Головна героїня, яка не слухається: історія Дусі зсередини

Поділитись

29 квітня 2026, Ср

27 березня у столичній книгарні “Сенс” за участі авторки книги «Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин, акторки та співачки Артистки Чуприненко відбулась розмова про символізм у літературі та магічний реалізм у зображенні села, творчу свободу та про прагнення показати світ очима людини, яка втратила пам'ять. Про те, як добре ставлення оточуючих вчить любити і бачите хороше у цьому світі. Найцінніше з розмови публікуємо у матеріалі.

Дуся, 1
_____________________________________________________________________________________________________________________

Артистка Чуприненко: Розкажи, як сталося, що саме Закарпаття ти обрала як простір для цієї історії?

Єлизавета Бурштин: Сама я виросла в Одесі. Для контексту: я не була тією дитиною, яку відправляли на літо до бабусі й дідуся — у мене всі жили в місті, на жаль. Я з абсолютно міського контексту. Я завжди мріяла поїхати кудись у село. Друзі казали мені: «Ліза, там треба працювати, огород капати, там ти не будеш хатинки на деревах будувати і бігати з собаками.» Типу, це не так працює.

Але в мене є родичі в Карпатах. Це дуже глухе село, яке я люблю, хоча була там усього кілька разів — у дитинстві і вже зараз. Насправді це дуже мало, але я просто дуже люблю село. Мені подобається думати про село, подобається спілкуватися з людьми. Подобається, як саме село ніби диктує цей магічний реалізм. Не знаю, як це працює, але там усе водночас просте і неймовірно складне. Усе в селі — люди, їжа, звичаї — ніби дуже конкретне, відчутне, але водночас для мене це щось магічне. Те, на що можна просто дивитися і залипати. І хоча б у книжці мені хотілося бути дотичною до цього світу.

_____________________________________________________________________________________________________________________

Артистка Чуприненко: Чи є в тебе улюблені персонажі? Чи були персонажі, яких тобі було складно писати?

Єлизавета Бурштин: Аркадій — мій улюблений персонаж, мабуть, тому що мені його було весело писати. Він зовсім недраматичний — як і його мати. Саме такі персонажі, які не дуже подобаються читачам, були приємні мені. Можливо, тому що вони, як би це не звучало, менш глибокі. Але все одно працюють на головну героїню — принаймні я намагалася так зробити.

Моя улюблена персонажка, як би це банально не звучало, — корова. Вона просто така, яка є. Я планувала її як щось, що буде підсилювати історію в гумористичних моментах. Але вона вийшла глибшою, ніж я очікувала, і це мене дуже тішить.

Найважче мені давалася Дуся. Вона головна героїня, і за нею треба було стежити: куди вона йде, що робить. А вона постійно робила не те, що я планувала. У якийсь момент я подумала: роби що хочеш. Я вже не знала, куди її вести і що з нею робити. Вона ніби сама кудись пішла, і ми розібрались вже в кінці, коли я дописала книгу. Вона була складною саме тому, що була головною.

У кожного персонажа були свої складні моменти. Кажан був непростим, бо це чоловічий персонаж — для мене інший досвід. Це те, що доводилося вигадувати і фантазувати. І саме там, де не було на що спертися — ні на досвід, ні на спостереження — писати було найважче.

_____________________________________________________________________________________________________________________

Артистка Чуприненко: Якщо подивитися від моменту, коли з’явилася ідея написати книжку, до сьогодні — які процеси були для тебе найцікавішими, а які найскладнішими?

Єлизавета Бурштин: Думаю, найскладніше — було дописати. Найкращий момент — той перший імпульс, коли приходить ідея: «О, я знаю, про що писати. Я можу!», і ти просто сідаєш і пишеш. Потім дуже цікавим був етап, коли я повністю написала синопсис і розпланувала про що писати. Спойлер: це зовсім не те, що вийшло в книжці. (сміється)

Я сіла писати і зрозуміла, що пишу зовсім інакше. Це знайомство з тим, як я пишу, було для мене дуже важливим. По суті, це було знайомство із собою як із письменницею, бо раніше я писала тільки поезію. Це швидко: сів, написав, відправив на конкурс, отримав диплом, виклав в інстаграм. А проза — це довго. Я не знала, як я пишу прозу. І коли почала — зрозуміла. Побачила свій стиль, побачила, що місцями навіть смішно виходить. Хоча я думала, що я взагалі не смішна людина. Спостерігати за собою в цих моментах було дуже цікаво.

Хвилюючим був момент перших читань на «Літосвіті». Я пам’ятаю, як думала, що зробити, щоб туди не йти, бо оце перше читання свого тексту уголос — це жах. Але після цього я отримала багато хороших, підтримуючих відгуків. І подумала, що, можливо, це не так страшно — показувати текст, навіть коли він ще не готовий.

Найпрекрасніший момент — це знайомство з видавництвом. Коли моя випускова редакторка Катерина Євтушенко написала величезний лист, я прийшла на роботу і сказала: «Все, я письменниця». Комунікація з видавництвом стала дуже цінним досвідом.

Найскладніше — дописати книгу і не кинути. Редагування теж було важким процесом: мені складно довго сидіти над правками, щось змінювати, я дуже непосидюча людина. Перші відгуки були водночас і найцікавішим, і найскладнішим моментом. Бо коли ти відпускаєш книжку, вона починає жити своїм життям, і ти вже ні на що не впливаєш. Усе, що міг, ти вже зробив.

Дуся, 2 _____________________________________________________________________________________________________________________

Артистка Чуприненко: Люди, які стикаються з подібним досвідом Дусі, можуть трохи зцілюватися, розуміючи, що вони не самі. І те, що Дуся змогла це пережити, впоратися і повернутися до реального життя, теж дає багато сил. Як це вплинуло на тебе?

Єлизавета Бурштин: Ця книга повернула мене в творчість у момент, коли її давно не було, і вона була мені сильно потрібна. Було цікаво говорити про щось дуже сумне не надто важкою мовою. Спробувати прожити те, що болить, від чого мені образливо, сумно і що здається несправедливим, але так, щоб не стало гірше, а хоча б трохи легше. І мені справді стало трохи легше.

Я дуже вдячна цій книзі. Вона повернула мене в творчість, дала відчуття, що можна себе захистити й обійняти, нагадала про любов і бажання допомагати. Я почала більше помічати хороше — дивитися вгору, на дерева, на небо, на сонце.

_____________________________________________________________________________________________________________________

Артистка Чуприненко: Чи є якесь питання, яке тобі дуже хотілося почути на презентації. Чи є щось, про що тобі дуже хотілося розказати?

Єлизавета Бурштин: З книгою в мене таке відчуття, що я все що могла сказала. Один раз куратор запитав: «Лізо, а ваша персонажка симпатична чи ні?» Йому здалося, що я ставлю її в такі обставини, ніби знущаюся з неї — кидаю в максимально некомфортні ситуації, де не зрозуміло, це позитивний персонаж чи негативний.

Я не знущалася над Дусею. Вона для мене є людиною, яка дуже хоче любові й заслуговує на неї, як будь-хто інший. Так, обставини навколо неї трохи абсурдні, місцями сюрреалістичні, ніби збільшені в масштабі. Мені було цікаво дослідити, на що здатна людина, якій бракує любові. І мені здається, що такі люди іноді роблять дивні, навіть божевільні вчинки.

Дуся, 3

Дуся з’являється в житті цих людей не лише для того, щоб порушити їхні кордони і отримати любов, бо сама, вона не вміє її проявляти. Наприкінці вона приходить до цього — вчиться любити. Для мене це символічно виражено у моменті із їжею: спочатку вона постійно приходить і їсть в інших людей. А в кінці починає приносити їжу сама. Це майже має біблійне значення — перехід від споживання до здатності віддавати.

Ще хотіла згадати про присвяту. Книгу я присвятила своєму татові, з яким у нас були дуже дивні, тихі стосунки. Ми мало говорили і насправді не знали одне одного. Спочатку ця книга мала бути зовсім іншою. Вона стала такою в момент, коли я відійшла від теми «тата» і зрозуміла, що можна рухатися далі. Я не можу назвати її автобіографічною, але вдячна своєму досвіду, який привів мене туди, де я є зараз.

_____________________________________________________________________________________________________________________

Артистка Чуприненко: Чи є в тебе щасливий спогад який можна знайти в книзі?

Єлизавета Бурштин: Зараз, коли намагаюся згадати, одним із таких моментів є історія з першою вчителькою. Це відчуття, коли ти знаходиш у світі людину, яка тобі дуже подобається, яку хочеться любити і від якої хочеться отримувати любов.

Є ще епізод, де Дуся бігає із хлопчиком Захаром, вони їдять торт і цілуються. Мені було п’ять років — це справді автобіографічний момент. Я прийшла в гості до друга з дитсадка. Його батьки купили нам торт «Золотий ключик» і кудись пішли. Ми залишилися самі. Поїли торт, побігали, а потім вирішили спробувати поцілуватися — просто тому, що більше не було чим зайнятися. Я добре це пам’ятаю. Це був дуже насичений, радісний вечір: ми їли торт, гралися, цілувалися, знову їли торт. Цей спогад залишився щасливим.

_____________________________________________________________________________________________________________________

Артистка Чуприненко: Розкажи про пару на зупинці. Хто вони? Чому їх ніхто не годує?

Єлизавета Бурштин: У цій книжці багато символів. Деякі речі для мене всередині дуже логічні, але в тексті це не завжди так очевидно, тому й виникають питання. Ці двоє — для мене символ тривалого суму. Коли люди переживають щось дуже важке, вони ніби застигають, стають непорушними. Їм не хочеться рухатися, говорити, повертатися додому — бо дім уже не той. Вони залишилися в точці, де розсталися, і просто сидять там. Це про стан, коли всередині настільки важко, що ти перестаєш рухатися далі. Я хотіла показати цю нерухомість людей, які переживають щось дуже болісне і ніби зависають у цьому моменті.

_____________________________________________________________________________________________________________________

Артистка Чуприненко: Чому Дусю звати Дуся, а Кажана — Кажан? Адже імена тут мають велике значення. І водночас є, наприклад, Баба — просто Баба.

Єлизавета Бурштин: Баба — це баба, як ріка — це ріка. Там, де все просто, насправді немає імені. А там, де з’являється складність — з’являються імена. І що складніша ситуація, то складніше ім’я. Тому, наприклад, мама Аркадія має ім’я по батькові.

Дуся — це ім’я моєї бабусі, але це не головна причина вибору імені. Воно для мене дуже наївне і водночас дивне. Ти бачиш «Дуся» і одразу хочеш спитати: чому? А потім читаєш — і ніби розумієш чому.

Дуся, 4