Закоханість мене підносить, робить щасливим. Але вона також пече, болить, як болить усяке нездійсненне кохання...
Під час інтерв’ю у холі готелю Філіпп бачить силует — і схожість з першим коханням вражає в самісіньке серце... З глибин пам’яті виринає образ Тома, трепетні обійми, сповнені почуттям провини, і спільна таємниця, яка лише підсилює пристрасть. Але Тома, не здатний прийняти себе таким, яким є, зникає з життя Філіппа, залишаючи глибоку рану, що не загоїлась і досі...«Припини свої вигадки» — складне і гостре спостереження про те, як важко залишатися собою в рамках, встановлених соціумом. І чи можливе щасливе життя за їх межами? Публікуємо уривок з автобіографічного роману Філіппа Бессона у матеріалі.
Я зі своїм нерозділеним бажанням. З цим потягом, приреченим залишитись нездійсненним. Із нерозділеним коханням.
Я його відчуваю, це бажання, воно роїться у мене в животі, пробігає по хребту. Але я мушу постійно його стримувати, пригнічувати, щоб воно не впадало в очі іншим. Бо я вже зрозумів, що бажання помітне.
І потяг також, я його відчуваю. Я вгадую рух, траєкторію, щось, що несе мене до нього, що повертає мене до нього, весь час. Але я повинен лишатись нерухомим. Утримувати себе.
Закоханість мене підносить, робить мене щасливим. Але вона також пече, болить, як болить усяке нездійсненне кохання.
Бо цю нездійсненність я гостро усвідомлюю.
Труднощі, з ними можна жити; ми докладаємо зусилля, хитрощі, намагаємось спокусити, прикрашаємось у надії здолати їх. Але неможливість, по суті, несе в собі поразку.
Цей хлопець вочевидь не для мене.
І навіть не тому, що я не досить спокусливий, не досить привабливий. Просто тому, що він втрачений для хлопців. Він не для них, не для таких, як я. Він дістанеться дівчатам.
До речі, вони увиваються коло нього. Наближаються, намагаються привернути увагу, затримати його. Навіть ті, що демонструють байдужість, насправді прикидаються лиш для того, щоб завоювати його прихильність.
А він дивиться на них. Він знає, що подобається. Люди, які подобаються, знають про це. Це як спокійна впевненість.
Іноді він дозволяє їм заходити далі. Я вже помічав його неподалік з деякими з них; часто вони були гарними. Я одразу ж відчував мимолітний укол ревнощів. І безсилля.
А втім, зазвичай він їх тримає на відстані. Мені здається, він віддає перевагу компанії своїх одноплеменців, собі подібних. Що його смак до дружби чи товариства переважає над будь-якими іншими міркуваннями. Хоч мене це дивує, саме тому, що він міг би легко використовувати свою красу, як зброю, бо це вік завоювань, бо він міг би хотіти вразити інших, збираючи їх у свою колекцію. Проте його стриманості замало, щоб навіяти мені таємне сподівання. Вона лише робить його ще привабливішим для мене.
Бо я захоплююсь тими, хто не використовує владу, яку має.
Він також має смак до самотності, це очевидно. Курить наодинці. Говорить мало. Але передусім ця його манера зігнутись, впершись у стіну, цей погляд долі, на кеди, ця відсутність.
Я думаю, що люблю його за цю самотність. Що це саме вона насамперед підштовхнула мене до нього. Я люблю його відчуженість, його відокремлення від усього зовнішнього, так само як і брак страху. Така своєрідність мене зворушує, підкоряє.
