Цілюща сила свідчень: розмова із Катериною Єгорушкіною

Як говорити про війну так, щоб не травмувати ще більше, а навпаки, створити простір довіри й емпатії? Чи має журналіст право на сльози, коли фіксує болючі історії? І як ословлення болю може стати терапією як для того, хто говорить, так і для того, хто слухає? У розмові з Катериною Єгорушкіною для проєкту «Час інтерв'ю», яка відбулася 28 січня, йдеться про силу свідчень, пам’ять про дім, втрату й внутрішню опору на тлі розмови й про книжку Катерини «І тоді наш будинок став кораблем». 

_____________________________________________________________________________________________________

Свідчення про війну сьогодні важливі нам насамперед як документ часу, фіксація подій і воєнних злочинів агресора, але також і як спосіб проживання травматичного досвіду. 

Як ми сприймаємо війну не крізь призму новин, а крізь живий голос? Що таке окупація на рівні особистих історій, як формується емпатичний простір між оповідачем і слухачем та чому художня документалістика допомагає зберегти пам’ять без спрощень? Водночас — де пролягає межа між фіксацією досвіду й повторною травматизацією свідка? І чи можливо не вигоріти, постійно працюючи з болем інших?

Про історію назви книжки «І тоді наш будинок став кораблем», тему емоційного спадку і подолання травматичного досвіду, про терапевтування розповідями й скидання тягаря самотнього проживання болю слухайте у проєкті «Час інтерв'ю» на платформі ukr.radio

_____________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

• уривок із книжки «І тоді наш будинок став кораблем»
• добірку відгуків на книжку від Анастасії Левкової, Марії Фабрічевої, Ольги Герасим'юк, Олександри Матвійчук й Тамари Горіха-Зерня
• добірку цитат із видання

_____________________________________________________________________________________________________