«Коли Любов забирала людину, та інколи зникала цілковито» — уривок із книжки «Джулія» Сандри Ньюман

Лондон — головне місто Злітної смуги Один, третьої за чисельністю населення провінції Океанії. 1984 рік, Джулія Вортінг працює механікинею, яка лагодить машини для написання романів у відділі Худліту в Міністерстві Правди. Згідно з ідеологією Ангсоцу, правління партії та її лідера Великого Брата, Джулія є зразковою громадянкою — життєрадісно-цинічною, ні в що не вірить і зовсім не переймається політикою. Вона регулярно порушує правила, але також співпрацює з режимом, коли це необхідно. Джулію люблять усі, бо вона знає, як вижити у світі постійного нагляду Поліції Думок, дітей-шпигунів і чорних ринків пролетарських районів. Вона дуже добре вміє виживати. У книзі «Джулія», через сімдесят п'ять років після того, як Орвелл закінчив писати свій культовий роман, авторка дослідила світ Великого Брата, пропонуючи кардинально іншу, феміністичну оповідь культового «1984». Джулія розуміє, що її починає інтригувати Вінстон Сміт — колега з відділу записів і працівник середньої ланки Зовнішньої Партії. Одного дня вона імпульсивно підсовує йому записку і усвідомлює, що втрачає контроль і більше не може почуватися у безпеці в цьому світі.

До уваги: твір містить ненормативну лексику та сцени, які можуть завдати дискомфорту чутливим читачам.

Тієї ночі Джулії снилася Любов — або ж те, що Любов чинила. 

Коли Любов забирала людину, та інколи зникала цілковито. Утім іншим разом вони випускали її версію — розбиту охлялу істоту, що ледь пленталася, бурмотіла до себе й стогнала від болю. Шкіру в таких бідолах суцільно вкривали синці й нариви, що ніяк не заживали. На тілах у найнеочікуваніших місцях виднілися ґулі; на головах часто лишалися такі вм’ятини, що від їхнього вигляду нудило. Цим людям бракувало пальців, або ж пальці лишалися, але без нігтів. Вони часто приходили до кафе «Каштан», єдиного напіврозкішного кафе — принаймні таким воно було за відсутності створінь із Любові. Коли ж вони були там, усі очі неминуче були прикуті до видовища, як ці створіння намагалися їсти. Дехто з них не міг користуватися ножем і виделкою. Змушені були їсти, занурюючи обличчя в тарілки й хлебчучи джин із мисок. Джулія бачила одного, що мусив повзти на вихід навкарачки й по-підлабузницьки кивав усім, кого проминав дорогою; з його підборіддя звисала слина, голова тремтіла. Відвідувачі дивилися крізь нього, якомога старанніше продовжуючи свої розмови — небезпечно було навіть помічати цих нещасних, не те що говорити до них. Вони блукали містом у смузі самотності, тижнями й місяцями демонструючи свої нудотні ушкодження, а тоді одного дня зникали. 

Сон Джулії починався з телеекранної програми про таких створінь, у якій її попросили бути дикторкою. Завдання було жахливо складним, оскільки неможливо було як слід описати таких людей, не говорячи поганого про Партію. Джулія почала белькотіти нісенітні склади, гадаючи, що це безпечно. Але це також виявилося неприйнятним, і невдовзі вона опинилася у самій програмі. Вона була однією зі створінь і волочилася людним тротуаром, доки перехожі зіщулювались від жаху. Ушкодження на її тілі постійно змінювалися. Спершу обидві її руки закінчувалися чудернацькими культями, з яких стриміли оголені кістки. Потім Джулія вирішила, що одна рука знадобиться їй для роботи, і права з’явилася знову. Натомість вона виявила, що тепер її щелепа й горло спотворені так сильно, що вона не могла вимовляти слів. Вона подумала: Ні, так я не зможу їсти. На цьому жах знову змінився, і Джулія збагнула: її череп розпиляли, а ушкоджений мозок виставили на повітря, щоб на нього могли сідати й живитися мухи. Вона знову відмовилася на це погоджуватися й намагалася знайти дзеркало, щоби побачити, чи це неправда. Однак, поклавши руку на голову, завжди намацувала той жахливий отвір, ту вологість, і мухи все одно прилітали. 

Після цього Джулія прокинулась у сутіні спальні. Напівусілася, ледь не скрикнувши, тоді автоматично начепила на обличчя дрімотну усмішку, яка вважалася допустимою для цієї години. На телеекрані над її головою говорив Великий Брат, темний силует на тлі океанійських зірок і стрічок: щось заспокійливо безглузде про цвіт важкої праці. Над койками Джулія бачила місячне світло, що лилося крізь єдине незатемнене вікно. Під ним у ліжку лежала Вікі. Обидва коти згорнулись біля неї клубочком; вона гладила одного, інший лизав їй руку. Очі Вікі були широко розплющені. Вона дивилась на Джулію. 

Оце було й усе; після цього Джулія знову заснула. Можливо, насправді й не прокидалася. Так чи інак, уранці вона підвелася бадьорою й безтурботною, лише віддалено згадуючи нічний кошмар. Стала в чергу до вмивальника й робила ритмічні ривки, навмисно уникаючи дивитись на Вікі: ранкова Вікі чомусь не в’язалася зі зловісною нічною. Їдучи до міністерства, Джулія навіть закуняла. Лише прибувши до Правди й спускаючись сходами у Худліт, раптом згадала про О’Браєна. Він просив її: це була правда. Жах зі сну миттєво повернувся. Усе пошкоджене! Надто пошкоджене, щоб колись стати цілим! 

Однак щойно вона про це подумала, ззаду пролунав сердечний вигук, а тоді тупіт чобіт, що збігали сходами. Це була Ессі, яка сяяла так, що її пошрамована щока зібгалась догори, наполовину затуливши ліве око. — Товаришко! — гукнула вона Джулію. — Що за чоловік цей О’Браєн! І чи ж не мала ти рацію? Скажу, що мала. Жодного слова про те, та чи не та працівниця. І що, як ти думаєш, потребувало ремонту? Машина, що пере одяг! Ну, ми всі про них чули, але побачити, як вона працює, — то зовсім інша справа! І я добре її відремонтувала, попри те що ніколи раніше такої не бачила. Машина є машина. Гадаю, ти б теж упоралася. — Ессі обдарувала Джулію зверхньою усмішкою, яка давала зрозуміти, що насправді вона переконана в протилежному. — Він високо оцінив мою роботу — по праву, — і сказав, що кликатиме мене для інших дрібних завдань! Отакого друга добре мати! О так! Скажу, що тут ти зробила мені послугу. 

Вони разом спустилися останнім прольотом сходів до Худліту і спільно викурили сигарету, перш ніж узятись до початкової послідовності. Увесь цей час Ессі торохкотіла про О’Браєна, його дивовижні машини і його шляхетність, і Джулія ловила кожне слово. Щойно вони розійшлися в різних справах, Джулія роздратовано виявила, що серце її досі стугонить, а долоні пітніють. Однак усе точно минулося безпечно. В Ессі було добре чуття на халепу; якби не воно, вона давно вже наклала б головою. Життя донощиків було ризикованим: на необережних доповідали у відповідь, бо їхня робота викликала чимало ненависті. Ні, все обійшлося. Джулія мусила тільки виконувати свою частину роботи й викинути з голови всі думки про Вінстона Сміта. Доки кругом винюхував О’Браєн, будь-що такого штибу могло виявитися фатальним. Власне, в такий час варто взагалі відмовитися від сексозлочинів. Краще прожити непорочне життя, присмачуючи його сигаретами, шоколадом і трохи — пестощами себе у темряві, ніж після ще одного чи двох побачень болісно померти у череві Любові.

Джулія дотримувалась цих розважливих намірів ще день і ніч, а тоді ще декілька днів. Змінила розклад, щоб уникати походу в їдальню одночасно з прийомами їжі Хроніки. Коли колишній кавалер боком підсунувся до неї на мітингу, Джулія схрестила руки й не оберталась до нього. Гучніше, ніж зазвичай, співала патріотичні гімни й швидше викликалася за фортепіано. На зібранні відділення Спілки Робітників-Механіків пожадливо доєдналась до критики 21-ї місцевої організації, яка дозволила скверні ґолдштейнівщини прокрастися у повідомлення на їхній дошці оголошень. Джулія марширувала з «Дівами за Патріотичну Любов» на демонстрації на підтримку платформи 42-го Конгресу Партії. На той час рука її одужала достатньо, щоб нести транспарант із зображенням дитини, розірваної на шматки євразійськими бомбами, і вона так нестримно горлала «Любов — це ненависть!», що захрипла на наступні два дні. 

Така непогрішна поведінка зберігалась аж до того дня, коли Джулія дозволила собі прийом їжі за старим розкладом. Уникання Сміта спричиняло надто великий клопіт: зміна розпорядку Джулії означала розлад у розпорядку Ессі, і та почала небезпечно бурчати. До того ж ці застереження однаково видавалися дурними, оскільки Сміт уже декілька днів ніяк не відповідав на записку. 

Перша спроба вдалась без пригод. Джулія сиділа з гуртом інших дівчат, і хоча Сміт дивився на неї химерно, вона не намагалася наблизитися. Джулія повернулася наступного дня, і він знову лишив її у спокої. На третій день вона вирішила, що буде цілком безпечно сісти за стіл самій. Хай о котрій би годині відбувався другий прийом їжі, це не мало жодного значення. Це заледве можна було назвати необачністю — так думала Джулія, коли Сміт поставив свою тацю навпроти неї, всівся й відверто запитав: 

— О котрій ти йдеш із роботи? 

Тієї першої миті її найбільше обходило, як не виказати явного шоку. Щоб виграти час, з’їла ложку супу — квасолевих помиїв, що виразно смерділи псятиною. Доки це робила, з полегшенням збагнула, що голос Сміта був тихим і невиразним, до того ж він також дивився у миску, мовби Джулія його геть не цікавила. Ба більше, поблизу не було телеекранів, і ніхто не сидів достатньо близько, щоб це розчути. 

Попри це, Джулія збиралася категорично відмовити Смітові, але підвела погляд і побачила його обличчя. Доки він хлюпав ложкою в супі, з очей його променіла звіряча жага — та сама, з якою він дивився з дверей Вікза. Джулія швидко відвела погляд, однак подумки досі бачила світле волосся й виснажене, худорляве обличчя. Він отримає її. Вона нічого не могла з цим удіяти. 

Зігнувшись над мискою, Джулія відповіла: 

— Вісімнадцята тридцять. 

Купити роман-ретелінг «Джулія.1984» від Сандри Ньюман