Автори Лабораторії: Таня Касьян про створення книги, наш спільний досвід війни і власний шлях проживання втрати
Продовжуємо знайомити вас з авторками Лабораторії. Таня Касьян — письменниця, журналістка, громадська активістка, авторка книжки «Про що мовчать» та упорядниця «Довідника безбар’єрності». Очолює правозахисну організацію «Точка опори ЮА», авторка і ведуча подкасту «Потрошку». Книжка Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» допомагає пройти шлях від заперечення війни до прийняття дійсності та фактичного майбутнього. Про роботу над книжкою, її назву та про особисті почуття Таня поділилась у матеріалі.
До повномасштабного вторгнення
Я працювала та продовжую працювати у громадській організації, займаюся адвокацією прав різних груп людей, навчаю бізнес-компанії принципам інклюзії, веду власний подкаст та працюю з різними вразливими групами. За півтора місяця до повномасштабного вторгнення я поїхала до батьків у Маріуполь. Як і у будь-яку свою подорож додому, фотографувала кожен його куточок, бачилася з друзями. Тепер переглядаю ці фотографії, гуляючи містом у своїй уяві.
Про книгу
Я не планувала писати цю книгу зараз. В роботі була зовсім інша — художня. І сподіваюся, що цього року чи наступного я її допишу. Але мені написали з видавництва із пропозицією написати книжку з психологічним нахилом, так, як я вмію. Чутливо. Мене запитали, чи немає в мене теми, яку б я хотіла висвітлити, і звісно, вона у мене була. Адже я живу, як і мільйони українців та українок, у війні. Проте у мене є своя історія. Від цього я і вирішила відштовхуватися: вплести історії інших людей у свою власну — показати, який різний досвід ми переживаємо, попри те, що він спільний.
Як ми можемо підготувати себе і країну до збільшення кількості людей з інвалідністю? Яким вектором рухатимемося далі? Чи не відступимо від цінностей, за які віддають життя наші люди, — свобода слова, рівні права? Як підготуватись до післявоєнного стану — можливого рівня насильства, радикалізму? Куди може зникати емпатія під час війни, навіть у найбільш чуйних людей? І чому ми ніколи не зможемо бути такими, як до 24 лютого? На всі ці питання я шукала відповіді зі своїми героями та героїнями книги.
Про психотерапію
У книжці присутні мої розмови з психотерапевткою Марією Фабричевою. Ми познайомилися кілька років тому, коли я очолювала медіа. Я робила з нею інтерв’ю на різні теми і зрозуміла, що вона — абсолютно моя людина. Тому, коли мені була потрібна допомога кілька років тому в роботі над моєю першою книжкою, написала їй. Вона допомогла мені зібратися. І врешті я не вигоріла. А зараз Марія допомагає мені не згоріти і проходить зі мною мій шлях втрат у цій великій війні. Для книжки «Наше. Спільне» я робила з нею кілька інтерв’ю, тому що чим більше я писала, тим більше питань у мене було. Сподіваюся, що книга допоможе людям, які шукають зараз для себе відповіді на питання «Як бути далі?», знайти їх.
Про назву
Робоча назва книжки була зовсім іншою на початку, але звучала якось пихато й пафосно, тому ми шукали з командою видавництва інші варіанти. Я не хотіла, щоб у заголовку було слово «війна», його і так багато в книзі. Мені так хочеться, щоб одного дня, коли все закінчиться, ми обійнялися, виплакалися та почали жити життя, яке в нас намагаються забрати. Я дуже боюсь роз’єднання і хочу, щоб ми пам’ятали, за що боремося. Тому власне, ось така назва — «Наше. Спільне».
Про дім
У моменти втоми я дуже хочу додому. Отак і нию: «Хочу до мами й тата». Але їхати мені вже нема куди, бо дім в окупації, як і мої батьки. Це біль, з яким я живу щодня, який ховаю від інших і від себе інколи, щоб не здуріти і робити свою роботу. Я стежу за деякими пабліками, бачу, що стає з містом. Із розмов з батьками знаю, що ворог намагається пустити свої корені глибоко, а пазурями захоплюють усе, що залишилося серед руїн. Розумію, що битва за Маріуполь буде надважкою. Я чекаю на контрнаступ і водночас боюся його, бо люди в Маріуполі змінилися. Багато хто приїхав з країни-окупантки, скуповує житло та гойдається на хвилях Азовського моря… Але звісно, там є ті, хто чекають на нас. І за цих людей треба триматися. Бо вони трималися і тримаються весь цей час заради нас.
Коли закінчиться війна
Я поїду додому. Хочу побачити усе на власні очі. Хочу на своє море, на своє подвір’я, навіть у свій город, в якому я не любила копирсатися. Хочу до мами і тата. Хочу зібратися з моїми людьми звідти, обійнятися, поплакати, поговорити. Чомусь я бачу себе там через 7 чи 10 років, як ми з однокласниками та одногрупниками відкриваємо якийсь меморіал. Не знаю, звідки це. Мозок, напевно, адекватно оцінює, що війна ще не скоро скінчиться. Але вона має скінчитися обов’язково.
