяжувати себе каменями, як мав би зробити смертний, борючись проти своєї пливучості. Я твердо йшла океанськими рифами. Понаді мною невпинно рухалися хвилі, але я була надто глибоко, щоб відчувати їх. Очі освітлювали мені шлях. Пісок ворушився навколо, і камбала схоплювалася з-під моїх ніг. Інші істоти не підступали близько. Вони чули кров наяди в моїх жилах. Або й, можливо, сліди всіх отрут на руках, що зібралися там за стільки років чаклування. Я подумала, чи варто говорити з морськими німфами, просити в них допомоги. Але їм навряд чи сподобається те, що я прийшла робити.
Я занурювалася, глибше поринаючи в темну безвість. Вода не моя стихія, і я це знала. Холод пробирав до кісток, сіль розʼїдала обличчя. Тягар океану горою лежав у мене на плечах. Але витривалість завжди була моєю чеснотою, і я йшла далі. Удалині бачила пливучі гори китів та гігантських кальмарів. Я схопила ніж, вигострений так, як лише можна вигострити бронзу, але вони також не підпливали.
Нарешті я стала ногами на найглибше морське дно. Пісок був такий холодний, що обпалював ноги. Тиша панувала
там, вода була геть нерухома. Тільки проблиски мандрівного світіння виднілися в темряві. Він був мудрий, той бог.
Примусити гостей мандрувати до того місця, де не живе ніхто, крім нього.
Я вигукнула:
— Великий владарю глибин, я прийшла зі світу, щоб позмагатися з тобою.
Я не почула жодного звуку. Навколо мене розлягалися глухі соляні простори. Тоді темрява розійшлася і зʼявився він. Велетенський, біло-сірий, він палав у глибинах, я відбиток сонця. Його тихі крила колихалися, і струмені води розливалися з-під них. Його очі були вузькі й прорізані, як у кота, а рот — як безкровний розтин. Я дивилася на нього. Ступаючи у воду, міркувала собі, що це буде лише ще один Мінотавр, ще один олімпієць, якого я зможу перехитрити. Але тепер, коли ця моторошна неосяжність виринула переді мною, дух мій занепав. Це створіння старіше, ніж усі краї світу, давнє, як перша краплина солі. Навіть мій батько здаватиметься дитиною перед ним. Побороти таку істоту — це як перепинити море. Холодний страх пропік мене до кісток. Усе своє життя я боялася, що якийсь велетенський жах настигне мене. Більше чекати не доведеться. Він тут.
«Навіщо тобі змагатися зі мною? »
Усі великі боги мають силу говорити подумки, але коли я почула слова цієї істоти, то в мене задрижали жижки.
— Я прийшла, щоб відібрати твій отруйний хвіст.
«І навіщо ти бажаєш такої сили? »
— Афіна, донька Зевса, хоче вкоротити віку моєму синові. Моя сила не зможе захистити його, але зможе твоя.
Його неблимні очі спинилися на мені.
«Я знаю, хто ти, донько сонця. Усе, чого торкається море, доходить врешті до мене в цій глибині. Я відаю тебе. Я відаю всю твою сімʼю. Твій брат також одного разу прийшов шукати моєї сили. Він пішов з порожніми руками, як і всі решта. Я не той, з ким ти могла би боротися».
Відчай пройняв мене, бо знала, що він каже правду. Усі водяні страхіття вкриті рубцями від боїв зі своїми братами левіафанами. Але не він. Він був гладенький усюди, бо ніхто це мів протистояти його прадавній силі. Навіть Еет визнав своє безсилля.
— Але я однаково мушу спробувати. Заради сина. «Це неможливо».
Його слова були холодні, як і весь він. Щомиті я відчувала, як втрачаю свою волю, як висмоктують її безжальний холод тих хвиль і його неблимний погляд. Я змусила себе говорити:
— Я не можу цього прийняти. Мій син повинен жити.
«Смертний повинен лиш одне — померти».
— Якщо я не можу змагатися з тобою, то, можливо, могла бякось віддячити тобі? Подарувати щось? Виконати роботу?
Його рот розкрився з німого сміху.
«Хіба ти маєш те, чого 6 я хотів?»
Ні, і я це знала. Він споглядав мене своїми блідими котячими очима.
«Мій закон такий, як і повсякчас. Якщо хтось хоче отруту 3 мого хвоста, то спершу мусить сам спізнати її. Така ціна. Вічний біль за кілька смертних років для твого сина. Чи варто її платити?»
Я подумала про народження дитини, яке ледь пережила. Подумала, що цей біль триватиме без кінця, і жодні ліки, жодні цілющі бальзами не полегшать його.
— Ти говорив те саме моєму братові?
«Всім іншим також. Він відмовився. Вони відмовляються завжди».
Коли я дізналася про це, то відчула певну наснагу.
— А які інші умови?
«Коли тієї сили більше не треба, кинь і у хвилі, щоб вона повернулася до мене».
— Ото й усе? Ти присягаєш?
«Ти бажаєш зв'язати мене присягою, дитино?»
— Я хочу знати, що ти дотримаєшся угоди.
«Дотримаюся».
Відокремився останній шмат шкіри. Я тримала хвіст у руці. Він був майже невагомий і зблизька переливався, як веселка.
— Дякую, — сказала я, але мій голос згас у порожнечі.
Я відчувала, як рухаються потоки. Піщини терлися одна об одну. Його крила підносилися. У темряві навколо мерехтіли хмари його золотої крові. Під моїми ногами лежали тисячолітні кістки. Я думала: цього світу я не знесу й миті.
«Тоді, дитино, зроби інший».
Він відплинув у темряву, і за ним тяглася стрічка розлитого золота.
Дорога зі смертю в руці була дуже довга. Я не бачила ніяких інших істот, навіть удалині. Вони стереглися мене раніше, тепер же просто втекли. Коли вийшла на берег, уже посіріло й не було часу на відпочинок. Я пішла до печери та знайшла стару палицю, яка служила Телегонові за списа. Іще ледь тремтячи, я відвʼязала линву, якою до неї було привʼязано ножа. Постояла хвилину, дивлячись на його криве ратище, міркуючи, чи не знайти мені нове держално. Але саме з ним він вправлявся досі, і я подумала, що безпечніше залишити його таким, як він звик, з нерівностями й усім рештою.
Я обережно взяла шип за основу. Він покрився плівкою з ясної рідини. Привʼязала його до кінця палиці мотузкою і магією, а тоді наділа на нього шкіряні піхви, зачарувавши їх молі, щоб не випустили отруту.
Він спав із безжурним обличчям, ледь зарум'янілими щоками. Я стояла, дивлячись на нього, аж доки він прокинувся Він подивився на мене, а тоді скосив очима:
— Що це таке?
— Захист. Не торкайся нічого, крім держална. Одна подряпина — це смерть для людей і мука для богів. Завжди тримай його в піхвах. Це лише для Афіни або найбільшої небезпеки. Ти повинен повернути його потім.
Він був безстрашний, завжди такий був. Без вагання простягнув руку й приклав долоню до держална.
— Воно легше від бронзи. Що це?
— Хвіст Тригона.
Історії про страховиськ завжди були його улюбленими. Він вирячився на мене.
— Тригона? - Його голос наповнився подивом. - Ти забрала в нього хвіст?
— Ні, — сказала я. - Він дав його мені, але не задарма. — Я подумала про ту золоту кров, що розлилася в океанських глибинах. — Бери його тепер і живи.
Він упав на коліна, опустивши очі додолу.
— Мамо, — почав він, — богине...
Я приклала пальця йому до рота.
— Hi, — підвела я його. Він був такий самий високий, як я. — Не починай тепер. Це не годиться тобі, і мені також.
Він усміхнувся до мене. Ми сиділи разом за столом і їли сніданок, який я приготувала, а тоді спорядили корабель, навантаживши його припасами й дарунками, і приволокли до краю води. Його обличчя яснішало щохвилини, ноги літали по землі. Він дозволив мені обійняти себе востаннє.
— Я передам Одіссеєві твої привітання, — сказав він. — Я привезу тобі стільки історій. Мамо, ти не повіриш у них усі. Привезу тобі стільки подарунків, що ти не побачиш палуби.
Я кивнула. Доторкнулася пальцями до його обличчя, і він відплив, таки справді махаючи рукою, доки не зник з очей.
