Запах солі, смак помсти та ланцюги зі слабиною: уривок із книжки «Дім Прокляття і Крові»
Юна спадкоємиця впливової родини Лінчгейвену Камілла Маркезе змушена прийняти угоду з ворогом — спокусливим і підступним Ніко Аттано: її рука в обмін на порятунок сімейного бізнесу, а її свобода — ставка у грі зі смертю. І доки вулицями міста ходить загадковий Збирач, Камілла має сплатити борг: до свого двадцять першого дня народження вистежити злочинця й зупинити війну між кланами — або ж втратити все. Час спливає. Кожен крок углиб підземелля до залишків забороненої магії, смертельних технологій і вічної спокуси наближає її до темряви: Камілла, головна героїня роману «Дім Прокляття і Крові» мусить прийняти правду або ж стати наступним експонатом Збирача. Ділимося уривком у матеріалі.
____________________________________________________________________________________________________________
Верхній поверх був пустою круглою кімнатою, яку він трохи пам’ятав, бо його тягнули нею в перший день. Прямо попереду — вхід до в’язниці, промінь яскравого світла, розділений вхідними дверима, останньою з багатьох перешкод до дикого світу за ними. Звідси він міг відчути, як протяг приносить запах океанської солі — щось протилежне смороду брудного тіла в його клітці. Вісім коридорів розкинулися по периметру, ніби ноги павука. Чоловік, за яким він ішов, показав палицею на один з них.
— Треті двері справа. Якщо ти хоч руку піднімеш у тій кімнаті, я відрубаю її, перш ніж ти заподієш шкоду інспектору.
В’язень криво посміхнувся.
— Та мене годували три дні тому. Десятирічка поб’є мене в бійці. Прибери цей кийок, поки себе не покалічив.
Коли в’язень проходив, вартовий глянув на нього, і їхні погляди, повні взаємної байдужості, перетнулися. Відчувши прилив сил, чоловік жадав дізнатися, чому інспектор, за рангом нижчий лише за самого Верховного Наглядача, обрав — з усіх в’язнів — для зустрічі саме його. За вказівкою охоронця він пішов до кімнати за межами коридору.
Усередині стояло шестеро членів Варти, і він сів у шкіряне крісло, на яке вказували їхні погляди. Чоловік, який, на його думку, був інспектором, опустився в таке саме. Між ними був килимок; статус чоловіка підкреслював чорний костюм, скроєний та підігнаний на індивідуальне замовлення, ніби створений для його фігури. На лацкані був причеплений символ Внутрішніх Судів — золотий орел, оточений чотирма різнокольоровими дорогоцінними каменями, що представляли та прославляли кожного зі святих.
Керівні органи дуже опікувалися вшануванням своїх священних предків, натомість до власних нащадків ставилися як до шкідників.
— Ви можете залишити нас, — сказав інспектор своїм людям. Чоловіки поглянули один на одного, але підкорились, зачиняючи за собою двері. Інспектор сколихнув брунатний напій у своєму стакані, відпиваючи з нього. Годинник поруч порушив тишу. З вигляду це була кімната очікування, з голими стінами та скляною стелею. Позаду столу без стільців біля дальньої стіни височіли шафи. Цьому приміщенню не пасувала подібна зустріч. Вона не була протокольна.
— Що ж, поглянь на себе. Спершу я тебе навіть не впізнав. Ти майже на голову вищий зараз, — інспектор нарешті заговорив.
— Я був майже дитиною, коли ваш попередник запроторив мене сюди, — сплюнув в’язень. — Такі в’язниці, як ця, не надто оздоровче місце для юнаків. Вона змінює нас. Вона змінила мене.
Чоловік кивнув, і привітальна усмішка поступово зникла.
— Як би там не було, не маю багато часу на балаканину з тобою. Упевнений, тобі цікаво, чому ти тут — я маю на увазі, у цій кімнаті. Чому тебе відправили до Високобашти, ти й так знаєш.
— Чи моя родина в порядку? Щось сталося?
Інспектор відмахнувся від запитань рукою.
— З твоїми родичами все добре. Я хочу укласти з тобою угоду, таку, що скоротить твій термін.
— Наскільки?
— На все життя, — його усмішка повернулася.
Пожиттєво. Ось наскільки його засудив суддя по брехливому звинуваченню, висунутому проти шістнадцятирічного хлопця.
— Ви маєте на увазі...
— Так, — він вийняв шматок паперу. Контракт. — У мене є завдання, які треба зробити, і мені потрібен хтось типу тебе, щоб виконати їх.
В’язень узяв папір з рук інспектора та прочитав текст, написаний дрібним шрифтом.
Це було виправдання. Його виправдувальний вирок. З повним іменем, написаним чорними чорнилами на свіжому пергаменті.
— Про які завдання йдеться? — спитав він. Але це не мало значення. Інспектор знав, що він погодиться, — це було наче махати кісткою перед голодним псом.
— Ми не можемо говорити про них тут. Але якщо коротко: вони небезпечні та жорстокі, і якщо тебе спіймають, я не зможу допомогти тобі вийти сухим з води. Ці завдання за жодних обставин не мають привести до мене. Ти розумієш?
— Ви маєте на увазі, що я маю вбивати людей.
Сам він ніколи такого не робив, але чоловіки в його родині були гарними спеціалістами в цьому ремеслі. Вбивство було ніби ритуалом посвяти в те життя, яке вони вели, у їхні кола родоводів-суперників.
Інспектор кивнув, пильно спостерігаючи за реакцією в’язня, ймовірно, помічаючи все, що скидалося на вагання.
— Це для блага Острова. Ти зробиш послугу своїй країні.
Але це була не його країна. Таких як він ніколи не сприймали тут, навіть після всього, що вони зробили для Острова.
— Мій кузен також тут. Я хочу його звільнення, перш ніж ви отримаєте бажане, Інспекторе.
Він прицмокнув щоку в задумі, а тоді нарешті кивнув.
— Добре. Він теж вільний, але якщо ти порушиш контракт, вас обох чекатимуть наслідки. Це ясно?
В’язень погодився.
Інспектор підписав його виправдання, і охоронці віддали йому лахи, які він носив тут, тепер уже на чотири розміри менші. Вони видали йому запасну уніформу, і він вийшов за своїм визволителем прямо через головні ворота.
— І пам’ятай, синку, — промовив інспектор, перш ніж вони зійшли на борт судна до материка. — Якщо ти посмієш не виконати хоч один наказ, я зроблю все, щоб ти знову опинився тут.
Інспектор розвернувся та залишив його стояти на вкритому травою узбережжі, дозволивши східному вітру наповнити його легені свіжим повітрям.
Він досі не був вільним. Не повністю. Це було просто ще одне ув’язнення, задраповане кольорами свободи. Але коли його ступні торкнулися голої землі замість холодного обсидіану, коли хмари на небі розійшлися і щедрі сонячні промені знову залили його обличчя, він відчув, як нова надія пробилася з темного закутка душі.
Ланцюги цієї угоди мали деяку слабину. Він знову міг мати це все, навіть виконуючи інспекторську брудну роботу. Усе, чого він бажав, існувало за межами Високобашти. Його старе життя, родина, помста.
І, найголовніше, Камілла Маркезе.
____________________________________________________________________________________________________________
Купити книжку «Дім Прокляття і Крові», Алексіс Менард
В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними
