Ким насправді був Гічкок і як він пов'язаний із Тік Ток: розмова з артоглядачкою Лєною Чиченіною про книжку Едварда Вайта «Дванадцять життів Альфреда Гічкока»

У двадцять першому випуску подкасту Лабораторія нонфікшн ведучий Валерій Калниш разом з артоглядачкою Лєною Чиненіною говорять про книжку Едварда Вайта «Дванадцять життів Альфреда Гічкока», незвичайну біографію режисера, українське кіно і навіть Тік Ток. Найважливіше із розмови публікуємо в інтерв’ю.

Автор виділяє дванадцять аспектів життя Гічкока і детально розповідає про ці іпостасі режисера. Яка глава найбільше зацікавила вас?

Гічкок взагалі був людиною, яка створювала свій імідж. Він дбав, щоб про нього багато писали. Хотів здаватися цікавим і тому усіляко гіперболізував свої образи. Найбільше мене зацікавили його стосунки з жінками, тому що зараз є серйозне переосмислення того, як Гічкок поводився. В контексті сьогоднішньої феміністичної думки поведінка була такою, що його треба було вигнати з Голлівуду.

Чому він  у своїх фільмах демонстрував виключно білявок?

Це частина міфу. Гічкоку як режисеру, який перш за все дбав про форму, було важливо формулювати сенси, які повторювалися із фільму в фільм. І цим образом стала білявка, яка постійно була жертвою. Це просто яскравий образ, який можна дублювати, повторювати і створювати навколо цього міфологічний ореол.

Судячи з наративу сьогодення, Гічкок, якби дожив, мав би таку долю, як Гарві Вайнштейн. Чи я помиляюся?

Ситуація з Гарві Вайнштейном і з протестами Me too відбулася через мовчанку. Таких людей, як він, неймовірна кількість в Голлівуді і в інших кінематографах. Гарві попався, тому що про нього почали говорити. Багато інших людей зрозуміли, що потрібно замітати сліди і сиділи спокійно. Щодо Альфреда Гічкока, то якби він дожив до цих днів і далі б поводився так, його спіткала б схожа доля. Можливо, у в'язницю його б не посадили, але закенселили. Але якщо ми подивимося на ситуацію зі звинуваченнями на його адресу, то це відбулося без особливого засудження. Мовляв, такі були часи, такий він був ексцентричний, любив почіплятися і взагалі це було частиною іміджу. Йому схильні все пробачати. Люди люблять його фільми і тому важко засуджувати когось, хто приносить тобі таке задоволення.

З одного боку він режисер маскульту, з іншого — хтось знаходить глибокі сенси в його фільмах. А він ким був: містифікатор чи людина, яка зрозуміла, що люди бояться, тому можна на цьому заробляти ім'я і гроші? Чи він поєднав міфологему і людські інстинкти?

Я думаю, поєднав, але більше схиляюся до другого варіанту. Найбільше мені подобається в Гічкоку його прагматизм.

Він чудово розумів усі процеси, які відбуваються між режисером, знімальною групою і публікою. Знав, як маніпулювати глядачами, як зняти сцену, аби викликати ті чи інші почуття. Його тому й називають маніпулятором.

Він постійно вибирав якісь складні технічні рішення. Якщо говорити про фільм «Птахи», то на той час було складно зробити усі макети птахів, накласти одне зображення на інше, зробити складні монтажі.

Сцена у «Психо», де головний герой вбиває героїню в душі, одна із найбільш відомих в історії кіно. На той час вона була новаторською. За кілька хвилин, коли відбувається вбивство, 70 монтажних склейок. Гічкок теж маніпулював цим, тому що не було зафільмовано оголених грудей акторки, але всім у залі здавалося, що вони це бачили. Видно, що персонаж просто замахується, але не вбиває нікого. Зараз ніхто при здоровому глузді цій сцені не повірив би, а на той час люди отримали просто шок.

Я дозволю собі цитату з книги про увагу до деталей з боку Гічкока: «Можна сказати, що Гічкокова увага до деталей сягнула піку на етапі поствиробництва «Шаленства», коли режисер доручив одному з членів знімальної групи з'їздити в готель «Кобурґ», де відбувалися зйомки якогось епізоду і записати звуки тамтешнього ліфта, та так, щоб на звуковій доріжці не було ніякого стороннього гудіння і бряжчання». Оце новаторство — звідки воно пішло? Навіщо було ускладнювати життя собі і членам знімальної групи? Що нам додав досвід Гічкока безпосередньо для кіно?

Він приділяв велику увагу технічний складовій. Саме цим увійшов в історію. Приміром, кадри із «Запаморочення» дуже часто використовуються у масовій культурі — у кліпі Red Hot Chili Peppers ми бачимо алюзії. Він дуже довго думав, як показати відчуття п'яної людини. Коли почали знімати «Запаморочення», вигадав  цей прийом, бажаючи показати головного героя, який страждає від запаморочення, коли дивиться вниз з висоти. Потрібно наблизити камеру до обличчя і від'їжджати водночас. Зараз це можна зробити в будь-якому додатку на телефоні, але це треба було винайти.

Що наділяє фільми оцим тавром «Гічкок»? Що він додавав до фільму? 

Що таке Гічкок? Це маніпуляція, яка відбувається з глядачами. У Гічкока дуже класна психологічна складова, він здатен тримати глядачів.

Він приділяв велику увагу, щоб все було красиво: жінки красиві, зайшла красива Ґрейс Келлі, в неї красива сукня. Але це і в інших моментах проявляється: інтер'єрах, будинках, кадрах. 

Едвард Вайт пише: «Гічкок часто звертався до теми вбивства, як збоченого мистецтва». Чому люди дивляться фільми про вбивства і наскільки ця зацікавленість проявляє себе в Україні під час війни? Як ми ставимось до фільмів, де людей вбивають, коли ми це бачимо не в кіно?

Чому ми дивимося про вбивства? Дуже приємно дивитися, як герої перебувають у небезпеці, знаючи, що з нами нічого не відбудеться. Хоча Гічкок дуже часто робив так, щоб глядачі теж на кілька хвилин почувалися не у своїй тарілці.

Я поставила для себе фільми про вбивства на паузу. Я не можу абстрагуватися, коли бачу на екрані, як вбивають людину, немає колишнього відчуття, що це просто герой, що це не про тебе.

Я зараз думаю, за допомогою якої форми ми могли б наші всі ці події показати. Чи взагалі можливо зняти трилер або фільм жахів про Бучу? Чи можна було б зробити фільм, який би був не образливим, не болісним для нас, але і новаторським? Варто подумати, тому що це справді було б переосмисленням всіх фільмів жахів і трилерів.

Я не знав, що Гічкока залучали до документального фільму про нацистські концтабори. «Фільм, який мав показати глядачам справжні масштаби злочинів Третього Райху, зрештою так і не завершили. Він вийшов настільки моторошним, що уряди Сполучених Штатів, Британії та Франції вирішили, буцімто його вплив на настрій населення може піти в розріз із метою плану Маршалла. Краще будувати нову Німеччину, ніж копирсатись у попелищі старої». Чи знімають зараз фільми про нашу війну? Чи треба це максимально демонструвати? Чи все ж таки віддати наступному поколінню?

Це тема, яка буде переосмислюватися кількома поколіннями. Це буває з доленосними масштабними подіями, коли в перші роки один погляд, через десять років інший, інше покоління виростає — дивитися ще по-своєму. Стосовно роботи Гічкока над документальною стрічкою, то я теж не знала, що у «Психо», коли показується крупним планом цей душ, це алюзія на душові отвори в газових камерах. Стосовно нашої ситуації, то уже починає виходити документалістика. Я бачила три фільми про Маріуполь. Поки що це достатньо однотипні стрічки. Режисери збирають свідчення людей. Глядачі чують, що ці люди відчували і переживали в сенсі побутовому.

Вони фіксують події. Це таке хронікерство.

Це потрібно робити, тому що ми ще нічого не розуміємо. Пам'ятаю, коли я вийшла з Бучі, я там пробула в окупації два тижні, в мене був один погляд, через місяць він змінився, зараз — третій.

Братися до аналізу даремно, ми просто знаходимося всередині ситуації. Треба фіксувати свої почуття, голі факти і вже потім їх переосмислювати. Зараз українське мистецтво це і робить: знаходяться люди, які здатні добре артикулювати почуття, емоції, розповідати максимально чесно, що вони бачили. Уже далі з фіксації щось відбудеться.

Але тут треба говорити про чесність, тому що з нею будуть проблеми. Всі ситуації, зокрема на окупованих територіях, дуже складні з морально-етичного боку. Ми звикли говорити, що війна — чорно-біла історія, але вона все одно складна.

Коли ми почнемо знімати масштабне кіно ігрове, я б дуже хотіла, щоб до описання цих подій взялися молоді режисери, які здатні підходити з розумом до цього. Старше покоління, даруйте мені цей ейджизм, звикло до наївної форми. Якщо ми подивимося багато наших стрічок про війну, які вийшли з 2016 року, вони навіть військовим не подобаються. Виняток «Наші котики» — комедія. Багато хто обурювався, як можна знімати комедію про війну, але військовим вона подобалася, тому що показувала правду, показувала їх, як нормальних людей, а не згорьованих героїв нації, які нікого не люблять, крім України. Це завдання для нашого мистецтва. Це новаторство, зокрема й технічне. Режисери, яким зараз років 35, які починали з авторських фільмів, артхаусу, мусять із цим завданням впоратися.

Якби не було піару навколо Гічкока, чи говорили б ми зараз про нього? Як роблять генієм люди, які знаходяться навколо?

Якби не промо, яким займався сам Гічкок, то справді ми б навряд чи говорили із таким завзяттям, принаймні про фільм «Психо». Коли він його знімав, вважалося, що він буде прохідним і ми втратимо гроші на ньому. Гічкок придумав промокомпанію, почав нагнітання. Скупив всі примірники книжки, щоб люди не дізналися, що головна героїня гине. Забороняв входити до зали після початку фільму. Зробив величезну кількість інтерв'ю. Поставив в кінотеатрах лічильники, які відраховували час до початку прем'єри. Люди пішли на фільм, тому що утворився ефект очікування. 

Я можу порівняти із нашими кінематографістами, які тільки кілька років тому почали звертати увагу на рекламу. Ми бачимо промокомпанію «Скаженого весілля». Як би до нього не ставилися, але реклама потужна. Цим легковажать виробники документалістики й ігрового кіно. Я бачу чудові фільми, які збирають в прокаті дуже мало просто тому, що автори не потурбувалися про розкрутку. Гічкок цим переймався.

Оточення важливе було, але і він сам умів це оточення підбирати. До фільму «Птахи» він знайшов музикантів, які за допомогою електронної музики винайшли звуки, які імітували птахів. Там є сцена наприкінці, коли тиша створюється за допомогою музики. Це ж треба було поставити таке завдання композиторами і щоб вони його виконали.

Якщо говорити про оточення, то найперше приходить в голову його дружина Альма. Вони вочевидь жили більше, як друзі, аніж як подружжя класичне. Альма завжди була людиною, до порад якої він прислухався. Коли вони одружились, вона почала відходити на задній план, займалася виробництвом, допомагала Гічкоку, працювала над сценаріями, виносила вердикти. Вона мала велику вагу і великий професіоналізм, але ми її знаємо, як дружину Гічкока. І якщо подивитися ігрові фільми про нього, я дивилась два, в обох Гічкок дуже неприємний, а Альма показується як жінка великого таланту, яка сама чудово могла знімати не гірші фірми. В цій книжці автор описує цю ситуацію, як не дуже гнітючу для самої Альми. Але є зовсім протилежна думка про те, що вона була нещасною жінкою, яка розуміла, що своєму чоловіку не подобається, в професії теж не реалізувалася. 

Чи можливий Гічкок зараз у світі тік току, ютубу, індивідуального сприйняття контенту, коли масами вже не поманіпулюєш? Чи це вже історія і треба відноситись до нього, як до історії?

Практика показує, що може. Я не могла пояснити і передбачити успіх «Vertigo», який став одним із найбільш популярних фільмів. Я взагалі достатньо специфічно ставлюсь до старих фільмів. Багато фільмів Гічкока мені не видаються шедеврами. Я розумію, що вони були новаторськими, але зараз не можу ними захоплюватися. Неможливо на теперішній час уявити, що це комусь подобалось і наводило жах. Але все-таки геній Гічкока якраз в тому, що він був багатовимірним режисером, хоч він сам це заперечував, вважав свої фільми маскультом. Можливо, його прискіпливість до якості, технічних і візуальних моментів діє до цього часу. Його візуальні рішення зараз переосмислюються у масовій культурі. Одяг, декорації, положення камер — усе це зараз повторюється і в тік токах навіть. Скільки переосмислюється ця сцена із душем? Ця музика? Якщо ви дивилися фільм MTV «Jackass», там обігрується цей звук. Це покоління MTV — люди, які навряд чи цікавляться старим кінематографом, але вони все одно зчитують цей звук. І таких штучок у Гічкока страшенно багато, вони легко перекочовують до будь-яких соціальних медіа, які існують зараз.