«Home, sweet home або привиди минулого, які тільки й чекають на твій кінець, щоб помститись» — уривок із нуарного роману Кирила Половінко «Лімб»
Поклик «Лімбу», що жадає нової душі, неможливо заглушити ні алкоголем, ні болем, ні, навіть смертю, і щоб врятуватися доведеться здолати найпотужнішого ворога — власне минуле. Минуло тринадцять років, відколи головний герой Кирило був тут востаннє. Але це місце зовсім не змінилося і, здається, чекало на нього: старі друзі, місцевий дільничний, афера з квартирою матері, «дворові методи» розв'язання конфліктів і зваблива сестра кримінального авторитета все глибше вплутують Кирила у павутину місцевих інтриг. Темрява навколо густішає, в’язкі спогади перекривають кисень і змикаються у зашморг. Уривок із нуарного роману «Лімб. Місце загублених душ» публікуємо в матеріалі.
Ми усі народжуємося в різних соціальних умовах. Комусь не пощастило прийти у цей світ у такому собі сучасному ґетто, наскрізь просякнутому бідністю, занепадом, тяжкою працею, відчаєм та несправедливістю. Таких мільйони у кожному куточку світу. Там, де для того, щоб вижити, ти мусиш мімікрувати, систематично вбивати у собі своє справжнє «я», а потім — нести із собою по життю цю психологічну травму, мов важку, незручну валізу. Якщо тільки не спробуєш все змінити…
автор Кирило Половінко
* * *
Виїхати з вокзалу було насправді завданням не з простих. Буксували, мало не «сіли», але з матюками таки виїхали на центральну автостраду, де вже були прокладені іншими машинами колії. Матюкання «бомбили» не так дратувало, як його спроби розв’язати розмову.
— Їдь мовчки, — одразу відрубав я.
— Що, — насупився той, — через ту жебрачку?
Замість пояснень додав родзинок до нашого маршруту:
— Їдьмо через центр.
— Але ж так ближче втричі!
Я демонстративно подивився на нього тим самим поглядом, яким залякував лохів років тринадцять тому. Давні звички (рефлекси?) немов самі собою починали прокидатись після анабіозу. «Бомбила» гучно видихнув ніздрями, мотнув головою, подумки бажаючи мені всього «самого найкращого», та перелаштувався в лівий ряд. Міг би й подякувати — хто його зна, яка дорога на прямому до району шляху, а тут усе роз’їжджено.
На очі трапляються могили минулого — будівлі, з якими пов’язані спогади.
Проїхали планетарій — ходили туди у старших класах. Була субота. Здається, програма про утворення нашої Сонячної системи. Спочатку Сашко (який вже тоді не мав жодного стосунку до навчання з нами, але таки відвідав виставу через наші вмовляння класної керівниці) зробив одному зауваження — той лише напружився. Ефекту вистачило десь на хвилину. Наступного разу мій товариш поклав руку хлопу на плече та прошипів у вухо: «Слиш, клован, рота закрий, рештки мозку простудиш». Ще до того, як інший пробелькотів класичне «Ідьом вийдем пагаварім», ми із Сєгою підвелися та попрямували до виходу. Три на три — все по-чесному.
— Деміденко, Мірошниченко! — витріщила очі Яна Анатоліївна, наша класна керівниця. — Куди?!
— Посц... До туалету.
— А до перегляду нє, розуму не вистачило?
Винувато посміхнулись та продовжили просуватись рядом.
З-за спини почулося:
— Та ви що, знущаєтесь?!
— Приперло, Яно Анатоліївно. Тархунчику перепив.
— Алієв! Якщо курити — я тобі такого тархуна зроблю! Тебе тут взагалі не повинно бути!
Вийшли не без усмішок. Залетіли до туалету, перевірили кабінки — порожньо.
Залітає Саша, ми киваємо. Розвертається, пританцьовує на носаках, б’є у повітря «двійку».
У розпалених конфліктах Саша звик бити першим — все одно битись. Така стратегія давала йому перевагу, а нам головний біль — іноді доводилося відповідати за «ваш перший накинувся». (Рефлекторно почухав рубець на правій брові).
Ще до того, як кулак Сашка влетів у вилицю супротивнику, ми із Сєгою накинулись на його дружків. Це було просто та швидко, бо майже одразу двері відчинились і перед нами постала «кланя».
— Накур?.. Ах ви ж зарази...
— Він впав.
— Сам.
— На двері.
— Я тобі зараз такі «двері» зроблю, — прошипіла класна керівниця. — Такі зроблю, що ти в мене до самого випуску запам’ятаєш! Якщо до того за ґрати не потрапиш!
Ми помовчали, винувато втупившись у підлогу.
— Дай-но подивлюсь, — «не-боєць» повернув до неї вилицю. — Приклади щось холодне. Йдіть на місце. Тільки тихо! А ти... Ви всі — пояснювальна та батьків до школи. Чого стоїмо? Вперед до зали!
— Попісяти можна? — вишкірився Саша.
Гримнули двері, ми залишились утрьох.
— Норм попав! — загигикав Саша.
— Та знайшов чим хвалитись. Кірюх, покуримо.
Життя не позбавлене іронії — про це я дізнався вже наступного дня, коли між нами та Яною Анатоліївною уклався німий договір взаємоповаги. У неділю ми вештались районом та побачили, як нашу класну керівницю у дворі збив якийсь пітон на «99-й». Сашко зірвався з місця, немов ракета «земля — повітря», відчинив дверцята та почав гамселити переляканого водія. Ми із Сєгою більше намагались затулити від очей жінки побиття, ніж привести її до тями. Якби не її «АЛІЄВ! ПРИПИНИ!!!», Сашко вбив би чувака. Коли він входить у раж, стараємось не лізти під руку. Ви ж не намагаєтесь знешкодити бомбу під час вибуху, еге ж?
Довели вчительку додому, заспокоїли (вона розридалась через стрес), кивнули на «Ніколи більше такого не робіть» та «Це залишиться між нами». Пояснювальної ніхто не писав. Батьків теж ніхто не викликав. Принаймні того разу.
Повільно, але впевнено наше таксі доїхало до центральної площі. Нахилившись уперед, щоб було видно з-за водія, я подивився на пам’ятник Леніну. Колір черевиків досі відрізняється від загального кольору кам’яної фігури. Щоліта місцеві «діячі» фарбують чоботи «важдя пралєтаріата» у рожевий, бо хтось колись поширив жарт, що Кіт Флінт зробив собі зачіску «кабріолет», надихаючись портретом Леніна. Безглуздо, але отак традиційно, по-панкухє, «перевзували» пам’ятник щороку.
Проїхали перший МакДональдз, що відкрився у місті. Біля нього так само збирається неорганізований натовп, що прямує до мого району. Дивно, але саме на нашому маршруті черги не прижилися. Коли по всьому місту люди по-партнерськи, керуючись принципами поваги, вибудовували черги, посадка на 142-й чи 176-й більше нагадувала концертний слем.
Спогади — невіддільна частина свідомості. Та як показала практика, привиди минулого тільки й чекають на твій кінець, щоб помститись. От і настав час зануритись пикою в цю купу лайна. Головне — не забувати дихати, коли випадатиме нагода ковтнути повітря. Якщо вона випадатиме...
А от і наш місцевий риночок — центр району; оселя зла; піратська бухта матросів на спортягах. Скільки тут було зустріто, скільки залишилось у пам’яті. Хто вбитий, хто сидить, хто такий, як я, — втік, щоб більше ніколи не повертатись. Але настає час знайти відповіді на питання, що так давно бились у темних кутках зачинених шаф. Страшно. Бо поки я намагався забути, ці скелети обростали м’ясом.
Повернули до моїх рідних доріжок. Воділа вилаявся — автівці було складно просуватись цими засніженими кучугурами. Таке враження, що тут ніхто не їздив останніми днями — жодної колії. Дуже дивний контраст із центральною дорогою, навіть пішоходів немає. Ніби занедбано все.
Проїхали мою школу — це окремий всесвіт, про який розповідати й розповідати. Епізод із планетарію — дрібне насіннячко в соняшниковому полі. Одинадцять років життя, хоч і не найбільш свідомого, важко забути. Шкільні роки — напевно, найтоксичніша група спогадів, яка схожа на алкоголь: знаєш, що рідкісна гидота, але ж, бляха, не втриматись...
Праворуч будинок, у якому живе Сєга. На вулиці світло, тому крізь вікна не розібрати, чи є хтось вдома. Ще встигнемо побачитись, ой як встигнемо...
За рогом починається найцікавіше — home, sweet home.
