«Відмови мене загартували». Як написати книжку та зняти фільм про відомих українських гокеїстів?
Дев’ятнадцятого січня в книгарні «Сенс» відбулась презентація книжки Володимира Мули «Мені подзвонив Вейн». Разом із модератором Тимуром Мірошниченком і автором книжки Володимиром Мулою поговорили про відмови та непередбачувані труднощі, виклики і стійкість на шляху до зйомок фільму й написання книжки. Найцікавіше із розмови — читайте в матеріалі.
Спікери:
Володимир Мула — кінорежисер, продюсер, спортивний журналіст, заслужений діяч мистецтв України, автор книжки «Мені подзвонив Вейн».
Тімур Мірошниченко — український коментатор, телеведучий, модератор події.
Чому ви вирішили написати книжку?
Під час роботи над фільмом «Юкі» відбулось багато подій та знайомств з людьми, які змінили мене. Після виходу фільму в прокат, я побачив, що він підкорює не лише українського, а й світового глядача. До того ж я розумів, що герої фільму старшого віку і вони чи не вперше говорили про свою українську спадщину. Ці люди до останніх своїх днів культивували в собі українську культуру, передавали з покоління в покоління. Для мене було важливо зафіксувати це в книзі, в значно більшому об'ємі, ніж фільм.
Потім постало питання як подати цю інформацію — книжки спортивної тематики не особливо продаються в Україні. Як журналіст я випрацював свою манеру письма, до того ж вів сторінку в Фейсбук у дотепному ключі. Я зрозумів, що це заходить людям — стиль був зрозумілий.
Книжку я почав писати 2020-му році, а закінчив у 2023-му. Вийшло так, що три роки працював над фільмом і три роки писав книжку.
Ви спеціально їздили до Канади і США для написання книжки чи це завдяки феноменальній пам'яті вдалося згадати як пахла курка в автобусі, місця та назви магазинчиків, які зустрічалися дорогою, хоча й минуло три роки?
Відкрию лайфгак – на телефоні є функція ідентифікації на картах від Google, яка фіксує всі ваші переміщення. Це мені допомогло згадати і прожити історію ще раз.
Для мене було важливо до дрібниць описати місця, ситуації, назви вулиць, кафе та людей з якими я зустрічався. Важлива близькість до читача. Можливо це складно читається, але це не зовсім розважальна книжка. Такий формат обраний лише для того, щоб всі інтерв'ю були запаковані в органічний текст і добре сприймались.
На початку книги ви розповідаєте, що подорожуючи завжди дивитесь документальні фільми про зірок спорту. На жаль в Україні жанр спортивно-документального кіно далекий від тих показників, які дають можливість знімати у великих масштабах. Чому?
В книжці є історія чому я став знімати документалку про гокеїстів українського походження. В Канаді та Америці я побував в декількох книгарнях, де на полицях продавалось багато спортивної літератури. Тоді я питав себе: «А чому у нас інша ситуація? У нас не читають, не пишуть про це... Невже історії спортсменів не вартують уваги?». Я захотів це змінити. Історії видатних українських спортсменів або спортсменів з українським корінням заслуговують на те, щоб про них почули.
Зараз фільм «Юкі» доступний на чотирьох міжнародних платформах в понад 80 країнах світу. Фільм і книжка, яка слугує своєрідним продовженням історії, унікальні тим, що доповнюють одне одного та не мають терміну дії. Розмови з видатними особистостями, спортсменами, які увійшли в книжку, будуть існувати не один рік. Це те, за що я боровся, над чим довго працював і що хотів вшити в код під назвою «Юкі».
Перед тим як знімати «Юкі», ви хотіли зняти фільм про Еліну Світоліну. Робота йшла декілька місяців, але в останній момент вона відмовилася від зйомок. Чому?
Коли працював над «Юкі» я неодноразово отримував багато відмов різного характеру не тільки від спортсменів, а й від абсолютно різних людей. Ці відмови загартували мене, як і книжка «Мені подзвонив Вейн». Це класний кейс, бо зараз мені дзвонить багато людей і говорять про те, що її потрібно популяризувати в бізнес-школах. Книжка дає приклад ефективної комунікації з людьми, які працюють на західному ринку.
Відмов було більше, ніж «так»?
Їх було доволі багато. Ці відмови були болючі, тому що ніхто не знає, який шлях доводилось проходити всій команді, щоб бути в конкретний час в конкретному місці.
За дванадцять годин до інтерв'ю з найбагатшою людиною Канади ми отримали відмову. Причиною цього стала скарга охоронців Льодового майданчика міста Оттави. Коли наша команда знімала двері на арені цього майданчика охорона вирішила, що ми знімаємо рамки металошукачів. Через це Юджин Мельник скасував інтерв'ю. А домовитися з людиною такого рівня про зустріч було дуже складно. Не кажучи про те, що за сім днів до інтерв'ю, ми потрапили в ДТП, а в перший знімальний день розбили автівку.
Але такі відмови не просто загартовують – вони дають розуміння, що ти робиш правильні речі, які однаково дадуть результат. Якщо ви прочитаєте книжку, то дізнаєтесь, що попри нашу невдачу із паном Мельником, доля звела нас з людиною, знайомою із Вейном Ґрецкі. Так ми змогли відкрити Вейна українцям.
Що на вашу думку зробило українців настільки успішними в Національній гокейній лізі (НГЛ)?
Мені здається, що це характер. Українці переїжджали в Америку та Канаду не від простої долі. Ці люди були настільки загартовані життям, що в них не було іншого виходу, як максимально адаптуватися, асимілюватися і показувати свої найкращі якості. Багато людей звертають увагу на українську впертість і характер.
Я спілкувався з багатьма українцями різних поколінь і те, як вони по цей час культивують в собі українську культуру, звичаї, традиції, національну ідентичність – унікально.
Як ви гадаєте, наскільки Вейн Ґрецкі відчуває себе українцем?
Я багато часу провів з його татом. Він погано говорив українською, але добре читав. Відомий факт, що коли він був в комі, а потім прокинувся, то одразу згадав українську мову. Англійську довелось вчити наново ще довгий час.
Насправді я старанно підготувався до нашого з Вейном інтерв’ю, навіть надрукував сторічні мапи українських земель. Вейн згадав, що спілкувався зі своєю бабусею українською мовою, вона була родом із Тернопільщини. Саме бабуся була першою людиною, яка зводила його на великий гокей в Торонто на матч за участю «Торонто Мейпл Ліфс». Можна сказати що саме вона прищепила йому любов до гокею. Тому в нього не було сумнівів, що він має українські коріння.
Фото: https://ua.tribuna.com
Ґрецкі показує себе українцем, але, як й інші спортсмени, побоюється робити гучні кроки через війну з росією. Як ви вважаєте, чому так?
Треба розуміти специфіку ринку та специфіку ліги, бо НГЛ не заборонила виступати російським гравцям. Будемо відвертими, він має класний контракт з лігою і дотепер є її представником. Проте, на третій день війни він вийшов на американське телебачення і сказав, що нам потрібно зробити все, щоб зняти російських гокеїстів з міжнародних змагань. І це було сильно.
Існують речі, які він не може публічно говорити, але я знаю, що його фонд збирав великі суми на медикаменти для допомоги Україні ще в 2014 році.
Чи всі задуми вдалось втілити при написанні книжки?
Це той випадок, коли розумієш, що краще б не написав. Можна було б створити абсолютно іншу книжку, так званий альманах про українців, які жили в Канаді та вигравали Кубок Стенлі, але для цього є кіно. Фільм – більш документальна річ. В книжку я вклав більше автобіографії, подій, які відбувалися зі мною протягом трьох років. Якщо вона читається легко і невимушено, значить все вийшло.
Яка ваша «Big Dream»?
Вона така, що навіть не можу про неї сказати. Я дуже щасливий з того, що «Юкі» вийшов на екрани в 2020 році. Досі бачу, що люди дивляться його, пишуть коментарі, надихаються. Хотів би зробити щось грандіозне для нашої країни і не обов'язково спортивної тематики. Але перш за все, щоб це приносило людям мотивацію, тепло, радість та існувало не один рік.
