Автори Лабораторії: Анна Грувер про волонтерство, пошук слів у стані заціпеніння та метафорику назви книжки

Рубрика знайомства з авторами й авторками Лабораторії продовжується! Сьогодні це Анна Грувер — письменниця, поетка, есеїстка, перекладачка. Членкиня PEN Ukraine. Народилась 1996 року в Донецьку, де жила до 17 років. Дебютний роман Анни Грувер «Її порожні місця» вийшов друком 2022 року у «Видавництві Старого Лева» вже під час повномасштабної війни Росії проти України і увійшов до списку найкращих книжок року за версією PEN Ukraine. Фрагмент другого роману «Нерухомість» вперше був анонсований у Vogue Ukraine восени 2023 року. У матеріалі публікуємо розповідь авторки про поштовх до написання книжки, досвід пошуку дому та шари метафори у назві.

___________________________________________________________________________________________________

Повномасштабна війна почалась, коли мені було 25 років, я зустріла її у Харкові. На той момент я закінчила свій перший роман «Її порожні місця», що вийшов друком в Видавництві Старого Лева вже восени 2022 року. Над першим романом я працювала упродовж шести років: змінювалися міста, контексти, загроза вторгнення загострювалась. Для мене, як для людини з Донецька, що втратила дім через окупацію, війна почалася ще у 2014 році. Я розуміла, що війна не зупиниться на моєму місті. В певний момент очікування на повномасштабне вторгнення відчувалось як важкі сірі хмари над головою. Я впізнавала наше майбутнє в книжках і історичних документах, коли вивчала юдаїку в Яґеллонському університеті. Бачила вибухи з майбутнього у снах і в занедбаних будинках. Це передчуття ще з підліткового віку було моїм супутником. 

Слова – найважливіше у моєму житті – зникли на початку вторгнення. Я волонтерила в шелтері в Дніпрі та в евакуйованому з Київщини сиротинці. Серед вихованців там були діти з вадами слуху і зору. Зокрема ми малювали з дітьми і підлітками Дім. Був березень 2022. Багато з цих дітей було з гарячих точок, і на той момент вони вже втратили свій дім назавжди. Свій фізичний дім. Те, що у паперах називається «нерухомістю». 

Ідея роману «Нерухомість» народилася ще під час першого року пандемії. Дивним чином вона з’явилась із необхідністю забрати речі. Я вилітала з Кракова, де тоді навчалась, до Харкова – останнім літаком перед закриттям кордонів із однією валізкою. Пізніше мені довелося домовлятися з агенцією нерухомості про надсилання решти речей із вже порожньої квартири. В Кракові я орендовувала мешкання на вулиці Łazarza: останній поверх, маленька кімната (стандартну квартиру, щоб було вигідніше здавати в оренду, поділили на дві окремих). Маленький акуратний балкончик із видом на смітник. Ви впізнаєте це мешкання з роману, а ще – з фото, які з’являтимуться в моєму інстаграмі.

Коли виникла необхідність забрати залишені речі, я думала про це: як рухомі та нерухомі предмети приковують нас до місця. Ми не пускаємо коріння, але нас приковують і обмежують нашу свободу предмети – це різні сенси. Я думала про те, що матеріальний світ перетворився на мильну бульбашку, ще тримається в повітрі, але незабаром лусне. Ринок нерухомості падав. І тоді я думала про людей, у яких ціле життя і цінності лише на матеріальному й трималися. Про їхні консервативні погляди, із якими вони опинилися замкнуті сам на сам у ізольованому просторі. Про різницю між тими, хто втратив дім, і тими, хто тримається за нерухомість, у якої вже немає душі. 

Це історія про злами суспільства. І про нерівність, яка висвітлюється під час тектонічних зсувів пандемії і війни. Про насилля, яке руйнує тіло і душу: і ззовні, і зсередини. Про стереотипи, що перетворюються на будиночок із карт, дунеш – і він розсиплеться. Коли «родина» стає найстрашнішим словом у житті. Про окремі трагедії мігрантів, які зливаються в єдине тло, і вже важко відрізнити окремі голоси. І про долі наших – на той момент – внутрішньо переміщених осіб. 

Але – що дуже важливо, попри все: я хотіла створити історію про закоханість, що проривається, наче квітка через асфальт. Що проростає у будь-яку кризу, під час будь-якої катастрофи. Про нашу молодість. Про мою молодість. І про тривожне передчуття війни. 

Це не автобіографічний роман.

Хоча я дійсно працювала у музеї у 2023 році (вже в процесі написання роману, я писала «Нерухомість» три роки) і маю цей неповторний, важкий, але важливий досвід, зокрема роботи з європейським грантом. Я працювала тоді координаторкою проєкту The Key of Understanding у краківському Galicia Jewish Museum, де перекладала вцілілих свідків Голокосту, проводила екскурсії, освітні воркшопи для дітей і підлітків, а в рамах проєкту організовувала різноманітні культурні заходи для української спільноти. Більшість цієї спільноти, звісно, складали біженці. Я розповідала про спротив у гетто і чула шепіт: це ж зовсім як у нас.

Це не автобіографічний роман. Хоча зображені там Київ і Краків – це міста, між якими я тривалий час жила (і живу), два контексти, два світи, які мені було важливо об’єднати. 

Це не автобіографічний роман. Але Д.М. має своїх конкретних, відштовхуючих і харизматичних водночас, прототипів. 

Це не автобіографічний роман, саме тому, коли наприкінці тексту ви побачите мене (спойлер) – це не буде головна героїня. Я дивлюся на події разом із вами (або наче через об’єктив камери). 

Коли закінчиться війна, я продовжитиму робити те, що роблю. Змінювати світ завдяки словам і жити в світі слів. Працювати зі словами. Я робила це до війни. Роблю під час. І робитиму після. 

Література – це те, що у нас ніхто ніколи не зможе забрати. 

Це мій дім, а не нерухомість.

Нерухомість – це двозначна назва, і вона, звісно, не лише про майно. Це ще й (а може, передусім? залишаю це на ваш розсуд) небезпечний стан, закляклість, дрімота. Стан, із якого так важко буває вийти. Інколи нереально. 

Мені було надзвичайно важливо зафіксувати цю зникаючу під новинами реальність, цей момент надламу у суспільстві. Зафіксувати і усвідомити.

___________________________________________________________________________________________________