Вторгнення нацистів у Польщу: пастка для євреїв і нова расистська політика
У книжці «Голокост» Лоренс Ріс проводить читача від найжахливіших часів однієї з найбільших трагедій людства до останніх днів Третього Рейху. Він детально розглядає політику Гітлера та доводить, що єдиного рішення розпочати Голокост не було — він був спричинений маленькими кроками і рішеннями, які приймалися нацистами. Книжка вийде друком уже в січні 2023 року. Публікуємо уривок з неї.
Німецькі війська вторглися в Польщу 1 вересня 1939 року і встановили там диктат терору, який надалі перетворить країну на епіцентр Голокосту. Німці побудують усі горезвісні табори смерті на польській землі, і саме Польща з-поміж інших держав зазнає найбільших у відсотковому відношенні втрат населення в цій війні. Загинуло близько шести мільйонів людей, які проживали в Польщі, і принаймні половина з них — євреї. Переважна більшість втратила життя не в боях, а внаслідок цілеспрямованої політики голоду, депортації й убивств.
Німці перемогли польську армію менш ніж за шість тижнів. Частково запорукою успіху була перевага в озброєнні і тактиці, але окрім цього, вони отримали підмогу з несподіваного джерела — від своїх ідеологічних ворогів. Сімнадцятого вересня, трохи більше ніж через два тижні після того, як німецькі війська ввійшли в Польщу на заході, зі сходу в країну вторглася Червона армія. Польські сили опинилися між двома потужними суперниками. Шансів у них не було.
У Москві німці і совєти по-товариськи погодились відкинути ідеологічні розбіжності і детально обговорити поділ Польщі. Двадцять сьомого вересня на помпезному бенкеті в Андрєєвському залі Кремля Ріббентроп і міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов виголосили тости на честь один одного. «Ура Німеччині, її Фюреру і міністру закордонних справ!» — сказав, піднімаючи келих, Молотов. Їхня «дружба» почалася в серпні 1939 року з підписання пакту Молотова — Ріббентропа. Угода про ненапад також містила секретний протокол про розподіл сфер впливу у Східній Європі. Але для Гітлера вона була лише питанням тактики — через якихось двадцять два місяці Німеччина все одно вторгнеться в Радянський Союз.
Коли вермахт увійшов до Польщі, Райнгард Гайдріх узгодив із Верховним командуванням німецької армії, щоб услід за військами туди негайно вступили понад 2000 айнзацгруп — оперативних груп, тобто загонів спеціального призначення — для боротьби з ворожими до Німеччини елементами. Гайдріх, якого у вересні призначили очільником Головного управління безпеки Райху, видав наказ по максимуму знешкодити польську еліту. Внаслідок цього в перші тижні вторгнення було вбито близько 16 000 поляків, серед яких представники інтелігенції, священники, євреї й інші «ворожі» елементи.
Війська агресора чинили численні й різноманітні звірства. Еріх Елерс, член Айнзацгрупи-2, у вересні занотував у щоденнику, як без церемоній страчували «польських головорізів». Він писав, що «один з них не переставав жувати шматок хліба, навіть коли викопали яму і наставили на нього рушниці». Командир айнзацкоманди Гельмут Бішофф повідомляв, що невдовзі після прибуття до Бидгоща вирішив розмістити перед входом у готель 14 євреїв і поляків як заручників, щоб «польські перехожі розуміли, що за кожен нічний постріл на нашій вулиці уб’ють одного з них. Оскільки це не зупинило польських снайперів, доля заручників очевидна». Один рядовий німецький солдат, що служив у транспортному полку, згадує, як став свідком масової страти євреїв, яку поблизу Кракова здійснював полк СС «Германія» під акомпанемент полкового оркестру.
На початку листопада 1939 року нацисти скликали на зустріч викладачів Ягеллонського університету Кракова. Коли ті прийшли, їх побили прикладами гвинтівок і відправили в концентраційні табори. «Я виріс у глибоко релігійній католицькій родині, — каже викладач університету Мєчислав Брожек, — і мені навіть на думку не спадало, що може статися щось [настільки] лихе... Це було щось абсолютно незбагненне для нас». Потрапивши у Дахау, він був такий приголомшений стражданнями, що відчув «повну руйнацію цінностей. Після того, що я пережив у таборі, не залишилося жодних цінностей. Усе здавалося мені марним. Безглуздим. Це розуміння страшно мучило мене, заледве не до самогубства».
Польське цивільне населення незабаром виявило, що з них збиралися створити націю рабів. Нацисти класифікували їх як слов’ян, а отже, вважали нижчою расою. «Шкіл [більше] не було, — розповідає Міхаель Прайслер, який у вересні 1939-го був двадцятирічним хлопцем і жив на заході Польщі. — Церкви теж закрили. Полякам не можна було їздити в автобусах разом з німцями. Вони говорили: “полякам і собакам вхід заборонено”. До нас справді ставилися як до тварин. Не як до людей».
В окремих людей у німецькій армії звірства, які чинили їхні співвітчизники в Польщі, викликали жах. Наприклад, майор Гельмут Штіф писав у листі до сім’ї: «Тут ми почуваємося не переможцями, а радше винуватими злочинцями... Знищувати цілі родини, вбиваючи, зокрема, жінок і дітей, — це робота для недолюдей, які не заслуговують називатися німцями. Мені соромно бути німцем». Генерал Йоганнес Бласковіц написав славнозвісний звіт про дії німецької служби безпеки в Польщі, який дійшов до Гітлера. Той дуже розлютився і заявив, що «ніхто не веде війну методами “Армії спасіння”» і він ніколи не довіряв генералу Бласковіцу.
Але Бласковіц був винятком. Більшість старших офіцерів не скаржилася вищим чинам на звірства в Польщі. Тон задав головнокомандувач Сухопутних військ фельдмаршал фон Браухіч, написавши першого листопада, що «єврей — найзапекліший ворог німецького народу». Через кілька місяців він нагадав своїм військам, що «етнічно-політичні заходи, впроваджені за наказом Фюрера задля безпеки німецького життєвого простору в Польщі... неминуче ведуть до того, що в інших умовах було би трактовано як жорсткі заходи стосовно польського населення на окупованій території».
Було чимало випадків, коли офіцери та солдати вермахту допомагали роботі айнзацгруп, наприклад, підказували можливі цілі. Окрім цього, у відповідь на польські атаки армійці розстрілювали заручників, тобто німецькі солдати фактично вбивали невинних польських цивільних. Так у Бидгощі на початку вересня знищили близько 400 поляків.
Однак ці жорстокі дії ще не означають, що вторгнення до Польщі знаменує початок того, що ми називаємо Голокостом. Хоча в перші місяці окупації вбито кілька тисяч євреїв, у цей час головною ціллю Гітлера і нацистського керівництва була польська еліта, а загальна політика стосовно євреїв залишилася незмінною: переслідування і вигнання. Початок війни заблокував потенційну масштабну еміграцію євреїв до інших держав, проте створив нову можливість — відправити їх у найвіддаленіші куточки нової нацистської імперії. Наприкінці вересня Гайдріх повідомив, що Гітлер схвалив ідею депортації євреїв на схід і для початку необхідно сконцентрувати польське єврейське населення в містах, де його буде легше контролювати.
У жовтні 1939 року Гітлер оголосив, що окуповану Німеччиною Польщу розділять на дві частини. Перша ввійде у склад Райху і буде «германізована», а от південно-східна частина, що межує з окупованими Радянським Союзом територіями, залишиться «польською» під німецьким контролем. Цю територію, яка налічувала близько одинадцяти мільйонів жителів і включала Варшаву, Люблін і Краків, назвали Генеральною губернією окупованих польських земель, скорочено — Генеральна губернія. Від початку було очевидно, що ця територія стане, як висловлювалися нацисти, «смітником» Райху. Очільники земель, які підлягали германізації, зокрема Альберт Форстер (Данциг — Західна Пруссія) й Артур Грайзер (Вартеґау з центром у Познані), прагнули «очистити» свої регіони і виселити небажаних поляків і євреїв у Генеральну губернію. Наприкінці вересня Гітлер сам зазначив, що територія на сході Польщі між річками Буг (по якому проходив кордон з окупованою СРСР Польщею) і Вісла має вмістити все єврейство, а трохи на захід, але ще в межах Генеральної губернії, буде створено «певну форму польської держави».
Євреї, які вже жили на території Генеральної губернії, швидко зрозуміли, що опинилися на самому дні нового расового порядку…
Передзамовити книжку «Голокост. Нова історія» Лоренса Ріса можна тут
