Автори Лабораторії: Джо Браунінг Ро про поради письменникам-початківцям, дитинство в крематорії та людей, чиї долі лягли в основу книжки «Страшне добро»
Продовжуємо рубрику знайомства з авторами Лабораторії й на черзі в нас керівниця творчого письма в Кембриджі Джо Браунінг Ро. Роман «Страшне добро» став її дебютною роботою, яка швидко здобула популярність завдяки нестандартному сюжету й щемким моментам, які руйнують і зцілюють серця читачів водночас. Про любов авторки до письма, дитинство по сусідству з небіжчиками та кропітку роботу бальзамувальників — детальніше читайте в матеріалі!
Фото: Антоніо Олмос
Ви — це найкраще, що можете додати в літературу
Я люблю розповідати історії, мене часто надихає розуміння, що звичайні люди насправді є зовсім незвичайними. Коли я сідаю писати, процес поглинає мене з головою: уявні постаті та події стають яскравішим та реальнішими за кімнату, в якій я сиджу. Чимось це нагадує магію.
Але всім письменникам-початківцям я б радо дала одну пораду, яку часто повторюю на своїх курсах творчого письма — якщо ви хочете бути письменником, ви самі — найкраще, що можете додати у свої твори. Ніхто інший на цій планеті не зможе написати книжку так, як її здатні написати ви, бо ніхто не має такого ж досвіду, уяви чи асоціацій. Все, що вам потрібно, вже у вас є, це страшенно надихає, коли усвідомлюєш. Взявшись за роботу, почуйте свої бажання й потреби та присвятіть себе вдосконаленню майстерності свого письма. Удосконалюйтеся — все тільки у ваших руках.
Дитинство в крематорії
Цікаво, що дивакуватість власного дитинства видається усвідомити тільки подорослішавши. Мій батько був наглядачем крематорію міської ради Бірмінгема, тому ми жили зовсім поряд і небіжчики були для мене звичними сусідами. Щодня близько 20 траурних процесій проходили повз вікно моєї кухні, тож зі смертю я знайома ще змалечку. Для мене це було буденністю, і вже набагато пізніше, ніж могла, я усвідомила, наскільки ж це було незвично — провести своє дитинство в такому середовищі. З іншого боку, саме завдяки цьому досвіду я стала тою письменницею, якою я є.
Я росла, спостерігаючи за театром смерті, а тепер я, нарешті, сама беру в ньому участь. Тематикою цієї вистави є допомога людям, які намагаються оговтатися від смерті близьких. Більшість людей напрочуд розгублені втратою, що не знають, як відпустити, попрощатися з померлими й продовжити жити далі. Моє раннє знайомство з нескінченною процесією похоронів допомогло мені прийняти неминучість смерті ще з дитячих років. Та навіть це усвідомлення не підготувало мене до почуття гострої образи, коли з кимось доводиться прощатися надто рано.
Про роботу ритуальних бюро та бальзамування тіл
Я також була доволі непогано обізнана про бізнес-індустрію ритуальних бюро і навіть захоплювалася тими, хто там працював. В робітників цієї індустрії насправді важка робота, яка полягає в тому, аби стояти поруч із мертвими та їхніми близькими, що оплакують втрату, — часом це завдає важких моральних збитків. Я хотіла віддати належне тим людям, деталі роботи яких не знають і почасти ігнорують.
Проводячи дослідження для книги, я побувала на одному бальзамуванні. Я тоді дуже хвилювалася й переймалася, що можу не витримати цього видовища, але водночас мені було конче потрібно знати й коректно зобразити в книзі роботу з тілом небіжчика. Бальзамувальник, за роботою якого я спостерігала, поводився із тілом дуже шанобливо. Він розмовляв із ним протягом усієї процедури — як він сам зазначив, це вже увійшло у звичку. Така повага до померлого справила на мене сильне враження. І коли він перейшов до макіяжу, я приєдналася до його «розмови».
Що вас надихнуло на створення книжки «Страшне добро»?
Одного разу я переглядала документи, готуючись до навчальної конференції, і наштовхнулася на написані одним бальзамувальником документи, де він розповідав, як займався координацією волонтерів, що прибули допомогти в ліквідації катастрофи в Аберфані. Я незчулася, як ця історія поглинула мене.
Згодом мені навіть випав шанс зустрітися з двома волонтерами, що допомагали із бальзамуванням тіл, коли школу Аберфану завалило вугіллям. На момент нашої зустрічі їм було вже за 70, тож весь жах катастрофи вони застали бувши доволі юними. Насправді розмовляючи з ними, я відчула, ніби повернулася додому. Їхні манери, чорний гумор, глибока повага до мертвих та їхніх близьких були мені неймовірно знайомими й близькими. Власне, з цього й зароджувалася ідея історії про Вільяма Лавері.
У матеріалі використано уривки з інтерв'ю Джо Браунінг Ро для The Guardian, Buzz Magazine та University of Cambridge
