«Виявляється, що само по собі нічого не відбудеться… і навіть любов. Я зрозуміла, що любов — це робота»
Історія про всиновлення, прийняття себе і віднайдення внутрішньої гармонії — основа книжки української журналістки і художниці Ольги Бартиш «Все одно буде п’ятниця. А потім неділя». Третього лютого за участі авторки і психолога-психотерапевта Володимира Станчишина відбулась презентація книжки. Найважливіше із розмови про особистий досвід всиновлення, історію написання книжки і пошук любові публікуємо у матеріалі.
«Все одно буде п’ятниця. А потім неділя» — це книжка про особистий досвід. Із чого виникла історія з якої потім народилася ця книжка?
Одного разу в моєму житті сталася Ума і потягнула за собою всю історію. Ума — це моя донька. Вона, власне, є однією із головних персонажок цієї книжки.
Оскільки я мала великий досвід роботи журналісткою, я тривалий час працювала з контентом. У мене в голові постійно пишуться тексти, тож я весь час веду щоденники. І коли цих щоденників із записами зібралося достатньо, то мені здалося, що це можна об’єднати в книгу.
Та й коли сильно болить і багато пишеться, ти поступово усвідомлюєш, що це — суцільна терапія. У процесі написання ти одужуєш. І якщо ти такий є зі своїми проблемами, то десь є ще хоча б одна людина з подібними турботами, яка так само потребує одужання.
Що ти хотіла передати цією книгою?
Одразу скажу: я проігнорувала курси, що слід проходити батькам, які планують усиновити дитину. Бо думала ніби все знаю. Але насправді, дітки, яких ти не народжувала — це геть інша історія. І курси таки треба було пройти.
Я довго шукала інформацію про всиновлення, але українською про цей досвід майже ніхто не розповідав. І коли я вже сиділа й писала цю книжку, то тримала у фокусі оту Олю, яка постійно шукає потрібне і знаходить речі не дуже співставні з реальністю. Я весь час пригадувала ту жінку, яка знаходить недостатньо, має багато ілюзій, очікувань, гордині, невиправданої впевненості… І мені стало цікаво: а що, як я сама собі напишу цю книжку? І буде класно, якщо це комусь також відгукнеться.
Найгірше те, що моментами поряд не було нікого, кому я могла б розповісти про свій досвід, когось, хто б міг мені сказати: «З тобою все добре. Це нормально. Не мордуй себе, дай час».
Історія, описана в книзі, дуже чутлива. І на початку ти шукала любові. Яка ти зараз? Як ти еволюціонувала?
Я вже пів року проходжу терапію і, направду, за цей час вже багато речей обговорила. Воно, виявляється, дієве.
Я тоді і я зараз — це зовсім різні люди. Мені здається, що ми, нібито, проживаємо багато життів протягом одного свого. І якщо порівнювати себе студенткою і себе із першою дитиною — то це вже зовсім різні особистості. А тут минуло п’ять років. Зараз я почуваюся зовсім по-іншому. Я вже не така розгублена, знаю чого хочу, знаю хто я. Я можу окреслити свій план на найближчі роки. Як художниця я знаю до чого прийшла і з якими темами хочу працювати. Я почуваюся набагато сильнішою. Я більше не слабачка.
Чи був у тебе момент, коли ти сказала собі: «Ні, я не буду цього видавати». Якими були «чорні ночі» цієї книжки, коли вона могла не вийти?
Так, був і не один. Я писала книгу чотири роки і за весь час було разів п’ять, коли я все згортала. Спочатку я думала, що бувши журналісткою раз-два та й напишу, а виявилося, що книжки — це складно.
У мене ще є певна специфіка — я постійно думаю, ніби воно саме якось розсмокчеться і зробиться. Але книжка сама не робиться. Для цього треба просто сісти й кожен день писати, писати й писати. І це дуже тяжко, нудно, нецікаво і треба постійно себе організовувати. І, зрештою, книжка написалася лише тоді, коли я дійсно сіла і протягом чотирьох місяців просто писала. Моя рука бігала по листочку, я могла писати «я не знаю, що писати сьогодні», бо найважливіше те, як працює мозок із тією рукою на папері. Важливо все виписувати — це дуже сильна практика. Виявляється, що само по собі нічого не відбудеться і навіть любов. Я зрозуміла, що любов — це робота.
Полюбити та прийняти всіх своїх дітей однаково — це й був твій шлях до цілісності? Стати цілісною з ними?
Тут радше йшлося не про те, як їх всіх полюбити. Це про те, як полюбити себе. Історія Уми розбурхала те, що мені боліло. Ця дитина провокувала все те, що я так не хотіла бачити в собі, все те, що я в собі не приймала. Тому це книжка насправді про те, як через дитину полюбити себе і прийняти свою внутрішню дитину. І чим більше я працювала над собою, тим більше Ума здавалася мені цілком нормальною дитиною.
Зараз, коли минув рік після написання книжки, що б ти вмістила в після-післямові?
Стільки часу пройшло і я розумію, що нині я вже інша людина. І якби я це писала зараз, то вже зовсім по-іншому. Тому я й не перечитую свою книгу.
Чим більше я намагалася зробити щось краще, тим більше думала, що роблю недостатньо. Тепер я відчуваю, як маю із кожним разом все більше свободи.
Крізь призму власної книжки і свого досвіду, що б ти могла сказати людям, які перебувають у важких періодах життя?
Я би сказала, що важливо вірити в себе. Як то не банально звучить, але бути чесними з собою. Бо, наприклад, хвилювання «що про тебе скажуть» — це абсолютна дурня, адже кожна людина насправді зайнята лише собою і думає про себе.
Я зараз згадую фразу зі своєї улюбленої книжки Едіт Еґер «Вибір». Там героїня переїжджає до Америки, мріє вступити до університету й стати психотерапевткою. Вона спілкується з професором і скаржиться йому, що коли закінчить університет, їй буде вже п’ятдесят. На що професор відповідає: «Тобі все одно буде п’ятдесят, закінчиш ти цей університет чи не закінчиш. Ти проживаєш своє, як це не банально, але єдине життя і тобі все одно буде сорок, п’ятдесят, шістдесят… То й для чого боятися, відкладати, переживати?». Я часом нагадую собі про такі моменти, і книжка теж про це нагадує: бери та й роби.