Чому імперія досі цікава світу: уривок із книги про деколонізацію «Як вдихнути вільно?» Маріам Найем
Повномасштабна війна показала: російський імперіалізм — це не лише боротьба за ресурси й території, а продовження багатовікової колоніальної політики. Колоніальна травма й досі визначає наше сьогодення, впливає на культуру, ідентичність і спосіб мислення. Культурологиня Маріам Найем у книзі «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації» пропонує подивитися на імперію без романтизації — як на систему насильства, що формує не лише колонізованих, а й самі імперії. Ділимося уривком із книги.
_______________________________________________________________________________________________________________
Імперія може бути цікава з кількох причин
Бо має ресурс на те, щоб зацікавити
Працівники музейної справи знають, що експозиція — це результат ретельно продуманої роботи багатьох фахівців. За кожним експонатом, його розташуванням та презентацією стоїть праця десятків, а іноді й сотень людей. Відвідувачі бачать лише невелику частину музейної колекції, адже архівні фонди зазвичай набагато більші за виставкову частину. Вибір експонатів, їх розміщення та послідовність — це не випадковість, а ретельно спланований процес. На формування експозиції впливає багато чинників: поточні світові події, зміни в політичному житті країни, трансформації в культурному середовищі та суспільні настрої. За кожним рішенням про те, що саме й у якому контексті демонструвати відвідувачам, стоять конкретні люди зі своїм баченням та ідеями.
Тому музеї — це не просто сховища артефактів, це відображення складних політичних процесів, через які проходить суспільство. Кожна експозиція — це результат численних рішень про те, яку саме історію та які цінності представляти публіці.
Прикладом того, що музеї не аполітичні, є Британський музей.
У 2022 році колишній міністр старожитностей Єгипту Захі Хавасс розпочав збір підписів за повернення Розеттського каменя з Британського музею. Колишній політик прагнув розмістити його у новому Великому Єгипетському музеї в Гізі, вважаючи його символом єгипетської ідентичності. Цей унікальний артефакт має величезне значення для світової історії, але насамперед — для єгипетської культури. Чому? На камені викарбувано фактично той самий текст у три різні способи: давньоєгипетськими ієрогліфами, демотичним письмом та давньогрецькою мовою. Саме завдяки цьому вдалося вперше розшифрувати єгипетські ієрогліфи, що відкрило світові можливість читати та розуміти тисячі давньоєгипетських текстів. Сам артефакт знайшли французькі солдати у 1799 році, а потім захопили британці у 1801 році.
На запити єгипетського політика представник Британського музею повідомив: «Ми не отримували офіційного запиту від єгипетського уряду щодо репатріації Розеттського каменя. Цей експонат доступний для всіх зацікавлених аудиторій як у галереях, так і за попереднім записом для підтримки академічних досліджень».
І хоча Британський музей визнає імперіалістичне, а отже, й проблематичне походження своєї колекції, проте не поспішає повертати артефакти, навіть ті, які мають надважливе значення для певних країн. Музей виправдовує це тим, що всі артефакти доступні для всіх — як у стінах музею, так і в інтернеті на сайті. Однак у реальності багатьом людям, щоб побачити власну історичну спадщину, потрібно отримати візу, придбати квитки на транспорт та оплатити проживання в одному з найдорожчих міст світу, аби відчути «доступність» власної історії. Варто зазначити, що таку позицію підтримують інші численні музеї, які, як вони делікатно пишуть на своїх сайтах, мають «контроверсійну історію походження артефактів».
Хтось вкладає кошти, щоб бути цікавим, а хтось має ці ресурси коштом інших. А далі спрацьовує ефект доміно — те, що вже є цікавим, породжує ще більше зацікавлення та уваги. Як зазначено в книзі The Curious Desire to Know: «Що більше ми знаємо про щось, то інтенсивніша наша цікавість до того, чого ми не знаємо». І от якоїсь миті цей інтерес починає множитися: з’являються численні серіали, фільми, книги, різноманітні спроби пояснити феномени та розгадати, наприклад, так звану загадкову російську душу. (Іронічно, що насправді ніхто не знає краще «загадкової душі російської культури», ніж українці. За останні роки кожен українець мимоволі став фахівцем із російських студій.)
Любов глядача до складних персонажів
Друга причина — це наша любов до складних героїв. Нам подобається дивитись фільми з персонажами, які мають внутрішній та зовнішній конфлікт. У фільму «Список Шиндлера» або книги «На Західному фронті без змін» величезна кількість прихильників, бо ці твори розкривають складні емоції головних персонажів. Ми, люди, маємо тенденцію підганяти реальність під усталені образи. І у цієї тенденції глибоке коріння і в західній культурній традиції, де складні моральні конфлікти та внутрішні переживання завжди привертали більше уваги, ніж «банальна» боротьба за справедливість.
Через призму такого сприйняття герої бувають прості та складні. Простими, наприклад, є:
▶ росіяни, які вірять путіну та йдуть вбивати українців: зазвичай це образ звичайної та не дуже розумної людини;
▶ українці, які захищаються від росіян, бо не мають іншого виходу, і це одновимірна ситуація.
Складними, багатовимірними героями у такому разі є росіяни, які люблять росію, але не йдуть вбивати українців, та українці, які воюють на стороні росії. Українці, які стали на бік росії, хоч і подані як герої в російській пропаганді, рештою світу сприймаються як аморальні. Вони не викликають справжнього співчуття, хіба що виникає розуміння того, що вони потрапили під вплив російської пропаганди. Натомість росіяни, які відмовляються воювати проти України, мають підтримку, оскільки їхня позиція відповідає загальнолюдським моральним цінностям — вони ж обрали сторону добра.
Російський імперіалізм не базується на образі примітивної та простої людини. Це насамперед щось вагоме, культурне, глибоке, те, що впливає на інших своєю глибиною та демонструє життя з іншого, незвичайного, російського боку. Російський імперіаліст — це, звісно, людина, яка хоче нести мир зброєю та не ставить запитань, стверджуючи: «Я йду захищати свою країну на території іншої держави». Проте російським імперіалістом може бути й людина, яка вважає, що російська культура чудова та глибока, що путін — це лише оказія, а не системне продовження колоніальної політики росії, що самі люди не винні. Російський інтелектуальний імперіаліст також вбачає у собі жертву обставин. Він досить глибокий, щоб зрозуміти, що навколо діє несправедливість, але не досить людяний, аби щось змінити. Цікавість до російського імперіалізму — це якраз цікавість до отакого росіянина, глибокого та таємничого.
Часто опір українців російській агресії може подаватись як щось просте й очевидне — ніби вони просто захищають свою землю, бо не мають іншого вибору. Вважається, що боротьба за свободу без альтернатив не є особистим рішенням, тому її мотиви здаються очевидними й не потребують глибшого аналізу. Натомість російський антивоєнний активіст зображується як складна, багатогранна особистість — такий собі герой літературних творів про війну, сповнений внутрішніх суперечностей та моральних дилем. Його вважають людиною, яка «має вибір» і «робить його свідомо». І ця внутрішня боротьба романтизується. Через цю призму сприйняття протести російської опозиції часто видаються «драматичнішими», «героїчнішими» і «цікавішими», ніж боротьба українців. Водночас багатовікова історія українського народу, його постійні зусилля здобути незалежність, суверенітет і демократію, численні жертви на цьому шляху залишаються в тіні такого нібито «складнішого» російського антивоєнного наративу. Це створює викривлену картину реальності, де історична боротьба цілого народу за свободу, його культурна самобутність та прагнення до демократичних цінностей поступаються місцем окремим історіям «внутрішнього спротиву» в країні-агресорці.
Імперіалісти цікаві одне одному
Якось у розмові з моїм французьким другом, який знає моє ставлення до російської літератури, він сказав мені, що почав читати Толстого. І перш ніж почути від мене лекцію на цю тему, він додав: «Це мені допомагає зрозуміти власну імперіалістичність моєї культури, ти ж розумієш, звідки я і що моя культура має свою історію імперіалізму». Я глибоко поважаю свого друга й те, що він хоче проаналізувати власну імперіалістичність, але ця розмова наштовхнула мене на інше — на розуміння того, що людям які походять з імперіалістичних культур, можуть бути цікаві такі самі люди з інших культур. І цьому є різні причини.
Наприклад, імперіалістам або людям із колишніх імперіалістичних суспільств може бути цікаво занурюватись в імперіалізм, розуміти, як він працює, краще аналізувати себе й помічати за собою такі тенденції. Або просто цікаво досліджувати «величність» інших імперій, доводити собі «невинність» цих імперій чи аналізувати їхні «помилки». Тут варто зазначити також про імперіалістичний бумеранг.
Імперія руйнує не тільки культуру підкорених народів, а й власну. Говорячи про культуру, я маю на увазі культурні надбання суспільства. Імперіалістичний режим знищує все неімперіалістичне, що було раніше. Минуле перетворюється лише на інструмент для підтримки міфології нової імперії. Згодом насильство, що лежить в основі будь-якого імперіалізму, стає центральним елементом культури країни-імперії. Це відбувається так глибоко, що стає складно зрозуміти, чим була або є культура цієї країни без імперіалістичних амбіцій.
Тож як колонізованим народам потрібно віднайти свою ідентичність поза межами імперіалістичного впливу, так і представникам колишніх імперій необхідно зрозуміти, хто вони без імперіалістичної ідеології. Звісно, рівень насильства щодо цих груп непорівнянний, але варто зазначити, що людина, яка намагається протистояти внутрішньому імперіалізму, також не завжди розуміє свою ідентичність поза імперіалістичними наративами. Проте такі пошуки набагато легші, коли її життю в цей час нічого не загрожує. Імперія чинить насилля не тільки проти колоній, а й проти своїх людей в якийсь момент. Це те, що можна назвати імперіалістичним бумерангом, про який і зазначав Еме Сезер у праці Discourse on Colonialism, а саме — в поясненні про політику нацизму:
І ось одного чудового дня буржуазія прокидається від страшного ефекту бумеранга: гестапо працює, в’язниці переповнюються, кати, стоячи біля знарядь тортур, вигадують, удосконалюють, обговорюють їх. Люди дивуються, обурюються. Вони кажуть: “Як дивно! Але нічого — це ж нацизм, він мине!”. І вони чекають, і сподіваються, і приховують від себе правду: що це варварство, верховне варварство, вінець усіх щоденних варварств; що це нацизм, так, але ще до того, як стати його жертвами, вони були його спільниками; що вони толерували цей нацизм, перш ніж він звалився на них, що вони виправдовували його, заплющували на нього очі, легітимізували його, бо до того часу він застосовувався лише до неєвропейських народів; що вони самі виростили цей нацизм, що вони відповідають за нього і що, перш ніж поглинути всю західну християнську цивілізацію у своїх кривавих водах, він уже просочується й протікає крізь кожну тріщину.
Тому колишні імперіалістичні народи з різних причин можуть особливо цікавитись культурою інших імперіалістичних держав — це й бажання аналізувати себе, і просто природне розуміння тих, хто має схожу історію, і певна симпатія через це. Для багатьох європейців, які не осмислили свого імперіалістичного минулого, відмовитись від осуду російської імперіалістичної політики означає поставити під сумнів і власну історичну роль. Саме тому, коли ми раз за разом розповідаємо європейцям про те, як росіяни знищували українських людей та культуру століттями, ми питаємо: «Ви можете собі це уявити?», насправді вони мали б відповідати: «Так, бо наші пращури робили те саме».
Відмовитись від імперіалістичної культури складно не лише тим народам, які самі були імперіями, а й усім іншим. Це глобальна проблема. Імперіалістичні культури століттями домінували у світовому просторі, формували смаки, канони та уявлення про те, що є «високим мистецтвом». Коли ми говоримо про необхідність вилучення Чайковського зі світової музичної спадщини через його зв’язок із російським імперіалізмом, то маємо застосувати такий самій підхід до Верді або інших митців, творчість яких повʼязана з імперіалізмом. Але хіба ж можливо проробити таке з кожним автором в імперіалістичному культурному внеску? Навряд. Але чи варто тоді змиритись із відбілюванням імперіалістичних фігур? Ні. Є сенс говорити про проблематичність таких випадків. Потрібно вказувати на те, що творчість Чайковського — це наслідок колонізації та продовження російського імперіалізму, а не лише закликати до кенселінгу. Таким чином ми залучаємо до діалогу, до обговорення цих фігур, але водночас пояснюємо їхні негативні впливи. Проте важливо не фокусуватись лише на Чайковському, бо так ми знову й знову зосереджуємось на їхній культурі та більш детально розповідаємо про них. В умовній розмові про Чайковського після зазначення всієї його проблематичності, бо його образ лежить в основі російського імперіалізму, варто перевести мову на Леонтовича. І отут ми можемо використати все, що знаємо, й не боятись зануритись занадто глибоко.
_______________________________________________________________________________________________________________
