Кожна книжка має власний запах, унікальний для її історії: уривок із роману «Остання бібліотека» Фреї Семпсон

Самотня тридцятирічна помічниця у бібліотеці Джун Джонс ніколи не покидала свого сонного англійського селища Чалкот. Сором'язлива і відлюдькувата жінка, що проводить увесь час за читанням і не любить виходити у світ, одного дня змушена покинути книжкові полиці і рятувати серце своєї громади.  Бібліотека, яка зберігає найдорожчі спогади про її матір, під загрозою закриття. У книзі «Остання бібліотека» Фреї Семпсон розгортається справжня боротьба громади за місцеву бібліотеку. Джун з групою чудернацьких, але відданих місцевих жителів, вирішує боротися за її збереження і вперше після смерті матері відкривається іншим людям. Дівчина мусить нарешті змінити своє життя. Вона вирішила не здаватися, адже рятуючи свою омріяну бібліотеку — вона рятує себе. А ще, здається, дівчина вперше по-справжньому закохується.

***

У понеділок вранці Джун прийшла на роботу трохи перед дев’ятою, занурюючись у знайому затишну тишу бібліотеки. Ранок був однією з улюблених частин робочого дня, коли Марджорі та відвідувачі ще не з’явилися, і вона була наодинці із сімома тисячами книжок. Джун полюбляла гуляти кімнатою, вдихаючи важке, застояне повітря, і здавалося, що інколи, заплющуючи очі, вона чула, як книжки перешіптуються між собою, розповідаючи одна одній свої історії.

Одним із перших її спогадів було відвідування чалкотської бібліотеки в чотири роки, незабаром після того, як мама почала там працювати. Коли Джун входила до бібліотеки під годинниковою вежею, будівля видавалася їй величезною та показною, ряди книг безкінечними, а стіл бібліотекаря настільки високим, що вона ледве до нього досягала. Мама виробила їй читацький квиток, і Джун досі пам’ятала свою радість, коли мама сказала, що тепер їй можна взяти додому дванадцять книжок та замінити їх на нові, коли заманеться. Від першого класу Джун і Ґейл проводили більшість пополуднів разом у дитячій кімнаті, граючись та читаючи. Пізніше, вже підлітком, Джун приходила сюди сама, щоб написати домашнє завдання і поговорити з мамою, насолоджуючись райським спокоєм бібліотеки після переповненої людьми та галасом школи.

Сьогодні ж, майже за три десятиліття після першого візиту, Джун вже знала, що насправді чалкотська книгозбірня була досить невелика навіть за мірками провінційної сільської бібліотеки. Відвідувачі постійно скаржилися на погане освітлення, ненадійний обігрів та жахливу акустику. І все ж для Джун будівля ніколи не втратила дещиці магії, яку вона відчула, вперше переступивши поріг. Минуло вже десять років, відколи дівчина і сама почала тут працювати, десять років недофінансування та обмежених засобів, а бібліотека і далі залишалася дивовижним місцем, особливо рано-вранці, коли у ній ще нікого не було.

Джун взялася за ранкову рутину: повмикала комп’ютери, проштампувала і повикладала сьогоднішні газети, доклала паперу до принтера. Зазвичай їй подобалися ці тихі, медитативні заняття, але сьогодні вона не могла розслабитися. Надворі знову мало бути спекотно, тож Джун надіялася, що сім’ї радше підуть до парку чи на річку замість того, аби приходити до неї на МелоХвилю. На жаль, як тільки вона відчинила вхідні двері о десятій, на неї вже чекали кілька батьків з малими дітьми і Стенлі.

— Доброго ранку, люба. Хіба ж не чудовий день? — Стенлі не мав на собі капелюха, та Джун могла уявити, що якби мав, то торкнувся б криси, вітаючись. — Вибачте, що загубив вас у тій метушні в суботу. Ви чули? Пані Бренсворт ледь не арештували за порушення спокою.

— Із нею все гаразд?

— Звісно, ви ж знаєте, як вона любить бійки. Чи могли б ви допомогти мені залогінитися?

— Звичайно, — відповіла Джун, ідучи разом зі Стенлі до комп’ютерів. Він нещодавно створив власну електронну скриньку, аби спілкуватися із сином в Америці, проте ще ні разу не залогінився без допомоги Джун. Вона вписала його пароль.

— Дякую. Ви сьогодні сама?

— Так. У Марджорі зустріч, тож я проводжу МелоХвилю.

Він, швидше за все, почув тремтіння голосу Джун, бо підбадьорливо усміхнувся:

— Упевнений, вам усе чудово вдасться. Я почекаю із розв’язанням кросворда до вашого повернення.

О пів на одинадцяту бібліотека була повна дитячих візків, а рівень шуму зріс на десять децибелів. Відтягуючи до останнього, Джун зрештою подалася до дитячої кімнати й обережно зазирнула крізь двері. Майже кожен вільний сантиметр підлоги був зайнятий дорослими і не дуже відвідувачами — усі дивилися на порожнє крісло перед ними. Джун мимоволі пригадала,як колись у цьому ж кріслі сиділа її мама в комбінезоні й безтурботно перебирала струни гітари, наспівуючи втішеним дітлахам. Вхопившись за клямку, Джун повільно видихнула, а тоді зайшла в кімнату і рушила до крісла, відчуваючи, як усе в горлі пересохло.

— Хей, а ви не Марджорі, — відгукнувся хлопчик, у якому вона розпізнала серійного знищувача книжок.

— Привіт усім, мене звати Джун, — замість голосу почулося слабке каркання.

— Люба, голосніше. Вас зовсім не чути в задніх рядах, — заохотила її одна з мам, яка захоплювалася психологічними трилерами.

— А де Марджорі? — запитала її подруга, що потайки зачитувалася любовними романами.

— На жаль, вона зайнята, — відповіла Джун.

Кілька дітей видало розчароване «О-о-ов».

— Я хочу «Велику червону вантажівку», — прокричав знищувач книжок.

— Іграшками зможете погратися після нашого заняття, — пояснила Джун.

— Ні-і-і, пісню.

— О, вибач, я, мабуть, не знаю її, — хтось розчаровано зітхнув, і Джун відчула, як червоніє. — А як щодо «Діда Макдональда»? 

Раз, два, три...

Усі дивилися на неї. Коли ніхто не почав співати, Джун зрозуміла, що це їй доведеться завести пісню. Вона чула лише пульсування крові у вухах.

— Дід Макдональд ферму мав... — Джун роками не виступала перед публікою, і її голос звучав як тихенький, абсолютно немелодійний писк. Вона зауважила, як якась незнайома жінка здіймає брови, а кілька дітей захихикало.

— І-а-і-а-о, — все ще ніхто не приєднався, і Джун витерла піт з верхньої губи. Серце билося, мов шалене, і, заплющивши очі, вона знову опинилася у школі перед цілим класом, а зусібіч долинали шепіт і хихикання однолітків.

— Про корів він добре...

Настала мить нестерпної тиші, і врешті якийсь хлопчик викрикнув:

— Дбав!

Джун побачила, що це був Джексон, і обдарувала його вдячним «І-а-і-а-о». Приєдналося ще декілька людей. Другий куплет співала вже майже вся кімната, тож Джун могла стишити голос. Вони заспівали ще кілька дитячих пісеньок: «Колеса в автобусі», «Павучок упертий», «Зірко, зірко, мерехти». Але діти невпинно просили її заспівати пісеньки, про які вона вперше чула, пісеньки про космонавтів та сплячих кроликів, і коли Джун перепросила вшосте, то зауважила, як переглядаються деякі батьки.

— Ви взагалі знаєте якісь дитячі пісеньки? — запитала шанувальниця любовних романів.

— Вибачте, я зазвичай цим не займаюся.

— Який сенс у МелоХвилі, якщо ви не знаєте пісень?

— Мені справді дуже шкода, — очі Джун наповнилися слізьми. «Будь ласка, будь ласка, не плач перед усіма цими людьми».

— Заради Бога, — зітхнула любителька психологічних трилерів, встала і потягнула свою буркотливу доньку до виходу.

Інші діти почали нетерпеливитися, а батьки розмовляли між собою. Джун шукала очима чого-небудь, чим могла знову здобути їхню увагу. На одній із невисоких коробок лежала покинута «Дуже голодна гусениця», одна з улюблених книжок її дитинства. Вона схопила її і почала читати, хоча ніхто не слухав.

Дійшовши до останньої сторінки, Джун підняла голову і зрозуміла, що ціла кімната замовкла, зачарована історією. Настала чудова, спокійна пауза.

— Хочу ще одну, — відізвалася маленька дівчинка, порушуючи тишу. — Хочу «Ґруффало».

— На жаль, наш час на сьогодні вичерпався, — Джун встала і взялася складати речі, перш ніж хто-небудь встиг запротестувати.

Більшість родин поволі рушила додому, тож вона подалася до кабінету по склянку води, аби заспокоїти розкалатане серце. Позаду почулося хихикання якоїсь пари батьків, і Джун пополотніла на саму думку про те, що це з неї сміялися. Як добре, що Марджорі не було, і вона не бачила цієї катастрофи. Хоча, поза сумнівом, знайдеться добра душа, яка згодом із радістю їй усе розповість. Цілком слушно. Де ще ви бачили бібліотечну помічницю, котра мало не розплакалася під час простенького заняття з дітьми?

Був полудень — час обіднього затишшя. У бібліотеці залишилися лише Стенлі, котрий задрімав за газетою у кріслі, та пані Бренсворт, що скрадалася поміж стелажів, тихо бурмочучи собі під носа. Джун сіла за свій стіл та кілька разів глибоко вдихнула, наповнюючи легені заспокійливим запахом бібліотеки. У дитинстві вона вірила, що кожна книжка має власний запах, унікальний для її історії, а запах бібліотеки був поєднанням ароматів тисяч різних оповідей. Якось вона описала свою теорію мамі, пояснюючи, що у дитячій кімнаті пахне найкраще, адже всі знають, що дитячі книжки розповідають набагато захопливіші історії, аніж дорослі. Місяцями по тому вони грали в гру: прочитавши разом книжку, описували її аромат. «Таємний сад», скажімо, пахнув болотом та трояндами, тоді як «Чарлі і шоколадна фабрика» — водночас цукром і капусняком.

— Вибачте, чи можу я взяти ці книги?

Джун підвела погляд і побачила перед столом височенький стос книжок із парою оченят над ним.

— Звісно, можеш, Джексоне.

Восьмирічний внук Лінди був одним з улюбленців Джун. Джексон вчився вдома і змалку приходив сюди сам, стискаючи читацький квиток, немов найцінніший скарб. Він був запеклим читачем і вже з легкістю читав книжки, розраховані на удвічі старших дітей.

— О, «Володар мух», чудовий вибір, — прокоментувала Джун, беручи від нього книжки. — Якщо тобі сподобається, можеш спробувати «Небезпечні мандри».

— Я їх прочитав, коли мені було сім, — Джексон витер носа об рукав ясно-фіолетового светрика, котрий, безсумнівно, зв’язала для нього Лінда. — А маєте «Олівера Твіста»? Я пишу проєкт про вікторіанську епоху і Стенлі вважає, що мені сподобалося б.

— Зачекай хвильку, перевірю, — Джун вистукала заголовок на клавіатурі. — А ти знав, що тут колись була вікторіанська школа? Можу допомогти дослідити історію бібліотеки — упевнена, в архіві знайдеться кілька старих фотографій.

— Так, прошу, — погодився Джексон. — А ви знали, що вікторіанці змушували сиріт жити у робочих домах, де їх ніхто не вчив грамоти? Я прочитав це ось у цій енциклопедії.

Лінда часто скаржилася, що краще б Джексон грався надворі з дітлахами, замість просиджувати стільки годин у бібліотеці. Проте для Джун хлопець був спорідненою душею. Вона впізнавала цю суміш очікування та азарту, що світилися в його очах щоразу, коли він приходив по нові перлини, сховані на полицях. Джун як ніхто інший знала, як це, коли твоїми найкращими друзями були не люди, а книги, і пригоди та подорожі на їхніх сторінках смакували краще від справжніх.

Купити книжку «Остання бібліотека» Фреї Семпсон