Найвеличніше товариство купців у Всесвіті: уривок із книжки Вільяма Магнусона «Заради прибутку. Історія корпорацій»

Корпорації впливають на наші життя, економіку і навіть політику: від традиційних виробників до нових технологічних гігантів. Дехто називає їх рушієм прогресу й процвітання, а інші стверджують, що вони женуться за прибутком і шкодять нам. Професор Вільям Магнусон у книзі «Заради прибутку. Історія корпорацій» доводить, що обидва погляди правильні. Ділимося уривком із книжки у матеріалі!

__________________________________________________________________________________________________________

Вільям Магнусон (William Magnuson) — професор юридичної школи Техаського університету A&M, де викладає і пише про корпорації, технології й фінанси. До приходу в Texas A&M він викладав право в Гарварді, працював юристом в Sullivan & Cromwell і журналістом в римському бюро Washington Post.

__________________________________________________________________________________________________________

Найвеличніше товариство купців у Всесвіті

Видання виходить у партнерстві з кофаундинговою IT-компанією Genesis.

Історія про те, як невелика група купців з лондонської вулиці Філпот-Лейн перетворилася на «найвеличніше товариство купців у Всесвіті», є чи не найвидатнішою в історії корпорацій. З 1600 до 1874 року, до моменту її остаточного закриття, Ост-Індійська компанія глибоко інтегрувалася в життя людей по всьому світу. Саме завдяки чаю цієї компанії Англія стала країною шанувальників цього напою, і саме цей чай «Сини свободи» висипали в Бостонську гавань під час Бостонського чаювання. Саме опіум компанії призвів до Опіумних війн у Китаї. Саме її акції відігравали вирішальну роль у злетах та падіннях новоствореної Лондонської фондової біржі, і саме каву цієї компанії подавали в кав’ярнях, що з’явилися неподалік, на Обмінному провулку. Саме солдати компанії завоювали Бенгалію і забезпечили їй понад сто років панування над Індією. Діяльність та скандали компанії надихали мислителів, таких як Адам Сміт, Карл Маркс і Наполеон Бонапарт, на написання їхніх праць. Навряд чи можна краще описати запаморочливий злет компанії, ніж це зробив Едмунд Берк: «Компанія розпочала свій шлях у сфері комерції, а завершила — становленням імперії». 

Історія Ост-Індійської компанії офіційно розпочалася напередодні Нового 1600 року, коли королева Єлизавета I надала хартію «Лондонській компанії купців, що торгують в Ост-Індії», проте компанія сягає своїм корінням набагато глибше, ще в початок доби Великих географічних відкриттів. 1498 року португальський мореплавець Васко да Гама обігнув мис Доброї Надії на півдні Африки й дістався узбережжя Індії, де оголосив, що він прибув туди «у пошуках християн і прянощів». Ця подорож ознаменувала початок нової ери в європейській історії, під час якої мореплавці мандрували світом у пошуках багатств, які, як вони припускали, можна було віднайти по той бік океану. Впродовж наступного століття в торгівлі зі Сходом домінували португальці, які постачали до Європи такі екзотичні товари, як перець, мускатний горіх і гвоздику. 

Англійські купці знали, що торгівля прянощами була прибутковою, але не знали, наскільки, доки 1587 року щасливий випадок не пролив світло на португальську монополію. Того року сер Френсіс Дрейк, за підтримки англійського уряду, здійснював набіги на іспанське узбережжя у спробі сповільнити будівництво Іспанської Армади короля Філіпа II. У травні Дрейк атакував Кадіську бухту і знищив значну частину флоту. Свій подвиг він назвав «підпалюванням бороди короля Іспанії». Однак перед поверненням до Англії Дрейк вирішив перевірити чутки про щедро навантажений португальський галеон São Filipe, що повертався з Індії. Повідомляли, що він перезимував у Мозамбіку й нещодавно попрямував до Лісабона. Попри те що запаси Дрейка закінчувалися, а екіпаж був виснажений, він вирішив ризикнути й вирушив у плавання поблизу Азорських островів на пошуки судна. На щастя, Дрейк помітив São Filipe саме тоді, коли той минав узбережжя острова Сан-Мігель, і без зусиль наздогнав його та захопив. Потім він відплив на захопленому кораблі назад до Плімута, аби зробити перелік його вмісту. До нас дійшов приголомшливий список вантажу корабля. Там були ситець, піке, тафта, шовк, індиго, перець, кориця, гвоздика, мускатний горіх, порцеляна, селітра, бджолиний віск і чорне дерево. У скрині було ще більше чудес: золоті ланцюги та браслети, діаманти, рубіни, кришталеві паски, персні та геліотропи. Дрейк особисто взяв скриню з дорогоцінним вантажем, щоб «власноруч вручити його Її Величності». Загалом вартість улову з São Filipe склала 108 049 фунтів стерлінгів, що на сьогодні є астрономічною сумою, рівноцінною приблизно 25 млн доларів США. 

Знахідка Дрейка шокувала лондонський купецький клас. Науковець та історик Річард Гаклюйт писав: «Взяття цього карака дало Англії два дивовижні висновки: по-перше, воно показало іншим, що караки не такі вже й надійні, як може здаватися […]; по-друге, воно загалом ознайомило англійську націю з особливостями величезного багатства й добробуту Ост-Індії; внаслідок чого вони самі та їхні сусіди, голландці, як люди не менш вправні в мореплавстві й не менш відважні, ніж португальці, вирішили розділити з останніми багатства Ост-Індії». 

Озброївшись знаннями про прибутки, які можна отримати в Ост-Індії, група лондонських купців об’єдналася і звернулася до королеви Єлизавети І із проханням надати хартію для нової компанії — «товариства лондонських купців, які ведуть торгівлю з Ост-Індією». У той час корпорації можна було створити лише шляхом звернення до королеви (а інколи й до парламенту) з проханням про надання хартії — тоді створення корпорації було не правом, а привілеєм. Королева задовольнила їхнє прохання в останній день 1600 року, зробивши 218 торговців «єдиним корпоративним і політичним органом, як на словах, так і на ділі», і, що важливо, надала їм монополію на всю торгівлю між Англією та Ост-Індією. Розмах цього привілею був разючим. Хартія надавала компанії виключне право «перевозити й здійснювати торгівлю товарами […] до зазначених країн Ост-Індії та з них, до країн і регіонів Азії та Африки, до всіх островів, портів, гаваней; міст, річок, містечок і місцин Азії, Африки й Америки, або до будь-якої іншої частини від мису Доброї Надії до Магелланової протоки». Іншими словами, Ост-Індійська компанія мала виняткове право торгувати з будь-якими народами, розташованими на схід від мису Доброї Надії — на півдні Африки — і на захід від Магелланової протоки — на півдні Південної Америки. Одним розчерком пера трохи більше, ніж двісті осіб у Лондоні здобули контроль над торговельною територією, що охоплювала більшу частину планети. 

В обмін на цей величезний привілей хартія чітко окреслювала зобов’язання компанії: вона мала сприяти величі Англії. У хартії зазначалося, що королева надає купцям їхні права «заради честі нашого королівства Англії, а також для поліпшення нашого мореплавства й розвитку торгівлі товарами». Зв’язок між Ост-Індійською компанією та англійською нацією поширився навіть на брендинг компанії. ОстІндійська компанія обрала для своєї корпоративної печатки зображення двох золотих левів, які тримають щит, декорований трьома кораблями під англійським прапором, разом з написом Deo ducente nil nocet — «Де веде нас Господь, ніщо не може нам зашкодити». Цей явний зв’язок між корпорацією 92 Заради прибутку та короною змусив Вільяма Блекстона написати у своїх «Коментарях», що корпорації були створені «на благо суспільства». 

Самі засновники Ост-Індійської компанії були дуже різноманітними. Перший губернатор компанії Томас Сміт був купцем, який заробив статки на торгівлі шовком та оксамитом, а потім пішов у політику, зайнявши посаду шерифа Лондона. Його будинок на Філпот-Лейн слугував неформальною штаб-квартирою компанії в перші роки її існування. Серед засновників був Джон Воттс, багатий судновласник, що воював проти Іспанської Армади. Іспанський посол в Англії назвав його «найвеличнішим піратом, який коли-небудь був у цьому королівстві». Був там і Едвард Мішельборн, солдат й авантюрист, який відчайдушно сподівався бути призначеним командиром першої подорожі Ост-Індійської компанії на Схід, а коли ці надії не виправдалися, заснував суперницьку корпорацію і був виключений з Ост-Індійської компанії, «позбавлений свободи й привілеїв цього товариства й повністю нездатний скористатися будь-якими його вигодами чи прибутками». До переліку засновників увійшло багато інших купців і торговців зі схожим строкатим минулим. 

Капіталісти-початківці не забарилися з освоєнням нових «набутих» територій. 13 лютого 1601 року, трохи більше ніж за місяць після отримання хартії, компанія вирушила у своє перше плавання до Ост-Індії, націлившись насамперед на Індонезію та її нібито рясні запаси перцю. Пригоди цього першого плавання Ост-Індійської компанії нагадують історію з роману Джонатана Свіфта. Флот складали чотири кораблі: «Гектор», «Сьюзен», «Вознесіння» та «Червоний дракон» (перейменований після того, як його первісну назву «Бич злоби» було визнано занадто войовничою для торгової компанії). На цих кораблях було 480 осіб і не менше ніж 38 гармат. Лідер плавання Томас Ланкастер передбачливо взяв на борт «Червоного дракона» пляшки з лимонним соком, щоб уберегтися від цинги, але інші кораблі не наслідували його гарного прикладу. Як результат, до моменту, коли флот досягнув мису Доброї Надії, загинуло понад 100 моряків, а чимало інших захворіли. 

Потребуючи відпочинку та підкріплення, чоловіки кинули якір у затоці Салданья, де натрапили на плем’я місцевих жителів, з якими спробували обмінятися провізією. До нас дійшла лише британська версія цієї зустрічі, тому вона одностороння і, як і багато інших тогочасних розповідей, просякнута неуцтвом та упередженнями. Цілком можливо, що це була спільнота готтентотів, які жили в цьому регіоні століттями. «Усі мешканці цього місця смагляві, середнього зросту, прудконогі й дуже охочі до крадіжок, — писав моряк Ост-Індійської компанії. — Їхня мова повністю гортанна, і вони так клацають язиками, що за сім тижнів, які ми пробули тут, у цьому місці, найкмітливіший з нас не зміг вивчити жодного їхнього слова». Зрештою, торговці знайшли розв’язання проблеми. Ланкастер «заговорив до них мовою великої рогатої худоби, яка ніколи не змінювалася з часів Вавилонського стовпотворіння: “му-у” — для великої рогатої худоби, “бе-е” — для овець. І цю мову люди чудово розуміли й без перекладача»68. Після кількох славних тижнів у Салданьї купці попливли далі, і 5 червня 1602 року, за шістнадцять місяців після відплиття з Англії, прибули до індонезійської провінції Ачех. 

Правитель Ачеха, Алауддін Шах, зустрів їх із парадом слонів, сурмами та барабанами, після чого відбувся розкішний бенкет і, на довершення, бої тигрів. Під час свого перебування на острові компанія закупила перець, гвоздику, мускатний горіх і заснувала «факторії» (або торговельні пункти) на Яві та Островах прянощів. Дізнавшись, що поблизу є португальський корабель, завантажений текстилем з Індії, компанія вирушила його захоплювати. Прочувши про це, Алауддін Шах зажадав, щоб компанія привезла йому «вродливу португальську дівчину», але Ланкастер відмовився, відповівши Алауддіну Шаху дипломатично, що «не знайшлося жодної настільки гідної, щоб її можна було представити». Після бурхливої подорожі до Англії («Червоний дракон» утратив штурвал і ледь не затонув у шаленому штормі біля мису Доброї Надії) останні кораблі зрештою дісталися додому 11 вересня 1603 року — за два роки й шість місяців після відправлення. Ця подорож коштувала їм дуже дорого. З 480 осіб, які брали участь у плаванні, за час подорожі померло 182. Проте прибутки також були значними. Загалом ті, хто інвестував у подорож, окупили свої вкладення на 300 %. 

Початок діяльності Ост-Індійської компанії був вдалим. У наступні роки компанія здійснила ще чимало експедицій та відправила ще більше кораблів до Ост-Індії, її статки зростали. «Червоний дракон» неодноразово брав участь у цих подорожах. Якось він слугував сценою для першої відомої вистави Шекспіра «Гамлет» –1607 року біля берегів Сьєрра-Леоне — і загалом здійснив п’ять подорожей, перш ніж 1619 року його потопили голландці. Загалом торгівля з Ост-Індією була доволі прибутковою. За кордоном прянощі можна було купити за безцінь, а в Лондоні — перепродати в рази дорожче. На островах Банда 10 фунтів (4,5 кг) мускатного горіха коштували менше ніж пів пенні, а 10 фунтів (4,5 кг) його прянощів — менше ніж п’ять пенні. В Англії їх можна було продати за 1 фунт 60 пенсів і 16 фунтів стерлінгів відповідно, що становило 32 000 % прибутку. Перші інвестори стабільно отримували високі прибутки. Між 1601 і 1612 роками прибутки від капіталу становили 155 %. Починаючи з третьої подорожі, гвоздика приносила понад 200 % прибутку. Між 1613 і 1616 роками прибуток компанії становив 87 %. 

Але торгівля прянощами завжди ускладнювалася присутністю ще потужнішого та жорстокішого конкурента — Голландської Ост-Індійської компанії. Голландці прибули до Ост-Індії раніше за британців — перша голландська експедиція прибула 1596 року, — і вони затято захищали свою територію, не допускаючи Британську Ост-Індійську компанію на острови й всіляко перешкоджаючи її торгівлі. Підхід Голландської Ост-Індійської компанії до торгівлі був відверто войовничим. 1614 року один з її менеджерів, Ян Пітерсзоон Коен, написав правлінню компанії в Нідерландах листа, у якому виклав свою теорію того, як треба вести бізнес. «Неможливо вести торгівлю без війни, ані війну без торгівлі», — підсумовував він. Британська Ост-Індійська компанія не була готова до такої конкуренції без правил і постійно програвала голландцям. Остаточний удар по торгівлі прянощами Ост-Індійської компанії завдали 1623 року, коли японський ронін (або самурай без господаря), якого найняла Голландська Ост-Індійська компанія в Амбоні, на території сучасної Індонезії, повідомив голландців, що британські торговці готують змову задля захоплення тамтешньої фортеці голландської компанії. Голландці затримали, піддали тортурам і стратили десять співробітників Британської ОстІндійської компанії. Різанина в Амбоні стала тривожним дзвіночком для правління Ост-Індійської компанії, яке неохоче дійшло висновку, що в компанії майже немає засобів захисту від нападу й немає жодної надії коли-небудь вирвати в голландців контроль над торгівлею прянощами. 

Безстрашна Ост-Індійська компанія звернула увагу на новий регіон, що здавався їм навіть більш прибутковим, ніж Острови прянощів — Індію. Імперія Великих Моголів розвинула там потужну текстильну промисловість, виробляючи найякісніші у світі шовк, ситець та бавовну. Імператори Великих Моголів також більш ніж охоче торгували з іноземними підприємствами. Невдовзі компанія заснувала фабрики по всьому узбережжю — в Сураті, Калікуті, Бомбеї, Мадрасі, Мачиліпатнамі й Калькутті. У 1620-х роках компанія щорічно 96 Заради прибутку експортувала з Сурата до Англії приблизно 220 000 одиниць сукна. Станом на 1684 рік вони постачали 1 760 000 штук. 

Раптовий наплив товарів з Індії призвів до масштабних змін в Англії: починаючи від мови й закінчуючи модою та політикою. Індійські слова почали входити в лексикон: bandana, calico, chintz, dungaree, seesucker (бандана, міткаль, ситець, комбінезон, жата тканина) — усі вони походять від індійських назв цих виробів. Індійський ситець виявився настільки популярним, що його почала носити навіть королева. Даніель Дефо, автор роману «Робінзон Крузо» і проникливий спостерігач англійської культури, висловився про зміни, які бачив у своїй країні. «Одержимість людей товарами з Індії нині дібралася навіть до фарбованого ситцю, з якого раніше робили стьобані ковдри та одяг для дітей нижчих класів», — писав Дефо. «Сьогодні їх носять навіть наші вишукані дами. Мода має таку величезну міць, що тепер високопоставлені особи носять індійський одяг, який раніше могли носити лише служниці». Джон Бланч писав, що «жінкам не під силу протистояти» індійській моді, тому він закликав англійців «визволити нашу жіночу стать з-під влади індійців». Згідно з цими висловлюваннями, не всі оцінили зусилля Ост-Індійської компанії. Найгостріша критика лунала з боку англійської вовняної промисловості, працівники якої були стурбовані тим, що імпорт компанією високоякісного індійського текстилю становив загрозу для їхніх прожитків. Ткачі, прядильники, фарбувальники та пастухи спільно звинувачували компанію в тому, що вона підриває їхню діяльність та руйнує робочі місця в країні. Політичний тиск зростав упродовж другої половини століття, поки 1696 року Палата громад не запропонувала законопроєкт, що забороняв компаніям імпортувати шовк та ситець з Індії. Після відхилення законопроєкту в Палаті лордів тисячі розлючених лондонських ткачів вирушили до Вестмінстеру з протестом. Дорогою вони виламали двері Будинку Ост-Індійської компанії та розгромили резиденцію заступника губернатора компанії. Для захисту будинків інших керівників Ост-Індійської компанії довелося залучити британських солдатів. Зрештою, ткачі домоглися свого: 1700 року парламент ухвалив новий Закон про ситець, який забороняв імпорт ситцю в країну.

__________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Заради прибутку» Вільяма Магнусона