Дорога уздовж трас,повз переїзди,через села та станції... Уривок з роману Ольги Богомаз «Весілля Настусі»
2016 рік. Брат із сестрою зі столиці вирушають на весілля сестри. Настуся живе із матір'ю на півночі Донеччини, де ще зовсім нещодавно тривали бої. Олег і Яра не надто прагнуть повертатися у рідне містечко — стосунки з матір'ю в обох не найкращі, а все навколо нагадує про складне дитинство та смерть батька-художника. «Весілля Настусі» — це подорож на Донеччину в круговерті нових і давніх знайомих, несподіваних втрат і відновлених спогадів, які допоможуть краще зрозуміти, ким ти є і що тобі насправді потрібно. Публікуємо уривок з роману-істерну Ольги Богомаз.
З кожним кілометром краєвиди ставали знайомішими. Поїзд їхав уздовж трас, обганяючи блискучі цистерни та накриті вицвілим брезентом фури. Їхав повз переїзди — деякі навіть незакриті, що аж смугасті шлагбауми стирчали, як задерті дула рушниць. Їхав через села та станції: усюди були городи, колодязі, садки. Дерева ломилися від яблук, на городах долежували гарбузи.
Будинки траплялися різні, але переважно — збудовані в радянський час за одним із десятка типових проєктів. Гострі дахи, укриті сірим шифером, червона або біла цегла, блакитні віконечка. Паркани були частіше зелені, рідше — сині або темно-червоні. Олег пильно розглядав безіменні населені пункти та вирішив, що умовний Схід України простягався на сотні кілометрів, займаючи не лише голови, але й архітектуру, побут, свята і звички. Як оце звичку звинувачувати в усьому когось: бодай сусіда, якщо не владу, бодай погоду, якщо не Бога.
В одному місці дірку в паркані закривала шторка для душу. У цьому ж селі люди понавиставляли кілька лелечих гнізд із муляжами птахів — напевно, в одному дворі поставили, потім — в іншому, і понеслося.
— Як реагують лелеки на фальшиві гнізда із пластиковими птахами? — здивувався Олег.
— Мабуть, ніяк?
— Уяви: прилітаєш ти весною у який-небудь задрипаний ПеГеТе Харківської області. Плани в тебе по-лелечому великі: їжа на місцевому болоті та малі лелеченята. Літаєш собі над домами, видивляєшся місце для гнізда... Аж раптом — якісь гниди, одержимі карго-культом, тобі пам’ятника за життя встановили. Як Кобзонові в Донецьку.
— Може, вони натякають лелекам, де селитися?
— Хрінова реклама, я тобі скажу. Я на таке не купився б. І як люди дізнаються, що лелекам сподобалося гніздо й час прибрати манекена?
Поїзд неквапливо прямував на південь, і майже з тією самою швидкістю над обрієм котилося сонце.
* * *
Вузлові станції належать маленьким містечкам, які тримаються за них, мов жінки за патріархально вдалий шлюб. Вузол для них — сенс існування, джерело доходу, можливість побачити світ і людей.
Вузлові зазвичай мають кращий вигляд, ніж пересічні станції великих міст. У більших містах може жити сто, двісті чи й більше тисяч мешканців, але їхні залізничні вокзали матимуть розбиту плитку, зламані лавки та смердючі туалети. У буфетах навіть вода стоятиме прострочена, а собаки гулятимуть залами очікування, визираючи знайомих безпритульних.
Яра та Олег вийшли на пероні вузлової станції, оточеної сосновим лісом. Десь за п’ять кілометрів звідси розташовувався табір, у якому вони були, коли помер батько.
Олега вузлові трохи дратували напускною новизною — ось цією слизькою плиткою, хромованими поручнями, незручними кріслами, білими підвіконнями й прозорими рецепціями. Він дивився на свіжі ремонти та уявляв, як текстури наповнюються брудом і старіють, як лопається штучна шкіра, як на поручнях залишаються подряпини, як тріскається плитка під важкою торбою рибалки, новою валізою, підборами, інвалідними візками, ціпками. Якщо припустити, що сюди зайдуть військові й залишаться на добу — вокзалу взагалі буде непереливки.
Декілька військовиків стояли біля центрального входу. Найвищий із них уважно розглядав натовп і нарешті зупинив погляд на Олегові. Щось сказав колезі, той обернувся — і тепер вони разом дивилися в їхній бік. Зробилося незатишно — наче відібрав чуже і не віддаєш.
— На тебе військові витріщаються, — сказала Яра.
— Може, то на тебе.
— Ні, не схоже.
— Хай витріщаються. Далі автобусом чи електричкою?
— Якщо автобусом, то маємо можливість вигрузитися десь у центрі й купити вінки. Ти записав адресу, що мати сказала?
Приїхала електричка звідкись із Луганщини. Військові тепер не дивилися на Олега — уважно вивчали новоприбулих.
— Нарешті перестали палити.
— Ти просто підозрілий.
— Аякже. Ще й небезпечний.
— Ага. Пам’ятаєш, як ти гроші малював у восьмому класі? Тебе на скільки обіцяли посадити? На сім, десять?
— На п’ятнадцять. Більше, ніж убивць. Держава не любить, коли її найобують.
* * *
Автобус їхав через ліс, час від часу зупиняючись біля оздоровчих таборів і баз відпочинку. Усі вікна й люки було відчинено: рідна область зустріла Олега та Яру літньою погодою, здавалося, навіть трохи парило на дощ. Хвилин за п’ять водій не витримав тиші й увімкнув радіо — на їхнє щастя, не шансон.
— Зі святом жителів міста вітатиме мер ... шурх шурх андрович шурх шурх шурх обласної адміністрації, гурти шурх шурх. Початок — о третій.
— Сьогодні день міста? — запитала Яра.
— Не пам’ятаю. Хіба?
— Через тиждень після Донецька.
— А що Донецьк?
— Я так запам’ятовувала в дитинстві. У Донецьку свято, День шахтаря, а потім, через тиждень, — у нас.
— Ніколи не знав, коли День шахтаря. Хіба команди «Шахтар»?
— А пам’ятаєш, як нам давали щоденники від Ахметова?
— Оранжеві?
— Так, футбольні. І ще цукерки.
— Ну було раз.
— Ні, цукерки були не раз. Декілька років підряд. Видавали всім учням області на Валентинів день, і всім учителям теж. Я оце тільки згадала, і думаю, що нас до чогось готували.
— Готували вболівати за «Шахтар»? Чи до цукрового діабету? — засміявся Олег.
— Слухай, це не смішно. Вони ж не дарма стільки грошей витрачали.
* * *
Ліс на півночі області — лише один із багатьох її ландшафтів. Він густий, але не монолітний. Сліпучі снопи пронизують його, мов промені гіперболоїда, наче збираються розрізати м’яку землю, усипану сухою хвоєю.
Цей ліс сосновий, але ростуть у ньому й берези, клени та липи. Від нього віє теплом, як від великого кота, що спить, видихаючи назовні нагріте повітря.
Автобус вискочив з останнього переліска й тепер летів між полями, по периметру яких стовбичили тополі. Перший віддалений район міста починався відразу за останнім полем. Олега і Яру висадили за триста метрів від центру. Водій ледь не пропустив зупинки, але виявилося, що тут виходять мало не всі пасажири, тож мусив незадоволено зупинитися.
