Історія незвичного кохання двох звичайних людей
«Квартира на двох» — це книжка про двох незнайомців-сусідів однієї квартири, розділених завісою часу, обтяжених робочими буднями та власними ваганнями. Тіффі — мила рудоволоса редакторка, яка працює у видавництві і яка втекла від колишнього. Леон — медбрат у хоспісі, якому потрібні кошти, щоб витягнути брата з в’язниці. В обох не вистачає коштів, щоб повноцінно винаймати квартиру, але варіант день\ніч з 8:00 до 18:00 їм обом чудово підходить. Єдиний спосіб спілкування — це записки. І от романтичний шлейф минулих століть з листами та очікування став частиною життя двох сучасних людей. Чи можливо довірити свої таємниці людині, яку ніколи не бачив? Чи станеться їх справжня зустріч? І чи готові вони будуть порушити всі правила заради цього? Уривок з цієї романтичної історії публікуємо в матеріалі!
Леон
Телефон дзвонить саме тоді, коли докторка Патель виписує ліки для Голлі (маленької дівчинки з лейкемією). Невчасно. Дуже невчасно. Докторка Патель незадоволена тим, що її переривають, і твердо заявляє про це. Здається, вона забула, що мені, медбрату з нічної зміни, теж треба було йти додому о восьмій ранку. Але я досі тут, займаюся хворими та буркотливими консультантами на кшталт докторки Патель. Відбиваю дзвінок, звісно. Потім послухаю голосову пошту. Змінюю мелодію дзвінка на щось спокійніше (мій «Джайв» надто фанковий для госпісу). Не те щоб фанк узагалі не пасував місцю для хворих, просто він не завжди прийнятний.
— Чому ти не відповів? — питає Голлі. — Хіба це ввічливо? А що, як то була твоя дівчина з коротким волоссям?
— Неввічливо — не вимкнути звук на час обходу, — зауважує докторка Патель. — Хоча дивно, що хто-б-там-не-був дзвонить йому так рано.
Роздратовано-глузливий погляд на мене.
— Можливо, ти помітила, що Леон не дуже говіркий, Голлі.
Змовницьки нахиляється.
— Один реєстратор гадає, що в Леона є обмежена кількість слів для кожної зміни, і до ранку вони в нього повністю вичерпуються.
До речі, про дівчину з коротким волоссям. Я ще не розповів Кей про ідею з квартирою на двох. Не мав часу. Крім того, намагаюсь уникнути неминучого конфлікту. Але слід зателефонувати їй сьогодні.
Я був утомлений, дзижчання кавових зернят повільно стихало, і я вирішив залишитися з містером Праєром після перезмінки. Цього пацієнта ніколи ніхто не навідує, хоча він любить поговорити при нагоді. Не вдалося уникнути й чергового подарунка — шарфа. Можу сказати «ні» лише певну кількість разів, а цей чоловік плете так швидко, що я дивуюся, кому збіса знадобилася Промислова революція, якщо є він. Упевнений, містер Праєр плете швидше, ніж верстат.
***
Прослуховую голосову пошту, їм небезпечну курячу печеню, яку розігрів удруге, дивлячись випуск шоу «Найкращий кухар» за минулий тиждень:
Привіт, це Л. Твомі? Шкода, ви не можете відповісти… Добре, припустимо, що ви Л. Твомі. Мене звуть Тіффі Мур, і я дзвоню за оголошенням у «Ґамтрі». Е-е… щодо кімнати. Знаєте, мої друзі гадають, що ділити ліжко дивно навіть у різний час доби. Проте, якщо це нормально для вас, то для мене теж. І, правду кажучи, я ладна майже на все для квартири в центрі Лондона. Переїхати готова прямо зараз за цією ціною.
(пауза)
О боже, не все. Є безліч речей, яких я не зроблю. Я не така… Ні, Мартіне, не зараз, хіба не бачиш, я говорю телефоном?
Хто такий Мартін? Дитина? Невже ця недоладна жінка з ессекським акцентом житиме з дитиною в моїй квартирі?
Вибачте, це мій колега, він хоче, щоб я вирушила в круїз із дамою середніх років та розповіла пенсіонерам про плетіння гачком.
Не на таке пояснення я очікував. Краще, безумовно, але лишається багато питань.
Слухайте, просто передзвоніть або напишіть, коли кімната ще вільна. Я дуже охайна, триматимуся від вас якомога далі. До речі, маю звичку готувати подвійну порцію обіду, тому, якщо любите домашню їжу, можу залишати й для вас.
Вона диктує свій номер. Саме тоді, коли думаю про те, щоб його записати. Ця жінка набридлива. Безумовно. І вона — із таких, хто може дратувати Кей. Проте, окрім неї, квартирою поцікавилися лише двоє. Один запитав, чи не проти я домашніх їжаків (відповідь: ні, якщо вони не живуть у моїй квартирі), а другий був наркоторговцем (та ні, я не упереджений, просто він по телефону одразу запропонував наркотики).
Мені потрібні триста п’ятдесят фунтів на місяць, якщо хочу й надалі платити адвокату Салу без допомоги моєї дівчини Кей. Цей план єдиний доступний.
Окрім того, ніколи не бачитиму ту набридливу жінку. Буду вдома тільки тоді, коли вона йтиме.
Пишу їй:
Привіт, Тіффі!
Дякую за повідомлення. Було б чудово зустрітися й поговорити. Як щодо ранку суботи?
З повагою
Леон Твомі
Звичайне повідомлення абсолютно звичайної людини. Я опираюся цікавості запитати про Мартіна та круїз.
Вона відповідає майже миттєво:
Привіт! Супер. Отже, о десятій ранку в самій квартирі? x
Відписую:
Пропоную зустрітися о 9 ранку, опісля я просто засну! До зустрічі! Адреса в оголошенні.
З повагою
Леон
Ось так. Готово. Як легко! Триста п’ятдесят фунтів на місяць майже мої. Тепер слід розказати Кей.
***
Тіффі
Коли потяг із гуркотом мчить тунелями Північної лінії, помічаю своє віддзеркалення у вікні й випрямляюся. Я маю гарний вигляд. Розмите подряпане скло, ніби фільтр в інстаграмі: сьогодні в мене один з улюблених образів — волосся свіже й мідно-руде, і хоча, можливо, уся підводка для очей виплакана, помада досі на місці.
Ось така я. І можу мати такий вигляд. І сама чудово дам раду всьому.
Це відчуття не зникає аж до входу на станцію Стоквелл, бо потім якийсь хлопець кричить мені з авто: «Покажи-но свій задок!» І цього достатньо, щоб я знову по спіралі закрутилася в післярозривне Тіффі-лайно-по-життю. Я дуже засмучена, щоб відповісти йому.
До потрібного будинку дістаюся хвилин за п’ять — від станції недалеко. У передчутті зустрічі з моїм майбутнім домом витираю щоки та уважно розглядаю місце. Цей квартал приземкуватий і цегляний. Перед ним — маленький дворик із сумнуватою травою в лондонському стилі, більше схожою на добре скошене сіно. Є паркінг для мешканців кожної квартири, і хтось один заставив своє місце приголомшливою купою ящиків із-під бананів.
Коли дзвоню у квартиру номер три, мою увагу привертає рух — це лисиця, що вийшла з-за сміттєвих баків. Вона зухвало дивиться на мене та завмирає з піднятою лапою. Я ніколи раніше так близько не бачила лисиці. Вона значно гірша, ніж на картинках. Але лисиці хороші тваринки, еге ж? Такі милі, що більше не можна стріляти в них задля забави, навіть аристократу на коні. Двері клацають, я входжу досередини.
У під’їзді все дуже… коричневе. Коричневий килим, стіни кольору печива. Але це не має значення — важливо те, що у квартирі.
Коли я стукаю у двері квартири номер три, то відчуваю, що дуже нервуюсь. Ні. Я на межі паніки. Направду роблю це? Попри ліжко випадкового незнайомця? Дійсно залишаю квартиру Джастіна?
Господи! Може, Ґерті має рацію, і все це занадто. На одну запаморочливу мить уявляю, як повертаюся до Джастіна, до комфорту його жовто-білої квартири, очікую на його повернення додому. Але цей спогад не такий приємний, як я собі уявляла. Чомусь, певно, об одинадцятій вечора позаминулого четверга ця квартира почала видаватися іншою, і я стала іншою теж.
Знаю, вчинила правильно, хоч і не зовсім це усвідомлюю. Я зайшла так далеко, що не можна відступати.
Мені сподобається це місце. Воно — мій єдиний варіант. Тому, коли відчиняє двері хтось, хто явно не Леон, я настільки налаштована бути люб’язною, що просто йду назустріч. І зовсім не дивуюся.
— Привіт!
— Привіт, — вітається жінка на порозі. Вона мініатюрна, з оливковою шкірою та стрижкою гарсон, що робить людей схожими на французів. Порівняно з незнайомкою я почуваюся величезною.
Вона нічогісінько не робить, щоб пом’якшити напруження між нами. Заходжу й відчуваю, як хазяйка оглядає мене з ніг до голови. Намагаюся розгледіти декор. Ой, темно-зелені шпалери, схоже, сімдесятих років. За деякий час вони починають муляти очі. Я оглядаюся і ззираюся з нею. О, то це дівчина. На обличчі написано: «Я хвилювалася, що ви можете бути гарячою і спробуєте вкрасти в мене хлопця. І почуватиметеся в його ліжку як удома. Але тепер побачила вас наживо. Його точно не тягне до таких. Тож згода. Заходьте». Тепер вона всміхається. Гаразд, неважливо. Якщо так отримаю цю квартиру — без проблем. Дівчина не принизить мене, адже не уявляє, в якому я відчаї.
— Мене звати Кей, — каже вона, простягаючи руку. Потиск твердий. — Дівчина Леона.
— Я так і думала, — усміхаюся, щоб зняти напруження. — Приємно познайомитися. А Леон у… — Заглядаю до спальні. Він або там, або у вітальні, де в кутку кухня. У квартирі не так уже й багато всього. — У ванній? — пробую здогадатися я, коли бачу порожню спальню.
— Леон затримався на роботі, — пояснює Кей, проводжаючи мене до вітальні.
Ця кімната в стилі мінімалізму, стіни трохи потерті, але тут чисто. Мені подобаються шпалери сімдесятих років. Закладаюся, хтось заплатить вісімдесят фунтів за рулон, якщо «Farrow & Ball» почне їх продавати. У кухні занизько висить люстра, яка не зовсім вписується в інтер’єр, але вона прекрасна. Диван з пошарпаною шкірою, а телевізор, мабуть, ніколи й не вмикали в розетку, але він відносно пристойний, і килим нещодавно вичистили. Усе це має оптимістичний вигляд.
Може, тут справді буде добре. Може, навіть чудово. Я швидко уявляю кадри: ось я лежу на дивані, ось пораюся на кухні. І раптом ідея мати весь цей простір для себе змушує мене підстрибнути на місці. Та вчасно стримуюся. Кей не справляє враження людини, яка може спонтанно затанцювати.
— Тож я не… познайомлюся з Леоном? — питаю я, згадавши перше правило Мо про квартиру на двох і здригнувшись.
— Що ж, думаю, із часом ви побачитеся, — каже Кей. — Але з організаційних питань спілкуватиметеся зі мною. Я здаю в оренду це місце. Ви з Леоном ніколи не будете вдома водночас, квартира ваша із шостої вечора до восьмої ранку буднями та протягом усіх вихідних. Угоду підписуємо на 6 місяців відсьогодні. Вас улаштовує?
— Так, саме це мені й потрібно. — Витримую паузу. — І… Леон не буде раптово заходити? Не у свій час.
— У жодному разі, — відповідає Кей із виглядом жінки, яка зробить усе, щоб так і сталося. — Із шостої вечора до восьмої ранку квартира ваша й тільки ваша.
— Чудово, — повільно видихаю.
