Книгоспалення, Гаррі Потер і нацисти: уривок із книжки «Кишенькова магія» Емми Сміт

Від спростування міфу про те, що верстат Гутенберга був першим друкарським обладнанням, до декоративних подарункових видань, що надихнули жінок брати участь у боротьбі за свободу від рабства. Від книжок у м'якій обкладинці, які стали зброєю під час Другої світової війни, до книжки в пластиковій упаковці, повністю зробленої зі шматочків американського сиру. Книга викладачки Оксфордського університету Емми Сміт «Кишенькова магія» запрошує читачів у літературну пригоду крізь час і простір, де досліджує як, коли й чому людство стало одержиме книжками. Авторка приділяє особливу увагу тому, що називається «книжковістю» — запахам, сторінкам, полям для записів, ілюстраціям на обкладинці тощо. Упродовж століть книжки мали визначальний вплив на всю історію людства і, можливо, саме тому, попри десятиліття передчасних прижиттєвих некрологів й альтернативи читанню, вони все одно живі. Ділимося уривком у матеріалі!

_________________________________________________________________________________________________________________ 

Книгоспалення, Гаррі Потер і нацисти

Закон Годвіна подає жартівливе, але корисне спостереження: що довше тривають онлайн-дебати, то швидше (навіть у геометричній прогресії) зростає імовірність дійти до точки, коли когось порівняють із Гітлером або нацистами. Але до цього закону пасувало би доповнення: його дія призупиняється, коли обговорення зачіпає спалення книг. Вогнища нацистів, які запалали 10 травня 1933 pоку, усталено сприймаються в популярній культурі як приклад і найвища (чи то пак найнижча) точка бібліоциду. Це попри те або завдяки тому, що спалення книг з ідеологічних причин таке саме давнє явище, як і книги. 

Книгоспалення може переслідувати кілька цілей: від знищення відходів чи утилізації самими авторами книг до публічного акту чи ритуалу, покликаних утвердити конкретну ідентичність або цінності спільноти. Його можуть влаштувати як публічне видовище для ганьби авторів і їхніх посіпак, або як приватний акт для очищення особистої провини.

У класичній античності спалення книг було таким собі ритуалізованим очищенням творів, зміст яких вважався небезпечним або непристойним. У III столітті до н. е. китайський імператор Цінь Ши Хуан-ді наказав спалити книжки з історії, щоб зміцнити свою імператорську владу та позбутися матеріалу, на основі якого можна було зробити порівняння не на його користь. У 1553 pоці у всіх італійських державах інквізиція палила єврейські книги. У 1836 pоці абонементна бібліотека у Норфолку спалила переклад «Фауста», виконаний Джорджем Борроу, оскільки зрадницький син цього графства довільно переніс Фауста та Диявола в місто, мешканці якого мали «такі бридкі фігури та непримітні риси обличчя, що сам диявол сказав, що рівних їм ніде не бачив, окрім мешканців англійського містечка Норвіча, навіть якби вони причепурилися та вдяглися у свій найкращий святковий одяг».

Томас Гарді писав, що єпископ Вейкфілдський спалив примірник «Джуда Непримітного», а цю книгу часто перейменовували на «Непристойний» (єпископ навіть сказав, що пожбурив її у вогонь з огидою), «мабуть, від відчаю, що не може спалити мене». Протестувальники проти радянського вторгнення в Угорщину у 1956 pоці палили російську класику й праці Сталіна та Леніна. Різні окремі люди та цілі групи обирали публічний акт спалення, щоб привернути увагу до своєї незгоди з письменником або до своєї позиції. 

У XXI столітті щонайменше дві хвилі спалення загрожували романам про Гаррі Поттера Джоан Роулінґ. І консерватори, і прогресивісти зробили з матеріальної книги символ незгоди. Перші палили поховальні вогнища під проводом католицьких ксьондзів у Польщі і євангельських християн у Нью-Мехіко, не сприймаючи описи магії й окультизму в книзі. Друге явище ширилося переважно у соцмережах, де публікували фото з обпаленими сторінками на знак протесту проти поглядів авторки, які вони вважали «трансфобними». Один твіт у відповідь на такі вчинки влучно підтвердив закон Годвіна: «Телефонували нацисти з 1930-х років. Просили повернути їм їхню політику книгоспалення». 

Згадка про тих нацистів із 1930-х років неминуча, тож спробуймо усе зʼясувати. Увечері 10 травня 1933 pоку у 34 університетських містечках по всій Німеччині відбулося заплановане спалення книг, організоване нацистськими студентськими групами як кульмінація своєї «Акції проти ненімецького духу». Від Гамбурга до Мюнхена, від Бонна до Берліна, де перед величезним натовпом виступив Йозеф Гебельс, жертвами стали твори видатних єврейських письменників.

Так само постраждала ширша етична категорія «усього, що згубне для родинного життя, шлюбу або кохання, або етики нашої молоді, або нашого майбутнього, або ударів у корінь німецької думки, німецького дому, й по рушійних силах нашого народу». Конфісковані та подаровані книги, плюс книги, вивезені або вилучені з бібліотечних фондів, зібрали для спалення: а щоб не перенавантажити кількістю, багато книг продавали гуртом паперовим фабрикам на перероблювання. 

Перелік авторів, чиї книги спалили на вогнищі, містить добре знайомі імена і шокує: Айнштайн, Фройд, Жід, Маркс, Золя, Велс, Брехт, Кафка, Манн, Гемінґвей, Лондон. Палили й священні гебрейські книги. Еріх Кестнер, автор, якого тепер краще знають за його дитячу прозу, в тому числі за «Еміль і детективи», стояв серед того берлінського натовпу, спостерігаючи, як палили і його зображення веймарського гедонізму, роман «Фабіан» (нецензурований переклад цієї книги повернув початкову назву Кестнера «Зійти на пси» й вийшов аж у 2013 pоці). Вогняну присягу, за якою глядачі зобовʼязувалися продовжувати очищати німецьку арійську культуру, наче підписали відблисками язиків вогню.

Під заголовком «Бібліокост» журнал «Тайм» описав цю сцену в Берліні, де «підготували чорну масу викладених навхрест колод, підсипаних піском, щоб захистити бруківку». «Тарабанить старі військові марші оркестр» як акомпанемент для нічної процесії студентів в однакових формах, «синіх мундирах, білих штанях, плюшевих беретках і шкіряних високих чоботах зі шпорами». За ними крокували інші студенти, і йшов ряд вантажівок, навантажених книгами». Студенти вишикувалися у живий ланцюг, «передаючи книги з рук у руки, а один студент горланив імена авторів». Як і під час спалення у 1521 pоці, це було театральне видовище. Нічні декорації лише посилили візуальний ефект полумʼя. Це була одночасно і посвята в студенти, і спектакль фашистів, а частково й відьомський шабаш або чорна меса. 

За оцінками Меморіального музею Голокосту в США, в таких організованих заходах згоріло близько 90 000 книг. Скульптурний меморіал Міхи Ульмана 1995 pоку на пошану спаленням на берлінській Бебльплац складається зі скляної панелі, під якою відкривається вид на підземне приміщення з порожніми книжковими полицями, здатними умістити 20 000 томів, які спалили у Берліні. Ці цифри дуже символічні, як і спектакль зі спаленням. У наступні тижні настала ще більша та потужніша чистка, коли мільйони книжок вилучили з німецьких бібліотек і книгарень. 

У 1933 pоці міжнародна реакція на події 10 травня була стримана. Тривогу били тільки єврейські кола. 

У США Союз ортодоксальних єврейських конгрегацій оголосив на знак протесту спеціальні служби. Наступного дня 100 000 протестувальників, мобілізовані єврейськими організаціями, вийшли на марш у Нью-Йорку. Демонстрації відбулися також у Чикаго, Сент-Луїсі та інших містах Америки — вони виступали проти того, що «Ньюзвік» назвав «голокостом книг». І хоча чимало коментаторів цілком слушно були збентежені побаченим, але ніч символічного ритуального знищення книг навіть приблизно не нагадувала жахіття Голокосту: саме слово було вжито у «Ньюзвіку» у буквальному значенні «пожертва, яку повністю поглинуло полумʼя». Американська реакція нерідко робила акцент на молодості та незрілості головних виконавців, відкидаючи цю витівку як «беззмістовну», «неефективну» й «інфантильну».

Поет Арчибальд Макліш писав про «збитих на манівці хлопчаків-невігласів» із нацистської партії. Один оглядач по-батьківськи пригрозив причетним «дати по вухах»: «хтось має сказати тим Адольфовим підліткам, що це вже не смішно». Говард Мамфорд Джонс у своєму зверненні до Американської бібліотечної асоціації у жовтні 1933 pоку так само назвав це книгоспалення нерозумним і незрілим вчинком, не вбачаючи там чогось зловісного:

«Варварство гітлеризму можна прирівняти тільки до його дурості, і сюди я також приписую цей недорослий вчинок спалення книг». 

Саме коаліція видатних американських видавців створила Раду з питань книг у часи війни, яка справді вхопилася за спалення книг 1933 pоку, виставляючи його характерним символом нацизму. Рада підготувала публічні матеріали, які подавали цензуру в культурі як первинний прояв тоталітаризму, з яким боролися союзники. На річниці цього акту в 1943 і 1944 pоках по книгарнях розіслали книги для вітрин. Духівництво переконали засуджувати книгоспалення зі своїх катедр, а 11 травня 1943 pоку Елеанор Рузвельт скористалася можливістю висловитися у своїй газетній колонці «Мій день»: «свобода слова і думки — невіддільна частина демократії», а спалення книг дало протилежний ефект. Бо «вклад заборонених авторів у світову думку став набагато більшим завдяки цій спробі Гітлера затулити їм рота». Колонка Рузвельт збіглася із вшануванням спалення, які відбувалися на сходах НьюЙоркської бібліотеки, де приспустили прапор. «Бібліотечний вісник» як офіційний рупор цієї професії взяв собі під час війни гасло «в Америці книг не палять, тут будують бібліотеки».

Пропагандистський фільм Френка Капри для американських військовослужбовців «Прелюдія до війни» говорить про свободу читати книги як про ту невеличку частину ключів до свободи, за які точилася війна, а у хроніку він включив кадри з книгоспалення в Берліні та колаж із забороненими книжками. Зміни, які Френк Борзейгі вніс у 1940 pоці у свій фільм від MGM «Смертельний штурм», за мотивами однойменного роману Філліс Боттом 1937 pоку, мали включати детальні кадри зі спаленням книг — те, що не видавалося актуальним для історії становлення нацизму в 1937 pоці, в 1940-му було вже обовʼязковим. 

Під егідою просвітницької програми Ради переможець Пулітцерівської премії Стівен Вінсент-Бене написав у 1942 pоці радіопʼєсу «Вони спалили книги». В іронічному відлунні на відому промову Шейлока з Шекспірового «Венеційського купця» про однакову людяність християн і євреїв читець у пʼєсі пропонує: 

Книга — це книга. Це папір, чорнило і друк. Коли вдариш її ножем, вона не кровоточить. 

А вдариш кулаком — синця не буде. Якщо палитимеш її — вона не закричить. 

Спали кілька книжок, спали сотні, спали мільйони — яка різниця? 

Бене вводить у  сюжет низку літературних голосів: від Шиллера до Мільтона та Вітмена, щоб пояснити, яка насправді різниця? Цікаво, що хоч він і включає Генріха Гейне, твори якого також потрапили у спалення 1933 pоку, він не приписує цьому поету-романтику і літературному критику єврейського походження фразу, яка назавжди повʼязує його з книжковими багаттями. Вона фігурує у ранній і невдалій пʼєсі Гейне «Альманзор» (1821–1822) про східну історію кохання, дія якої відбувається в мавританській Гранаді за часів правління Фердинанда й Ізабелли. Однойменний герой розповідає про спалення «Священного Корану у полумʼї вогню». Його слуга Гасан відповідає:

«Це тільки прелюдія. Якщо палять книги, то зрештою настане час і на людей».

І ця репліка пролунала набагато далі за театральний світ Бонна на початку XVIII століття. Пʼєса написана під тиском пруського антисемітизму, який спонукав Гейне самому неохоче прийняти протестантизм. «Альманзор» позичив цю епіграму середині XX століття, яке не поспішало визнавати жахливу правду про нацистські табори смерті. Повʼязавши спалення книг із камерами смерті концтаборів, всеспалення із Голокостом, пророцтво Гейне утвердило полумʼя бібліоциду в ролі передвісника геноциду. 

Цитата Гейне включена до сучасного меморіалу в Берліні в памʼять про події 10 травня 1933 pоку, і вже твердо підкріплює історичну асоціацію бібліоциду з геноцидом. А втім, взаємний звʼязок не означає причинно-наслідковий. Потужна бюрократія, залізнична мережа, гіперінфляція, століття антисемітизму — всі ці й багато інших першопричин чи обставин, які призвели до Голокосту, могли стати джерелом гіпотетичного першого абзацу у переписаній версії Гейне. А так, як є, центральна роль цитати Гейне створює викривлене неетичне рівняння, яке робить книгу антропоморфною. Це вже найвищі ставки.

Як написав згодом Рей Бредбері у коментарі до «451 градус за Фаренгейтом»:

«коли Гітлер палив книги, даруйте, але я відчув це настільки гостро, ніби він палив людей, адже за всю історію вони вже злилися во єдину плоть».

Навряд чи треба нам дарувати йому таку помилкову еквівалентність, не кажучи вже про те, щоб купитися на такий риторичний фокус. 

Так, у травні 1933 pоку по всій Німеччині книги таки палили, але саме в Америці майже через 10 pоків цей спектакль набув своєї справжньої ідеологічної ваги. Він став частиною власного американського наративу з власними цінностями, які поширилися по всьому світу та сформували сучасні погляди. Для багатьох книгоспалення стало найбільш зарядженою й помітною формою нападів на культуру: цю фразу часто вживають синонімічно не просто до знищення матеріальної книги, а і до будь-якої цензури її текстів. Насправді, як ми могли переконатися, спалення книг — вкрай неефективний спосіб їх винищити, тим паче цензурувати. Навіть для початку, щоб закенселити продукт сучасних типографій, потрібна інша тактика — щось на зразок масштабного промислового перемелювання. 

Виявляється, утилізація шляхом перемелювання на пульпу — цілком поширена доля сучасної книжки. На початку XX століття в Америці повернені невипродані книжки складали 30–40 %. Переважну більшість із них мололи на сировину. Сучасна книгоіндустрія здатна захопити лише короткий період уваги, а обіг товарів має бути швидкий, бо інакше доведеться вилучати. Найкраще видавнича економіка працює з величезним асортиментом найменувань, отримуючи основний прибуток від незначної частки бестселерів. А книги, на відміну від більшості споживчих товарів, мережі книгарень беруть на умовах продажу або повернення, тобто непродані книги, або принаймні їхні обкладинки (доказ, що їх не продали: мабуть, ви бачили всередині багатьох книг пункт про обмеження обігу «у будь-якій іншій палітурці чи обкладинці, крім тих, у яких вони вийшли»), повертаються видавцю на відшкодування. Відтак найбільші нищителі книг — це самі видавці.

У Великій Британії «Пенгвін Рандом Гаус» має власні «централізовані потужності для перероблювання» в Меннінгтрі у графстві Ессекс (американська видавнича індустрія не така відверта про свої методи утилізації). Який чудовий евфемізм: перероблювання тут означає подрібнення, чавлення та пресування близько 25 000 книг на день для виготовлення паперу. Частина цього паперу потім знову піде на нові книжки, так само як і в перші роки існування друкарського верстата, коли видруковані або рукописні аркуші використовували повторно для палітурки наступних примірників. Але бувають й інші способи повторного використання. Близько 2,5 мільйони перемелених і спресованих примірників любовних романів «Мілз і Бун» використали для створення шумопоглинального покриття для автомагістралі M6 у центральній частині Англії. Речник компанії «Тармак» запевнив читачів книг «Мілз і Бун», що «ми не маємо нічого проти ваших улюблених книг, там є й інші». Звісно, пресування книг на сировину для дорожнього покриття це не те саме, що ідеологічно заряджений спектакль книгоспалення. Але не слід забувати, поки ми ретельно добираємо книги на власних полицях і в бібліотеках, що доля більшості книг — бути знищеними, так чи інак. 

_________________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Кишенькова магія» Емми Сміт