«Вона ж тут ненадовго. Вона тут точно ненадовго»: уривок із книжки «Там, де заходить сонце» Олени Пшеничної

Поділитись

13 лютого 2025, Чт

Вірі Тихій — 72. Вона — колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син… Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»? Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій. Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце? «Там, де заходить сонце» — книга-пластир на кожне зранене серце та водночас надзвичайно чесна оповідь про життя на його заході.

____________________________________________________________________________________________________

*******

― Саме главне, Вєра Петровна, будьте як дома.

Будьте як удома. Знову ця фраза. Сьогодні Віра Петрівна чує її вже вдруге. Але жодне з цих якудома не асоціюється у неї з гостинністю. Натомість у пам’яті виринає один епізод. Вони з Вітьою тільки закінчили інститут і швиденько одружилися, щоб їм, як молодій родині, направлення на роботу дали в одну школу. Так і сталося. Школу для них знайшли.

Він — учителем фізики, вона — української мови й літератури. Вільних квартир чи то навіть місць у гуртожитку на той час не було, тож Вітя позичив гроші й ухвалив вольове рішення винайняти для них із Вірочкою окрему кімнату. Але їхнє містечко кімнатами не дуже кишіло, навіть в оренду. Колега, учителька біології, порадила свою колишню свекруху, яка саме шукала квартирантів. Так у їхньому з Вітьою житті з’явилася баба Катя та її фірмове: «Діточки, будьте як удома».

Маленька сухувата жіночка з гострими рисами обличчя, тоненькими губами і якимись дуже довгими, як тоді здавалося Вірі Петрівні, руками. Минуло пів століття, а вона й досі пам’ятає цей будинок на околиці міста. Побілена, але вже добряче облущена хата, дерев’яні блакитні рами, сіни, маленька кухонька з піччю і кілька невеличких кімнат. Їхня з Вітьою була найменша. У ній ледве вміщалося пружинне ліжко-півторачка. Добре, що і Вірочка, і Вітя тоді ще були тоненькі. Біля ліжка стояв невеличкий столик, на якому вони з чоловіком по черзі перевіряли домашні й контрольні. А вже зовсім біля входу — пенал зі шведської стінки, кимось відданий бабі Каті у дар. Дивно, бо таким крамом у ті часи не розкидалися. Хіба що причина такої щедрості — самогон, який баба Катя варила лише для своїх. У промислових масштабах.

І все б нічого, якби не всевидяче око, всемацальні руки і всюдиходячі ноги старенької баби Каті, яка майже ніколи не давала їм спокою. То зварила гарбузову кашку й хотіла пригостить. То побачила, «яке ти, Вірочко, купила верблюже одіяльце, думаю, зайду помацаю, мо, й собі таке куплю. Ви лежіть-лежіть, не вставайте». То «подивіться, що то в мене за більмо на оці». І так щодня, коли Віра з Вітьою бували вдома. А на будь-які спроби встановити бабі Каті кордони, вона надувала свої тоненькі губки і якось навіть здитиніло казала: «Та я ж всією душею. Ви що, будьте як удома».

Після сотого якудома око невпинно сіпалося. Особливо у Віті. Це нині Віра Петрівна розуміє, що все це паломництво баби Каті до їхньої маленької кімнатки було нічим іншим, як втечею від самотності. Єдиний її син, перший чоловік їхньої біологині, загинув у вуличній бійці. Онуків народити так і не встиг. Друзі й родичі потроху відходили на той світ. Єдина втіха — квартиранти, які чомусь дуже швидко тікали. Вірочка й Вітя здійснили втечу за три місяці. Щойно звільнилася кімнатка в комуналці. І все життя, як тільки чули десь «будьте як удома», як удома не почувалися.

Віра Петрівна озирається навколо. Так, шпалери в її новому помешканні дійсно приємні: тепле бежеве тло, всіяне дрібненькими синенькими квіточками. Майже як улюблений барвінок. Поряд з її ліжком необжита порожня тумбочка. Слідом за нею — ще одна, сусідчина. Але вже щедро заставлена різним крамом. Чашка з підписом «Золотій бабусі». Пів пляшечки корвалолу. О, колега у кардіонещасті, напевно. Ще кілька невідомих для Віри Петрівни блістерів із пігулками. Іконка Божої Матері у фоторамці. І клубок ниток із гордо увіткнутою спицями половиною шкарпетки. А отже, сусідка зряча. На обох ліжках однакові картаті покривала. Під ліжками — так само однакові сині горщики для дорослих. Віра Петрівна поспішає відвести погляд від цієї знахідки й швидко чіпляється ним за стіну біля ліжка сусідки. На стіні — фотографії. Чоловічі постаті й багацько дітей. Відстань із півтора метра, без окулярів не роздивишся. Та й ніяково якось. І Віра Петрівна береться розкладати свої речі. Їх, дякувати Богу, небагато. Вона ж тут ненадовго. Вона тут точно ненадовго.

____________________________________________________________________________________________________