«Ми маємо втручатися, щоб спрямувати їх на правильний шлях»: Вільям Магнусон про чільні правила роботи корпорацій

Корпорації впливають на наші життя, економіку і навіть політику: від традиційних виробників до нових технологічних гігантів. Дехто називає їх рушієм прогресу й процвітання, а інші стверджують, що вони женуться за прибутком і шкодять нам. Професор Вільям Магнусон у книзі «Заради прибутку. Історія корпорацій» доводить, що обидва погляди правильні. Ділимося розмовою із автором про чільні правила для корпорацій, які описано у книжці.

__________________________________________________________________________________________________________

Читайте також уривок із книжки «Заради прибутку» Вільяма Магнусона

__________________________________________________________________________________________________________

В останньому розділі є цитата:

Ця книжка прагне з’ясувати, що ми дізналися про корпорації за 2000 років їхнього існування. Вона намагається відновити або й навіть частково реабілітувати наше традиційне уявлення про те, чим є корпорації і навіщо вони існують. І зосереджується передусім на одній простій засадничій ідеї: мета корпорацій завжди полягала у сприянні спільному благу.

Протягом книжки Ви наводите багато винятків із цього правила. Чому ж тоді саме такий висновок?

Протягом восьми розділів і глибокого історичного аналізу — від Стародавнього Риму до сучасності, до Facebook — книжка обстоює думку, що корпорації, ці юридичні особи, які ми всі знаємо (а хтось і любить), спочатку були створені задля спільного блага.

Звісно, що саме ми називаємо спільним благом і хто має право його визначати — це змінювалося з часом. Люди, які мали владу в Стародавньому Римі, в Римській республіці, — це були зовсім інші люди, ніж ті, хто сьогодні має владу в американській демократії й визначає, що є спільним благом. Але попри це, нам потрібно повернутися до первинного принципу, до розуміння, навіщо ми взагалі створили корпорації. Адже у суспільстві тривають масштабні дискусії про те, яку роль корпорації мають відігравати у світі. Чи повинні вони дбати про довкілля? Про соціальні проблеми?

Ці питання порушуються вже століттями, і ми маємо звертатися до накопичених знань минулого. Тут важливо зробити одне уточнення: є різниця між метою корпорації — тобто тим, навіщо суспільство її створило, — і тим, які наслідки її діяльності ми бачимо у реальному світі.

Корпорації неодноразово піддавалися критиці. І багато з цих звинувачень книжка підтримує. Вони часто ігнорували спільне благо. Часто шкодили довкіллю. Часто погано ставилися до працівників. Книжка не заперечує цього. Це справді характерні риси сучасних — та й давніх — корпорацій.

Але при цьому важливо розрізняти: що корпорація реально робить щодня — і чому її створили. І ми, як стверджує книжка, повинні наближати ці речі одну до одної. Себто: повернути корпорації до тієї ідеї, з якою вони колись виникли — служити суспільству та спільному благу.

Поговорімо про Стародавній Рим. Як історія корпорацій у Стародавньому Римі демонструє важливість поваги до цілісності республіки?

Це повертає мене до одного з моїх перших дослідницьких інтересів у сфері корпорацій. Я маю класичну гуманітарну освіту — вивчав латину в школі та університеті. Жив в Італії, де працював журналістом після навчання. І тому можливість досліджувати історію римських корпорацій була для мене справжнім задоволенням.

Одна з моїх улюблених історій про підприємництво в Стародавньому Римі — це розповідь про другу Пунічну війну, яка тривала приблизно у 215 році до нашої ери. Це була війна між Римською республікою та Карфагеном — двома головними середземноморськими державами того часу. Близько 215 року до н.е. Рим був у глухій обороні: Ганнібал, карфагенський полководець, прорвався до Італії, перетнув Альпи з піхотою та кіннотою, і раз за разом розгромлював римські армії.

Історики добре знають, як Римська республіка оговталася після цих поразок. Вони застосували так звану Фабіанську стратегію, яка уникала великих битв і натомість зосереджувалася на партизанській війні — це тримало Ганнібала в постійній напрузі й зрештою призвело до його поразки.

Менше відома інша частина цієї історії — роль підприємців і приватного капіталу в тому, що Рим зумів відновити свої сили. Письменник Лівій описує історію, як римський полководець Публій Корнелій Сципіон пише до Сенату: «У мене закінчуються кошти. У мене немає спорядження. Ми програємо цю війну, якщо не отримаємо допомоги». Але Сенат відповідає: державна скарбниця порожня, ми нічим не можемо допомогти.

Тоді вони звертаються до народу Риму із закликом: хто зможе забезпечити армію Сципіона за власний рахунок — тому держава поверне гроші, коли казна знову наповниться. І на цей заклик, пише Лівій, три компанії — латинською societates — виступили добровольцями, зобов’язавшись надати зброю, спорядження, постачання — усе необхідне для армії. Єдине, чого вони попросили натомість: звільнення від військової служби та відшкодування втрат, якщо їхній вантаж буде втрачено в морі.

Цікаво, що відшкодування за втрати на суші вони не вимагали — що, ймовірно, свідчить про високу якість римських доріг. Лівій зазначає, що ці компанії дійсно виконали свої обіцянки, великодушно взявши це на себе. У результаті Сципіон отримує потрібні ресурси, переходить у наступ і зрештою перемагає Карфаген.

Ця історія показує не лише драму війни, а й потугу римського підприємництва. Факт, що три приватні компанії змогли забезпечити армію всім необхідним, говорить про їхню силу, ресурси, логістику, торговельні канали, флот — це були масштабні організації. І протягом наступних двох століть вони стануть невід’ємною частиною життя Риму.

Це яскравий приклад співпраці Сенату з приватними підприємцями. Як пише Лівій, їхні дії мотивував патріотизм, любов до батьківщини. І саме любов до країни була початковим імпульсом для появи римських корпорацій. Думаю, це одна з найважливіших історій того періоду.

Ви присвятили окремий розділ банку Медічі. Як Медічі мислили на перспективу? І що з ними сталося, коли вони перестали так мислити?

Так, Банк Медічі — це справді захоплива інституція у Флоренції доби Відродження, яка стала наймогутнішою економічною установою свого часу, правда ж? Це були банкіри Папи Римського. Вони позичали гроші королям, знаті, клірикам і священикам. Це була справді ключова інституція. Родина Медічі згодом дала світу Пап і королев. Це справжня династія епохи Відродження.

Але як же вони заробляли свої гроші? Власне, завдяки кредитам. І це справді цікаво, зважаючи на те, що тоді, у Флоренції часів Відродження, Ватикан проголошував лихварство гріхом. Тобто позичання грошей теж було гріхом, адже лихварством називали будь-яке надання позик із прибутком. Іншими словами, якщо ви берете відсотки з позики — це лихварство.

І ось водночас із тим, як Ватикан повністю забороняє позики з відсотками, з’являється банк Медічі та стає наймогутнішим і найвідомішим банком усіх часів. То як вони обійшли цю заборону? Вони використали надзвичайно цікаву фінансову схему, яка, можливо, випередила наші сучасні складні деривативи. Вона називалась вексель (англ. bill of exchange), і суть полягала саме в обміні.

Вони думали: добре, нам заборонено позичати гроші з відсотками. Як обійти цю норму? Вони вигадали таке: замість того, щоб позичати гроші під відсотки, вони передавали гроші іншій стороні з умовою: поверни мені цю суму в іншій валюті, скажімо, через рік. А я тим часом трохи зміню курс обміну — і в результаті отримаю невеликий прибуток із цієї «операції».

І вони навіть отримали схвалення деяких кліриків. Дехто зі священників погодився: так, це не лихварство, бо ви не позичаєте гроші, ви їх обмінюєте. Але один із природних наслідків такої схеми полягав у тому, що вони неминуче втягувалися в міжнародні справи. Їм потрібно було отримувати іноземну валюту.

Тож вони почали відкривати філії в інших містах по всій Європі. По суті, вони почали зшивати Європу в єдину континентальну економіку. У багатьох аспектах вони мислили на перспективу. Вони будували велику банківську імперію.

З іншого боку, протягом століття — а банк Медічі проіснував лише приблизно сто років — вони не подбали про спадкоємність. В управлінні банком усе зводилося до того, що він просто переходив у спадок первістку. А первісток, як виявилося, не завжди є хорошим підприємцем. І, що досить іронічно, Лоренцо Прекрасний — il Magnifico, як його називали італійською, — попри це ім’я, був дуже поганим бізнесменом.

Фактично саме він і спричинив занепад банку Медічі, бо займався зовсім іншими речами. І, власне, тому ми й пам’ятаємо його як Прекрасного — він був «ренесансною людиною». Його цікавили живопис, поезія, філософія, тож він повністю занурився в ці витончені інтереси й занехаяв банк.

У результаті було прийнято низку невдалих рішень. Вони зайшли в напрями бізнесу, в які не слід було заходити. Втратили прихильність Папи й Ватикану. І наприкінці століття банк Медічі зник. Тож це справді цікава історія про те, як навіть маючи довгострокові цілі, без довгострокових інструментів для їх досягнення можна дуже легко все втратити.

У книжці Ви наводите правила чи пак принципи для корпорацій. Один із них: «конкурувати чесно». Як це?

Це одне з найважливіших сутнісних правил поведінки корпорацій сьогодні — не вдаватися до монополістичних практик. Ми не хочемо, щоб компанії монополізували ринки. Попри поширену думку, сам факт, що компанія є монополією, не є незаконним. Незаконними є певні типи стратегій — нечесних стратегій, які ведуть до монополії, а також хижацька поведінка.

У книжці я зосередив увагу на Union Pacific, бо однією з перших справді значущих монополій у США була саме залізниця. Звісно, існувало багато залізничних компаній, але кожна з них зазвичай мала монополію на окремий маршрут. Особливо це стосувалося однієї з найважливіших — трансконтинентальної залізниці.

Трансконтинентальну залізницю збудували дві компанії: Union Pacific і Central Pacific. І що цікаво — Union Pacific було фактично засновано Авраамом Лінкольном. Саме він підписав закон, що надав компанії статут. До того ж, Лінкольн був юристом у сфері залізниць і щиро вірив, що залізниці можуть об'єднати країну, яка буквально розпадалася в нього на очах.

І справді, є велична історія про те, як Union Pacific і Central Pacific проклали залізницю через одну з найважчих і найнепрохідніших місцевостей у світі. Вони зуміли знайти кошти, залучити талановитих інженерів і провести колії через всю країну. І це справді докорінно змінило економіку США в 1860–1870-х роках.

Але дуже швидко після завершення будівництва почалася нечесна поведінка. Спалахнув скандал — директорів Union Pacific звинуватили в шахрайстві та привласненні коштів, призначених для будівництва. Дуже швидко до справи підключилися й так звані барони-грабіжники тієї епохи. Один із найвідоміших — Джей Ґулд — захопив контроль над Union Pacific і вирішив: а як найкраще зробити залізницю прибутковою? Просто — усунути конкурентів.

Він вдався до найгірших методів: брехня про конкурентів, таємне скуплення їхніх акцій, завищення цін для фермерів. Union Pacific став раннім прикладом того, до чого призводить монополія. І вже у 1890-х роках Америка усвідомила: це справжня проблема. Корпорації не завжди змагаються чесно. Потрібно встановити чіткі правила — саме так і з'явився антитрастовий закон Шермана.

Наступне правило — «ставтеся до працівників правильно». Тож поговорімо про Ford Motor Company. Ви натякаєте, що добрий старий Генрі Форд водночас і досяг успіху, і зазнав невдачі в цьому.

Так. Генрі Форд — ще один надзвичайно цікавий персонаж, хоча й дуже суперечливий. Ті, хто знайомий із його антисемітськими висловлюваннями чи ставленням до працівників, знають, що у Форда були серйозні моральні вади. Але водночас він створив компанію, яка революціонізувала спосіб, у який американці взаємодіяли з фізичним світом.

У 1903 році Генрі Форд заснував Ford Motor Company. І вже за десятиліття він виготовляв по 10 000 автомобілів на день. Як йому це вдалося? Він фактично винайшов конвеєр — і це справді вражає, з якою швидкістю він це реалізував, з якою самовідданістю працював, щоби зробити фабрики ефективними й здатними масово випускати автомобілі — модель T, над якою він довго експериментував. Він став піонером системи масового виробництва, яка досі домінує у світі. Конвеєр став невіддільною частиною сучасної економіки.

Але водночас у нього були дуже дивні уявлення про взаємодію працівника й корпорації. Він щиро вірив, що праця — це шлях до вдосконалення людини, що через роботу ми стаємо кращими. І тому він ніколи не бачив проблеми в тому, що його працівники годинами працюють на заводах, лежачи під автомобілями, виконуючи одну й ту саму монотонну дію — наприклад, прикручуючи одну й ту саму деталь.

Він не вважав це принизливим чи нелюдським. Його позиція була: ми платимо вам хорошу зарплату, ви працюєте 9 годин, що краще за 10–11 годин на інших фабриках — то чому ви скаржитесь? Ба більше — Форд вважав, що має право втручатися в особисте життя своїх працівників. Він щиро вірив, що його працівники мають бути морально доброчесними громадянами.

Тож він створив внутрішній підрозділ Ford, який шпигував за працівниками. Інспектори ходили по районах, де ті жили, і розпитували сусідів: чи економить цей працівник гроші? Чи п’є він на ніч? Чи сидить удома? Це були справді надокучливі й приватні питання.

Форд вважав, що він будує не просто корпорацію, а ціле суспільство — спільноту, побудовану на масовому виробництві та споживанні. Усі повинні мати змогу купити й мати те, що хочуть. Це була всеосяжна візія того, якою мала бути корпорація. Але водночас вона дуже шкодила багатьом працівникам, які щодня працювали на його заводах.

Ще одне із восьми правил —«не забирай увесь пиріг собі». У книзі є цілий розділ, присвячений KKR. Як у них із «поділом пирога»?

Порада «не забирай увесь пиріг собі» — це алюзія на відомий штамп, який часто повторюють щодо корпорацій: мовляв, корпорації, стаючи ефективнішими, збільшують «пиріг» — тобто загальний обсяг багатства. Тепер у нас більше «пирога», бо корпорації виготовляють його надзвичайно ефективно. Але проблема в тому, що ніде не написано, яким буде розмір шматка для кожного. Історія KKR, як і приватного капіталу загалом, — це приклад того, як можна зробити свій шматок набагато більшим, якщо ти дуже обізнаний, маєш зв’язки з впливовими людьми та вмієш знаходити ніші для підвищення ефективності.

KKR з’явилися у 1970-х роках, а вже в 1980-х навколо них сформувалася ціла індустрія — компанії, які просто копіювали модель, яку KKR першими запровадили. Ідея полягала ось у чому: у 1970-х роках існувало безліч корпорацій, але багато з них керувалися вкрай неефективно. Тоді було модно створювати конгломерати — гігантські розгалужені компанії, що об'єднували абсолютно різні види бізнесу.

Класичний приклад — RJR Nabisco. З одного боку, це була «зла» тютюнова компанія, а з іншого — виробник печива. Їх об’єднали, хоча зовсім не очевидно, що людина, яка вміє керувати тютюновим бізнесом, так само добре зможе керувати виробництвом печива. KKR зрозуміли: ці конгломерати неефективні. Їх можна викупити, розділити на частини, змінити систему управління — і продати з прибутком.

Як виявилося, це була надзвичайно прибуткова стратегія. Вони також запровадили модель leveraged buyout — викуп компаній за допомогою позик. Вона виявилася надзвичайно ефективною, і протягом десятиліть KKR справді забезпечували сталий приріст ефективності. Зрештою з’явилася ціла індустрія, що їх копіює.

Але виникла інша проблема: ми створили ефективнішу економічну модель — але як ділиться пиріг? Скільки отримує кожна група? І виявилося, що фірми приватного капіталу забирають дуже великий шматок. Часто це відбувається коштом працівників — їхні «шматки» зменшуються. Також «відкушується» від частки держави.

Колись ці компанії сплачували значні податки. Але після того, як їх «навантажують» боргами, податки часто зменшуються. І одна з найпоширеніших критик приватного капіталу полягає в тому, що значна частина їхнього прибутку виникає не завдяки створенню реальної цінності, а завдяки зекономленим податкам. А ці кошти могли би йти до державного бюджету — і повертатися суспільству. Тож одна з головних довготривалих суперечностей у сфері приватного капіталу — це питання: хто й скільки має отримувати з економічного пирога, і чи не забагато дістається одній групі за рахунок інших.

Останнє правило, яке Ви пропонуєте — «не поспішай надто сильно і не ламай надто багато». Тут уже важко не згадати Facebook. Чи дійсно Facebook на початку «рухався швидко й ламав усе навколо»? Коли вони збилися з курсу?

Чудове питання. Так, Facebook — це надзвичайно важлива компанія 21-го століття, можливо, одна з ключових компаній нашої епохи. Вони стали піонерами у сфері соціальних мереж. Саме їх копіюють Twitter, Instagram і багато інших. Ідея полягає у тому, що найкраще застосування Інтернету — це, власне, спостереження за іншими людьми.

Людям подобається бути спостерігачами, дивитись на інших, не даючи їм знати, що їх дивляться. Facebook був створений, коли Цукербергу було 19, він був студентом Гарварду і працював у своїй кімнаті гуртожитку. Компанія відразу стала успішною, мільйони користувачів приєдналися до неї за рік.

Чи було в цій стратегії «рухатись швидко і ламати все» щось хороше? Звісно, так. Facebook дає можливість підтримувати зв’язок із старими друзями, ділитися радісними моментами. Але є й недоліки. Ми всі знаємо про великі дискусії в суспільстві про шкідливий вплив соцмереж.

Можна почуватися погано, коли бачиш лише ідеальні фото щасливих друзів із ідеальними пресами. Якщо твоя соцмережа велика, то ти щодня отримуєш багато таких постів про чудові поїздки на пустельні острови. Це — негативні сторони Facebook, знайомі багатьом.

Головний висновок, який я роблю з історії Facebook, — це те, що компанія є прикладом більшого зсуву в нашій системі капіталізму. Починаючи з початку 2000-х років, великі технологічні компанії стали тими корпораціями, з якими ми найбільше взаємодіємо. Ми проводимо багато часу в Інтернеті, і це завдяки їм.

Але небезпека полягає в тому, що коли великі технологічні компанії так сильно впливають на наше життя, навіть невеликі зміни у їхніх алгоритмах чи правилах можуть мати величезні наслідки по всьому світу. Facebook має мільярди користувачів у кожній країні світу. Коли вони роблять зміни, це впливає на всі країни одночасно.

Тож те, що можна дозволити маленькому стартапу, який впливає лише на кількасот людей, має відрізнятися від того, що може робити гігант-мультимільярдер, який впливає на мільярди. Тож модель «рухатись швидко і ламати все» добре працює для малих компаній, але є небезпечною і, я б сказав, неетичною, коли компанія стає величезною.

Хоч ми й говоримо про багато корпорацій, які робили дійсно погані речі всупереч спільному благу, ми згадуємо їх саме тому, що знаємо: вони помилялися. Чи веде наше обурення більшість корпорацій до того, щоб намагатися робити правильні речі?

Так, я вважаю це дуже важливою рисою історії корпорацій. Найбільші й історично значущі корпорації — це ті, які створили інновації, що по-справжньому змінили світ на краще. Римська республіка: вони будували дороги, храми, акведуки, що реально покращувало життя людей. Аналогічно Exxon — завдяки ним ми можемо їздити на машинах, а не сидіти вдома.

Але з часом вони також усвідомили, що у цих інновацій є побічні ефекти. Багато з них — негативні. І історія корпорацій, а особливо корпоративного права (бо я професор корпоративного права), це історія того, як суспільство реагує на ці побічні ефекти.

Нам потрібно вчитися на історичних помилках і змінювати закони, щоб не повторювати їх. Ось що й розповідає ця книга: корпорації створювалися з благородною метою — служити спільному благу. Вони часто в цьому провалюються, і тому ми маємо втручатися, щоб спрямувати їх на правильний шлях.

__________________________________________________________________________________________________________

Джерело: spglobal.com

__________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Заради прибутку» Вільяма Магнусона