Автори Лабораторії: Олена Пшенична про затишний книжковий шелтер, метафору, яку одного дня підказало життя, і письменницьку мету

Продовжуємо знайомити вас з авторами Лабораторії! Сьогодні це Олена Пшенична — українська журналістка, сценаристка, колумністка, громадська активістка, авторка роману «Там, де заходить сонце» —  гострої художньої рефлексії на тему стосунків батьків і дітей, сімейних цінностей і сили материнської любові в розпал складних життєвих випробувань. Цей роман, насичений гумором, старечою мудрістю, іронією, зворушливими спогадами та історіями, стане своєрідним «книжковим шелтером» і допоможе поглянути на життя мешканців Будинку для літніх людей в ретроспективі історії: від часів радянської окупації до повномасштабної війни сьогодення.

Фото: Ольга Бараш

До повномасштабного вторгнення я...

До повномасштабного вторгнення я…

І в цей момент на мить застигаєш, ніби вже й не можеш пригадати себе і свого життя до повномасштабного вторгнення. Так, ніби якогось іншого життя й не існувало. Але воно було. У тому, іншому, житті я була журналісткою, редакторкою, сценаристкою, а останні три роки перед вторгненням – шоуранеркою кіносеріального виробництва. Я була переконана, що моя маленька місія – це створювати якісний українськомовний кіносеріальний продукт з талановитими українськими акторами та режисерами. Ключове слово – українськомовний.

Мені завжди подобалося народжувати нові світи, історії та людей. А в кіно усе це можна оживити. І це така магія, коли ти бачиш, як те, що донедавна жило лише в твоїй голові, раптом починає оживати на знімальному майданчику. Окрім того, паралельно з основною роботою, я завжди активно займалася громадською діяльністю та волонтерством. Ну, і звісно, виховувала разом із чоловіком двох дітей: доньку-підлітка і маленького сина. Відтоді, як три роки тому нашому сину діагностували розлад аутистичного спектру, значну частину моєї громадської роботи я присвятила темі дитячого аутизму, зокрема, поширенню інформації про РАС.

З початком повномасштабного вторгнення, трохи оговтавшись, я зрозуміла, що відтепер хочу зробити громадську роботу своєю основною діяльністю. Адже якщо кожен мій новий день виборюється такою страшною ціною на фронті, цей кожен свій день я хочу бути максимально корисною. Так робота в кіносеріальному виробництві стала на паузу, натомість активізувалася моя співпраця з громадськими організаціями та благодійними фондами. І так, власне, триває й дотепер.

Про книгу

Вперше про те, щоб написати про Будинок для літніх і його мешканців (тоді ще не розуміла, якою буде ця форма – маленьке оповідання чи більший роман) я подумала років десять тому. Все почалося з однієї реальної історії, яку мені розповіла знайома жінка, котра тривалий час працювала директоркою одного з геріатричних пансіонатів. Ця історія була настільки вражаючою, що не відпускала мене кілька місяців. До речі, вона теж є в моїй книзі, як одна з багатьох інших історій. Але тоді, десять років тому, я зафіксувала її в блокноті з думкою, що з цього неодмінно має щось народитися. Мені чомусь думалося, що це буде кіно. Та в круговерті різних проектів, задач, виховання дітей, історія так і залишилася у блокноті. А ще в моїй голові. Я не припиняла про неї думати.

Історія про Будинок для літніх (я навмисно пишу це слово з великої літери, оскільки в «Там, де заходить сонце» Будинок для мене як повноцінний персонаж)… Так от: історія про Будинок для літніх викликала в мене особливий інтерес ще й тому, що я страшенно люблю літніх людей. У них стільки всього: мудрості, досвіду, спогадів, життєвого фольклору, любові, тепла, наїжаченості, сталактитів образ, почуття гумору. Не знаю, чи хтось має гостріше й чесніше почуття гумору, ніж старенькі. Але писати про літніх людей насправді страшно. Страшно не відчути цю їхню глибину. Страшно пройтися лише по поверхні. Мені здавалося, що для такої теми треба ще пожити, поспостерігати, почитати, набачити, одним словом, ще трохи набратися досвіду. Що я, власне, й робила. А сам Будинок, персонажі, сюжетні лінії – усе це й далі виношувала в своїй голові. Аж до початку повномасштабного вторгнення.

Пам’ятаю, як одного ранку, перебуваючи в евакуації за сімсот кілометрів від дому, я запитала себе: «А якби сьогодні був твій останній день, що би ти зробила такого, на що досі не наважилася?». І зрозуміла, що те, на що я досі так і не наважилася, це – написати книгу. Так, звісно, далі я спробувала запитати себе, чи достатньо вже пожила і набралася життєвого досвіду, і одразу сама собі дещо іронічно відповіла: «Хм, тепер у тебе є навіть  досвід війни, може вже якось зупинишся?». У такому от внутрішньому діалозі влітку 2022 року було ухвалене рішення, що вже час. А далі — була Річна програма письменницької майстерності Litosvita, куратор мрії Ростислав Семків і вісім місяців написання рукопису. І це стало найкращим рішенням. Адже ніщо так не структурує письменника як дедлайни. Тому що навчання в Litosvita, окрім крутих викладачів, давало ще й дуже чіткі дедлайни.

Коли зараз обертаюся назад, то розумію, що ось цей процес написання роману – це була в першу чергу чудова терапія. Будинок для літніх – це насправді місце, куди я щодня приходила побути зі своїми людьми. У письмі, так було в мене і з написанням сценаріїв, і у випадку з книгою, настає такий момент, коли ти вже не вигадуєш ситуації та діалоги, а просто стоїш поруч, спостерігаєш і записуєш. І це така магія, коли вигадані одного разу тобою люди, раптом починають жити. Ти ходиш до них щодня в цей затишний книжковий шелтер, аби вони розказали тобі трохи нових історій. Іноді п’ять сторінок на день, іноді й тридцять-сорок. І от вони говорять, перебивають одне одного, сваряться, миряться, а ти просто сидиш, спостерігаєш й записуєш. Напевно, збоку це може виглядати як легке божевілля)), але насправді в цьому і полягає головна письменницька магія для мене.

 Про назву книги

Назва – це, напевно, перше, що мені вигадалося, коли я почала думати про цю історію. «Там, де заходить сонце»  – метафора, яку одного дня мені підказало саме життя. Мій тато мешкає у селі під Києвом, у нього приватний будинок. І поряд з його будинком по сусідству до повномасштабного вторгнення був розташований приватний пансіонат-хоспіс для літніх людей. Після 24 лютого цей заклад евакуювали на Тернопільщину. Мій тато добре знав власників, часто ходив туди до стареньких, носив городину, щось допомагав. Я пам’ятаю, як одного літнього вечора приїхала до нього в гості, піднімалася по сходах до будинку (а татів будинок має досить високий поріг), чомусь зупинилася, повернула голову в бік сусідського дому і побачила картину, яка змусила мене застигнути. За огорожею дуже добре було видно подвір’я цього пансіонату. На задньому дворі стояли кілька лавок, і старенькі, хто на лавці, хто на кріслі колісному, сиділи і мовчки спостерігали, як заходить сонце. Це був такий красивий захід сонця і такі зворушливі його глядачі. Я пам’ятаю, як подумала в той момент: «Господи, яка ж це в біса сильна метафора: будинок для літніх – як місце, де день за днем заходить сонце кожного з них, а вони так покірно і тихо спостерігають». Власне, інших ідей для назви більше й не було.  

А якщо говорити про присвяту, то почну з жарту, який колись прочитала, здається, в одного книжкового блогера: кожна молода українська письменниця обов’язково має написати дебютний роман про свою бабусю. Але я вирішила хакнути систему і написала не про свою, а про чужих). А до бабусь — ще й про дідусів. Хоча присвятила цю книгу моїй Голубці. Моя Голубка – це моя бабуся, Надія Афанасіївна. Жінка з гострим розумом і фантастичним почуттям гумору. Коли в мене питають, звідки моє почуття гумору, то я точно знаю від кого – від моєї Голубки. Чому Голубка? У бабусиному селі на Черкащині є така локальна сільська традиція – називати усіх якось «по-вуличному». Навколо нас жили Кабачихи, Ковбасихи, Бурячихи, Гусачки, Бовдурі. А моя бабуся була Голубка. І я маленька цим дуже пишалася. А ще страшенно любила, коли в селі казали на мене «так це гонучка (на Черкащині онуків називали виключно гонуками) Голубчина.  

Коли закінчиться війна, я...

В Українському католицькому університеті, де я нині навчаюся на магістерській програмі, є гасло, яке мені дуже відгукується. І це гасло, власне, про те, що я планую робити після закінчення війни. Воно звучить як: свідчити, служити, спілкуватися.

Особливо сильно відгукується про «свідчити» та «служити». Коли загинув Рома Ратушний, я вперше, напевно, так гостро відчула, яка величезна відповідальність на нас, тих, хто вціліє. І це відчуття лише загострюється з кожною новою втратою. Після закінчення війни я, якщо таки вцілію, планую жити якісно. Так, щоби кожен мій день був про щось. Робити за себе і за кожного й кожну з тих, хто навіки триматиме наше небо.  Я хочу долучитися до відбудови країни. Хочу й далі працювати на покращення інклюзії. Робити наше суспільство толерантнішим. І не лише до дітей з аутизмом, а до всіх, хто цього потребуватиме. Це буде надзвичайно важливо для нашого зраненого суспільства. Я мрію поїхати до моїх родичів в Мелітополь, знайти фотографії своєї прабабці — і всі їх відсканувати. Мрію об’їхати всю Херсонщину, де народився і виріс мій дідусь, але я так і не встигла побачити його малу батьківщину. Ті баштани, де він маленьким їв ложкою кавуни.

А ще я планую свідчити, розказувати наші історії. Писати й писати доти, допоки не забуду, як натискаються літери на клавіатурі. 

Передзамовити роман Олени Пшеничної «Там, де заходить сонце»