«Жити без кропіткої праці перекладача: чути й одразу розуміти почуте» — пізнання внутрішнього світу людини з аутизмом у книзі «Маленькі пташині серця» Вікторії Ллойд-Барлоу

Санді Форрестер живе з сім’єю в мальовничому Озерному краї північно-західної Англії. Вона не така як всі: деякі справи вирішує значно ретельніше за інших людей, у визначені дні мусить їсти тільки білу їжу, п'є лише газовані напої та уникає годинника. Соціальні взаємодії бентежать її і їй приємніше заспокоювати свої тремтячі руки в «темному і шовковистому ґрунті» теплиць, де вона працює. Санді вірить, що «існує універсальний код, котрий можна зламати, шаблон, який можна зрозуміти», і використовує дві книги — посібник з етикету 1950-х років і книгу сицилійських народних казок — щоб орієнтуватися в житті. Роман «Маленькі пташині серця» Вікторії Ллойд-Барлоу — це поетичний дебют, який майстерно переплітає теми родини, дружби, походження, упереджень і травм із психологічною гостротою і дотепністю.

Поки Віта теревенила, я розглядала її перламутрово-рожевий шрам на тильній стороні долоні. З ним вона здавалася вразливою й крихкою. Мій розум — сила наелектризована та мимовільна. Кожна дрібниця торкається багатьох, багатьох інших дрібниць, і оці перетини сенсів — це єдиний спосіб правильно пізнати цей світ. Я розуміла, що, якби розповідала Доллі про відвідини Віти, якби говорила про особливий блиск її шраму та зв’язок із рибою моїх батьків, якби згадувала оцю рожевість як доказ вразливості нашої сусідки та її очевидної потреби в нас, вона б утратила терпіння. Моя донька була прагматиком і не терпіла таких розмов. Вона застерігала мене, що я концентруюся не на тих деталях. Хотіла фактів, а не історій, тож щодня я збирала й приносила додому факти. Але ніколи не знала, які з цих відповідей її задовольнять, а які змусять зітхнути й зникнути у кімнаті нагорі.

Те, що я зосереджувалася на недоречних деталях, певно, бентежило Доллі, і, відмовляючись обговорювати їх, вона намагалася навчити мене утримуватися від таких розмов. Як чоловік, котрий хмуриться й штовхає під столом дружину, коли та бере ще один келих. Або коли вона розповідає про сицилійські ритуали. Мій чоловік належав колись до таких. Штурхаючи мене, він чарівно усміхався, і оця посмішка була ще гіршою й однозначно ефективнішою, аніж стусан. Щонайменше ця прекрасна і незатьмарена усмішка була частиною тої сили, яка відбирала мій голос.

Мені треба було зрозуміти Вітин шрам, бо вона здавалася непробивною, і все ж щось залишило на ній слід. Я не могла і досі не можу уявити, що вона ламається, не можу уявити силу, здатну розтяти її шкіру достатньо, щоб залишити позначку. І, коли я думаю про Віту зараз, саме шрам спадає мені на думку першим з-поміж інших речей, які складають її особистість. Саме такі невідповідності розкривають людину, а зовсім не ті характеристики, що гармонійно компонуються в одну картину, як вважає моя донька. Шрам розповів мені про Віту більше, аніж її акцент і звичка об’єднувати слова, більше аніж її впевненість та гарненьке личко. Мені, на відміну від Доллі, доводиться збирати ключики з інформацією про людей. Я годинами на самоті складаю до купи подробиці: «Що значило те речення?», «Чому він говорив так швидко: гнівався, чи просто поспішав кудись?».

Такі розслідування рідко призводять до якихось зрозумілих результатів, та все ж я досі вірю, що існує універсальний код, котрий можна зламати, шаблон, який можна зрозуміти. Часом я уявляю собі, як почувалася б, якби мала доступ до такого легкого вільного спілкування, яким насолоджуються Доллі й Віта. «О!» — сказала б я, шокована простотою розмови. «Я розумію! Розумію, що вони мають на увазі, чого вони усі хочуть. Як би воно було — жити без кропіткої праці перекладача: чути й одразу розуміти почуте?»