Автори Лабораторії: Єлизавета Бурштин про пошуки головного мотиву своєї дебютної книжки й її головну присвяту
Рубрика знайомства з авторами й авторками Лабораторії продовжується! Сьогодні це Єлизавета Бурштин — українська письменниця, драматургиня та сценаристка. У 2022 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. У 2023–2024 роках пройшла літературні та сценарні курси на платформі Litosvita. Сценаристка і скрипт-докторка короткометражних фільмів. Займається розвитком документального театру і серіальних проєктів. Розмовою про дебютну книжку Єлизавети ділимося у матеріалі.
_______________________________________________________________________________________________________
До повномасштабного вторгнення я...
До повномасштабного вторгнення я себе дуже погано памʼятаю. Те, що памʼятаю точно — що я була зовсім іншою. Жила в Києві. Навчалась на акторку в Карпенка-Карого, тож усі мої мрії були пов’язані з акторською професією. Інші мрії мені важко пригадати. Це було єдиновладдя акторства в моєму серці та житті.
Одного разу ми сиділи в подруги вдома й придумали ідею для повного метру. Але, напевно, на той момент нам більше хотілося зніматися в ньому, ніж писати (clever enough). Почали писати. Зазвичай — у «Сільпо» після пар в університеті, коли їли салат із буряком з кулінарії та вафельний тортик зі згущенкою. А де ще нам було брати натхнення? В університеті, на жаль, його було не так багато, як у «Сільпо». Ми багато їли й багато писали. І нам здавалося, що ми геніальні. Сумую за тими часами. Зробили трітмент, пропрацювали концепт, подали заявку на пітчинг. Почалося вторгнення.
Але маленький спойлер: ми написали нове кіно — короткий метр, у якому таки знялися разом. А повний метр — досі в процесі роботи. Трохи важко писати його в Німеччині, де немає «Сільпо», але ми намагаємося.
_______________________________________________________________________________________________________
Про книгу
Книгу я написала під час навчання на річному курсі письменницької майстерності. І щиро вдячна «Litosvita» за дедлайни, чудових лекторів, цікавезні лекції, домашні завдання, підтримуюче оточення та за всі конспекти в моєму блокноті.
Коли я прийшла на курс, в мене була тільки одна думка: хочу написати про свого тата. Так сталося, що з татом у нас завжди були дуже дивні стосунки. Ми ховали слова одне від одного так довго, що якщо їх зібрати — вистачить на цілу книгу. Думала я. Але виявилося, що це не так. Адже, окрім бажання щось розповісти, є ще такі речі, як сюжет, конфлікт, розвиток персонажів, композиція. Хто ж знав?
На етапі задуму це була зовсім інша книга. Я памʼятаю, що в квітні 2024-го зробила собі телеграм-канал, де були тільки я і я. Там я записувала кружечки, коли мені вдавалося писати. Я намагалась писати щодня. Казала там: «Молодець, Ліза», робила ковток кави і скидала скрін кількості слів, які вдалося написати. Я писала все, що приходило в голову.
Коли втомлювалась сидіти — йшла до ванної кімнати, ставала перед дзеркалом і уявляла, як розповідаю про свою книгу на презентації. Цей момент зазвичай затягувався надовго. Розповідати було легше, ніж писати.
У вересні в нас мав бути пітчинг в рамках курсу, а за три місяці до цього книга мала ще зовсім інший конфлікт. «Мене звати Дуся» вийшла такою тому, що я вчасно зупинилася і запитала себе: про що я хочу розповісти. Спробувала не ускладнити, а звести все до тих імпульсів, які рухали мною протягом усього процесу написання.
Ми з Дусею непогано так змінилися за рік роботи над рукописом (тут захотілося згадати, що перші три місяці Дуся була Зіною). Я дзвонила мамі і розповідала їй якісь апдейти і мама кожного разу казала: «А де той персонаж?». І я кажу: «Все, мам, нема, там вже взагалі зовсім інша історія». Може колись я покажу свій перший синопсис читачам і ми всі разом щиро посміємось.
_______________________________________________________________________________________________________
Про назву книги
У мене є якась особлива любов до назв, які містять імена. І я ніяк не можу цього пояснити — ні собі, ні іншим. Перша чернетка називалася «Мій жовтий тато». Як ви могли помітити, імені в ній немає — тому й самої назви теж уже немає. Коли Дуся вже активно рухалась у напрямку фінального драфту, книга мала назву просто «Дуся». Потім я багато брейнштормила, і у фінал мого брейншторму вийшли дві назви. Тоді я подзвонила своїй подрузі. Їй сподобалась друга — у ній досить чітко зчитувалась тема, — але потім вона сказала: «Хоча, коли я думаю про назву “Мене звати Дуся”, то одразу чітко відчуваю, що цю книгу написала ти». Я була такої самої думки.
_______________________________________________________________________________________________________
Коли закінчиться війна, я...
Коли закінчиться війна, я візьму всіх своїх друзів, з якими познайомилася в Німеччині, і ми поїдемо в Карпати — у село, де живуть мої родичі. А потім — у подорож усією Україною, і я покажу їм свої улюблені місця. Я приїду до мами й нарешті поїм сирники, бо не можу їсти їх у Німеччині — тут зовсім інший сир. Я піду на свій улюблений одеський ринок і куплю бринзу. Зустрінусь із друзями. Я піду до тата на кладовище — можливо, нарешті поговорю з ним і скажу, що на першій сторінці книги є присвята йому. Стрибну в одеське море. І ще — я хочу, щоб ми нарешті зібралися родиною: з мамою, моїм дядьком і тіткою, двоюрідними братиками й сестричками, яких я навіть ще ніколи не бачила. Я буду багато обійматися і багато плакати — це я точно знаю.
_______________________________________________________________________________________________________
