Автори Лабораторії: Марія Фабрічева про терапевтичний процес написання книжки, присвяту й плани на майбутнє
Рубрика знайомства з авторами й авторками Лабораторії продовжується! Сьогодні це Марія Фабрічева — українська психотерапевтка з більш ніж десятирічним досвідом. Марія відома своїми груповими та індивідуальними сесіями, лекціями та освітніми майстернями, менторськими зустрічами та майстер-класами. Невпинно працює над підвищенням обізнаності і добробуту в суспільстві через численні соціальні та освітні ініціативи. Є авторкою методичних посібників, численних статей, що вплинули на практику та зацікавленість спільноти у психології та експерткою українських ЗМІ. Зворушливими деталями написання книжки «Гора з плечей: як виявити та подолати 13 психологічних заборон» Марія ділиться у матеріалі.
______________________________________________________________________________________
До повномасштабного вторгнення я...
До повномасштабного вторгнення рф в Україну я жила у Києві, де вела своє насичене київське життя. Разом із чоловіком ми виховували двох дітей – дочку та сина, працювали, подорожували, влаштовували зустрічі з друзями.
Я займалася психотерапевтичною практикою і брала участь у соціально корисних проєктах, деякі з яких розробляла й втілювала сама, за підтримки друзів, партнерів та родини.
Моя практика була дуже активною, включаючи велику кількість клієнтів, лекцій та терапевтичних груп. Як психотерапевт, я повинна дотримуватися конфіденційності, тому можу лише сказати, що запити від клієнтів були вельми різноманітними. Вони охоплювали як типові побутові питання, такі як налагодження стосунків, пошук нових сенсів життя, відновлення впевненості в собі та встановлення особистих кордонів, так і складніші, глибші запити. До них належали питання корекції негативних аспектів життєвого сценарію та розв'язання дисфункціональних стратегій, що зазвичай є наслідком раннього травматичного досвіду. Також я надавала підтримку у переживанні драматичних подій, пов'язаних з фізичним, психологічним і сексуальним насильством.
Лекції, майстер-класи та подкасти також стали важливою частиною мого професійного життя. В Україні почав зростати попит і зацікавленість у темах, пов'язаних з ментальним здоров'ям. Значну роль у цьому відігравали соціальні проєкти, один з яких — "Філософія улюблені граблі", який я представила у 2018 році разом із групою завзятих ентузіастів. Цей проєкт був присвячений темі психологічних заборон і являв собою своєрідну екскурсію у підсвідомість. Гості могли побачити, як та чи інша заборона виглядає (з моєї точки зору, як авторки проєкту), через метафоричне зображення, за допомогою фото-виставки. Вони також дізнавалися про причини формування цих заборон і, що найважливіше, слухали історії жінок, які знайшли здорові стратегії для подолання психологічних бар'єрів або зменшення їх токсичного впливу. Допоміг у цьому потужний public talk, наповнений реальними життєвими історіями.
Потім трапився Covid-19, який приніс із собою новий досвід. Майже вся робота перейшла в онлайн-формат, виявлялися нові теми і запити, а досвід пандемії надихав на нові ідеї щодо життя у віртуальному світі. Здавалося, це був найбільший виклик, але потім сталося повномасштабне вторгнення.
______________________________________________________________________________________
Про книгу
Це дійсно захоплююча історія. Чесно кажучи, я не планувала писати книгу в цей час, принаймні на свідомому рівні (а що там у глибинному підсвідомому – хто знає, як казав Фройд, саме воно керує нашим життям).
Як це сталося? Все почалося з книги Тані Касьян «Наше. Спільне», де я мала честь бути психологом-консультантом. Потім я познайомилася з Дзвінкою та іншими дівчатами з команди Лабораторія. І ось, одного дня, Дзвінка запитала мене, чи не хочу я написати книгу. Чесно кажучи, я була трохи розгублена, адже, як людина з дислексією, ніколи не вважала, що можу легко взятися за написання книги. Мені здавалося, що це надзвичайно важкий обсяг роботи, адже великі тексти завжди давалися мені непросто.
Проте, команда Лабораторії підготувала пропозицію, від якої я не могла відмовитися. Виявилося, що дислексія не стає на заваді, коли маєш підтримку досвідчених людей, таких як Дзвінка Завалій – випускова редакторка видавництва Лабораторія та Ніна Кур'ята – журналістка і письменниця, яка стала головною редакторкою книги. І процес стартував.
Тема з'явилася досить швидко, оскільки я хотіла продовжити дискусію про шляхи подолання сценарних заборон, зробивши її доступною не лише для психотерапевтів та тих, хто проходить особисту терапію, а й для ширшої аудиторії. Я вважала, що знання про сценарні заборони, їх формування та вплив, а також про можливість знизити його (впливу) токсичні прояви та розірвати цю дисфункціональну передачу з покоління у покоління, є дуже важливими як для змін у особистому житті, так і на культурному рівні країни.
Про це, власне, і йдеться в книзі. Цікаво, що процес її написання напрочуд нагадував терапевтичний: коли разом із клієнтом ми занурювалися у загадковий світ підсвідомого, діагностували причини та наслідки заборон, їх вплив на життя, обрані стратегії взаємодії, і головне — шукали вихід, переходячи від дисфункціональних моделей до функціональних, які насправді можуть змінити життя та задовольнити потреби.
Так само під час написання книги ми подорожували сюжетом, занурюючись у світ заборон, переживали емоційні шторми і крок за кроком формували структуру книги, роблячи її змістовною та доступною. Ми прагнули, щоб читач міг відкрити для себе тему сценарних (психологічних) заборон, зрозуміти, як вони формуються та діють на індивідуальному й культурному рівнях, і, що головне, дізнатися, як з цим можна впоратися.
Для мене це був абсолютно новий досвід, який ще раз підтвердив: історію творять люди, а відмінна і надійна команда – це половина успіху проєкту.
______________________________________________________________________________________
Про назву книги
Як я зазначила раніше, у 2018 році я реалізувала проєкт «Філософія улюблені граблі», присвячений темі психологічних заборон. Мені хотілося, щоб книга виступила логічним продовженням цього проєкту, як змістовно, так і за назвою.
Як альтернативу, я запропонувала варіант назви «Мені пороблено», який також був назвою мого циклу лекцій та терапевтичного модуля на цю ж тему.
Однак, на літературному ринку вже існували схожі назви. Тому ми з Дзвінкою розпочали брейнштормінг, обираючи фрази чи прислів’я, які асоціюються з «певною незрозумілою силою», яка нібито заважає людям жити повноцінне життя.
Ми зупинилися на двох варіантах: «Улюблені граблі» та «Гора з плечей».
Ці назви представили вузькому колу: команда Лабораторії з боку Дзвінки, а з мого боку – родині та кільком подругам, які вміють тримати таємниці. Моя донька, Дар’я, одразу сказала: «Мам, це має бути "Гора з плечей!"». Хоча мені все ще хотілося про «Улюблені граблі», переважна більшість голосів вирішила на користь «Гора з плечей: як виявити та подолати 13 психологічних заборон».
І дійсно, коли міркувала над цим, зрозуміла, що коли людина відчуває полегшення, часто кажуть, ніби гора з плечей впала. Це момент, коли щось перестає тиснути, заважати, коли стає зрозуміло, куди і як рухатися далі, без тягаря чужих зобов’язань або перенесеної, з одних плечей на інші, відповідальності. Саме так, без цього чужого (зайвого) тягарю, легше йти дорогою власного життя. Це нагадує відчуття, яке переживає людина, коли приймає нове рішення – не підкорятися забороні, а дозволити собі жити, думати, діяти, досягати та залишатися собою.
______________________________________________________________________________________
Про присвяту
Присвята є — моєму татові, людині, завдяки і всупереч якій я навчилася бути собою.
У цьому реченні лаконічно зібрана вся суть наших складних стосунків, що іноді нагадували затишний штиль на березі Середземного моря, часом – яскраві сонячні спалахи, виражені у довготривалих дискусіях на різноманітні теми. Це були смачні вечері, сповнені цікавих, неймовірних історій про життя, сенси, долі, перепони, програші та перемоги, зустрічі та втрати. Але не обходилося й без потужних штормів — наших гарячих суперечок, коли ми відстоювали свої погляди та світогляд.
Тато пішов з життя у вересні 2022 року, не доживши кілька місяців до появи своєї правнучки — моєї внучки від старшої доньки. Він був непростою людиною, з сильним характером, іноді відзначався впертістю та непохитністю, навіть там, де, на мій погляд, доцільнішими були б компроміси. Тато був неймовірно розумним, і, здавалося, не існувало питання, на яке б він не знав відповіді. Його ерудованість та освіченість ставали видимими у багатьох його висловленнях. Впродовж всього життя він багато читав, і навіть після того, як залишив посаду головного наукового редактора та перейшов у бізнес, продовжував вносити правки у книги — олівцем на полях. У нашій бібліотеці досі зберігаються ці «редаговані» книжки.
Тато виховував мене сам, і це було непросто, особливо з огляду на те, що тема татусів, які виховують дітей самостійно, завжди була у тіні, як у радянські часи, так і сьогодні. Хоча таких татусів насправді чимало. Він вигадував казки, знав сотні історій і саме він передав мені знання та таємниці нашої родини, відповідаючи на мої запитання настільки щиро, наскільки це можливо, утримуючи історичний контекст подій.
Тато був чесною людиною, іноді навіть надто чесною. Його відвертість могла бути болісною, оскільки він не церемонився, коли розповідав про свою правду життя. Багато з того, що я знаю, я дізналася від нього — або завдяки його «дивним» методам навчання шукати, перевіряти, порівнювати інформацію, а також розвитку моїх здібностей думати, аналізувати та робити висновки.
Тато навчив мене бути сильною, іноді навіть надмірно сильною. Проте саме це надає мені сили витримувати емоційні навантаження, хоча дехто міг/могла сказати, що хотілося би побачити, як я плачу. Батько навчив мене плакати тихо, наодинці, бажано так, щоб ніхто не бачив. Одного дня, я випадково стала свідком його сліз, але так і не зізналася йому, що бачила цю його вразливість.
Він пішов, залишивши мені мудрість того, як бажано чинити, та розуміння того, як краще не чинити ніколи. А ще — дозвіл перенести наші бурхливі, неоднозначні, але важливі стосунки на сторінки книги, коли настане час. І я щаслива, що цей час настав.
І звісно ж, є місце для слів подяки, неймовірній команді редакторів, а також моїй родині – чоловікові, донці та синові.
Підтримка з боку сім’ї від початку та протягом всього творчого шляху стала незамінною, і я вдячна вам за величезне терпіння і розуміння.
Під час роботи над текстом я на деякий час поринула у світ слів та ідей, відволікаючись від спілкування з рідними. Але прийняття мого творчого процесу, готовність дітей та чоловіка дати мені простір для розкриття теми, моїх думок, спогадів і емоцій – це те, що я ціную найбільше.
Справді, така повага і підтримка – це не просто слова. Це прояв глибокого прийняття, яке відчувається у кожному погляді, у кожному усмішці, у кожному слові, сказаному мені в моменти сумнівів і незадоволеності. Родина стала моєю опорою, моєю силою, і без них цей творчий шлях був би значно важчим. Маю надію, що наша любов та підтримка завжди залишатимуться з нами, адже вони є фундаментом нашої спільної історії.
______________________________________________________________________________________
Коли закінчиться війна, я...
Коли закінчиться війна в Україні, я з величезним нетерпінням поїду на море. Це буде мій спосіб перелаштуватися, перемикнутися від реалій, які так довго гнітили наше життя, і дати собі можливість поновити сили. Я влаштую подорож разом із родиною – ми відправимося кудись на Середземне море, де блакитні хвилі ніжно обіймають золотистий пісок, а сонце дарує тепло і радість.
Ось така мрія живої людини, яка прагне не лише насолоджуватися красою природи, а й заново навчитися жити без війни, без страху та тривог (емоційних та повітряних)
Я уявляю, як ми будемо сидіти на березі, слухаючи шепіт хвиль, згадуючи про тих хто був поряд і тих, хто пішов з життя, про все страшне та все хороше, що залишилося за плечима, плавно переходячи від минулого до сьогодення і плануючи наше світле майбутнє. Разом з родиною ми насолоджуватимемося моментами простого щастя – прогулянками біля моря, вечорами, сповненими сміху і розмов, а також новими враженнями, які принесуть нам нові горизонти. Це буде не тільки відпочинок, а й символ нового початку, нового розділу у нашому житті, де перемога і мир нарешті стануть нашою реальністю.