«Лети або помри», – уривок із книги Ребекки Яррос «Четверте крило»

Двадцятирічна Вайолет планувала все життя провести в спокої, серед книжок та захопливих вигаданих історій. Та її мати, уславлена захисниця королівства, втручається в її долю й наказує дівчині вступити до лав сотень інших кандидатів, які прагнуть стати елітою Наварри – вершниками на драконах. Та Вайолет занадто тендітна та слабка: до таких дракони не прив’язуються, а суперники – брутально нищать. Тож дівчині доведеться застосувати всю свою кмітливість, аби перевершити своїм розумом та хитрістю. Але чи достатньо їх буде в такій великій війні, як та, що насувається? Уривок із книги Ребекки Яррос «Четверте крило» публікуємо у матеріалі.

Дракон без свого вершника — це трагедія.
Вершник без свого дракона — це смерть.

СТАТТЯ ПЕРША,
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ КОДЕКСУ ВЕРШНИКА ДРАКОНА

День Призову — це завжди день погибельний. Може, саме тому схід сонця особливо гарний цього ранку, бо я знаю: він може бути останнім.

Я затягую лямки важкого брезентового наплічника й повільно піднімаюся широкими сходами камʼяної фортеці, яку називаю домом. Мої груди ходять ходором від напруження, а легені горять, коли я дістаюся камʼяного коридору, що веде до кабінету пані генерала Сорренгейл. Оце і все, що дали мені шість місяців виснажливих фізичних вправ, — здатність заледве долати шість сходових прогонів із пʼятнадцятикілограмовим наплічником.

Я геть замахалась.

Тисячі двадцятирічних чекають за воротами, щоб увійти у вибраний ними квадрант для служби, — найрозумніші та найсильніші в Наваррі. Сотні з них від народження готувалися до Квадранта вершників, до шансу належати до еліти. У мене було лише пів року.

Безпристрасні охоронці, що вишикувалися вздовж широкого коридору вгорі сходового майданчика, уникають дивитися на мене, коли я проходжу повз них, але це не дивина. До того ж ігнорування — найкращий для мене можливий сценарій.

Військовий коледж Бастіат не славиться добротою до... ну, ні до кого, навіть до тих із нас, чиї матері командують.

Кожен наваррський офіцер, незалежно від того, вирішив він вчитися на цілителя, писаря, піхотинця або вершника, протягом трьох років формується в цих суворих стінах, заточується у зброю, якою стане, щоб захистити наші гірські кордони від жорстоких спроб вторгнення королівства Поромієль та їхніх вершників на грифонах. Слабкі тут не виживають, особливо у Квадранті вершників. Дракони про це подбають.

— Ти відправляєш її на смерть! — знайомий голос гримить крізь товсті деревʼяні двері, і я ціпенію.

На Континенті є лише одна жінка, досить дурна, щоб підвищити голос на пані генерала, але вона має бути на кордоні зі Східним крилом. Міра.

З кабінету лунає приглушена відповідь, а я тягнуся до дверної ручки.

— У неї жодного шансу! — кричить Міра, коли я з силою прочиняю двері, і вага мого наплічника зміщується вперед, ледь не збиваючи мене з ніг.

Хай йому трясця!

Пані генерал гаркає з-за свого столу, а я хапаюся за мʼяку малинову оббивку дивана, щоб утримати рівновагу.

— От чорт, мамо, вона навіть не може впоратися зі своїм наплічником, — кидається до мене Міра.

— Усе гаразд! — мої щоки палають від сорому, тож я змушую себе випростатися.

Вона повернулася лише на пʼять хвилин і вже намагається мене врятувати. Бо тебе треба рятувати, дурненька. Я не хочу цього. Не хочу бути жодною частиною цього лайна Квадранта вершників. Не те щоб я хотіла померти. Краще б я завалила вступний іспит до Басґіату й одразу пішла до війська разом із більшістю призовників. Однак я можу впоратися зі своїм наплічником, і я впораюся сама.

— О, Вайолет. — Стурбовані карі очі дивляться на мене зверху вниз, а сильні руки охоплюють мої плечі.

— Привіт, Міро, — усмішка торкає куточки моїх уст.

Може, вона прийшла сюди, щоб попрощатися, але я просто рада бачити сестру вперше за багато років.

Її погляд помʼякшується, а пальці загинаються на моїх плечах, ніби вона хоче обійняти мене, але сестра відступає і повертається, щоб стати поруч зі мною, обличчям до нашої матері.

— Ти не можеш цього зробити.

— Це вже зроблено, — мама знизує плечима, лінії її приталеного чорного однострою підіймаються й опускаються разом з рухом.

Мене пересмикнуло. Ось тобі й надія на відстрочку. Мабуть, мені взагалі не варто було очікувати чи навіть сподіватися на краплю милосердя від жінки, яка прославилась тим, що не має його як такого.

— Тоді скасуй це! — кипить Міра. — Вона все своє життя вправлялась на писарку. Вона не була вихована для того, щоб стати вершницею.

— Ну, вона точно не ви, чи не так, лейтенантко Сорренгейл? — підвівшись, мама впирається руками в бездоганну поверхню столу і злегка нахиляється, оглядаючи й оцінюючи нас примруженими очима, у яких відбиваються дракони, вирізьблені на масивних ніжках меблів. Мені не потрібна заборонена сила читання думок, щоб точно знати, що вона бачить.

У двадцять шість Міра — молодша версія нашої мами. Висока, із сильними, потужними мʼязами, підтягнутими роками спарингів і сотнями го-дин, проведених на спині свого дракона. Її шкіра майже світиться здоровʼям, а золотисто-каштанове волосся коротко підстрижене для бою в тому самому стилі, що й у мами. Однак більше, ніж зовнішність, вона несе в собі ту саму зарозумілість, непохитне переконання, що її місце в небі. Вона — вершниця наскрізь.

Міра має все, чого нема в мене, і несхвальне похитування маминої голови означає, що вона погоджується. Я надто низька. Надто тендітна.

Ті мої вигини мають бути мʼязами, а зрадницьке тіло робить мене ганебно вразливою.

Мама рушає до нас, її відполіровані чорні чоботи вилискують у магічному світлі, яким мерехтить бра. Вона береться за кінчик моєї довгої коси, глузливо міряє поглядом ділянку трохи вище від плечей, де каштанові пасма починають втрачати свій теплий колір і повільно вицвітають до сталевого, металевого срібла на кінчиках, а потім упускає її.

— Бліда шкіра, бліді очі, бліде волосся. — Її погляд висмоктує кожну краплю моєї впевненості аж до кісткового мозку. — Немовби та лихоманка вкрала всю твою барву разом із твоєю силою. — Скорбота спалахує в її очах, а між брів залягає глибока зморшка. — Я казала йому не тримати тебе в тій бібліотеці.

Я вже не вперше чую, як вона проклинає хворобу, що ледь не вбила її під час вагітності мною, або бібліотеку, яку тато зробив для мене другою домівкою, коли мама викладала тут, у Басгіаті, а він був писарем.

— Мені подобається та бібліотека, — заперечую я.

Минуло більше року відтоді, як його серце остаточно відмовило, а Архів досі лишається єдиним місцем, де я почуваюся як удома у цій гігантській фортеці, єдиним місцем, де я й досі відчуваю присутність батька.

— Говориш, як дочка писаря, — тихо каже мама, і я бачу її — жінку, якою вона була за татового життя. Мʼякшою. Добрішою... принаймні до своєї родини.

— Так, я дочка писаря. — Моя спина «кричить» на мене, тож я дозволяю наплічнику зісковзнути вниз, опускаю його на підлогу й роблю перший повний вдих, відколи вийшла зі своєї кімнати.

Мама кліпає очима, і та мʼякша жінка зникає — лишається тільки генерал.

— Ти дочка вершниці, тобі двадцять років, і сьогодні день Призову. Я дозволила тобі завершити навчання, але, як уже казала торік навесні, я не допущу, щоб хтось із моїх дітей потрапив у Квадрант писарів, Вайолет.

— Тому що писарі набагато нижчі за вершників? — бурчу я, чудово знаючи, що вершники — нагорі соціальної й військової ієрархії. Ще б пак, коли їхні загнуздані дракони підсмажують людей заради забави.

— Так! — її звичне самовладання тане. — І якщо ти наважишся увійти сьогодні в тунель до Квадранта писарів, я висмикну тебе за цю дурнувату косу і власноруч виведу на Парапет.

У моєму животі щось обірвалося.

— Тато цього не хотів би! — заперечує Міра, а її шия червоніє.

— Я любила вашого батька, але він помер, — каже мама тоном, наче повідомляє погоду. — Сумніваюся, що він чогось там хоче сьогодні.

Я втягую повітря, але тримаю рота на замку. Сварка ні до чого не приведе. Мати ніколи не слухала жодної триклятої речі, яку я мала сказати раніше, і сьогодні не виняток.

— Відправити Вайолет у Квадрант вершників означає смертний вирок, — здається, Міра не відступає. Міра ніколи не припиняла сперечатися з мамою, і що найприкріше, мама завжди поважала її за це. Подвійний стандарт для перемоги.

— Вона недостатно сильна, мамо! Цього року вона вже зламала руку, раз на два тижні розтягує якийсь суглоб, і вона недостатньо висока, щоб осідлати будь-якого доволі великого дракона, який уберіг би її в бою.

— Серйозно, Міро? Що.. За... Чорт... — нігті впиваються в долоні, коли я стискаю руки в кулаки. Знати, що мої шанси на виживання мінімальні, — це одне. Але коли сестра кидає мені в обличчя мої недоліки — це інше. — Ти називаєш мене слабкою?

— Ні. — Міра стискає мою руку. — Просто... тендітною.

Усе одно не краще. Дракони не повʼязуються з тендітними жінками. Дракони їх спалюють.

— Так, вона маленька. — Мама міряє мене з ніг до голови, дивлячись на вільного крою кремову туніку з поясом і штани, які я вибрала сьогодні вранці для своєї потенційної страти.

Я пирхнула:

— То що, ми зараз просто перераховуємо мої вади?

— Я ніколи не казала, що це вада. — Мама звертається до сестри: — Міро, до обіду Вайолет відчуває більше болю, ніж ти за весь тиждень. Якщо хтось із моїх дітей і здатний вижити у Квадранті вершників, то це вона.

Мої брови поповзли догори. Це дуже схоже на комплімент, але щодо мами я ніколи не певна.

— Скільки кандидатів у вершники гине в день Призову, мамо? Сорок? Пʼятдесят? Ти так рвешся поховати ще одну дитину? — Міра кипить.

Я здригаюсь, коли температура в кімнаті різко падає завдяки силі маминої печаті, яка керує штормом і яку мама спрямовує через свого дракона Еймсіра.

Мені стиснуло в грудях на саму згадку про брата. Ніхто не наважувався згадувати Бреннана чи його дракона протягом пʼяти років, відколи вони загинули, борючись із Тиррійським повстанням на півдні. Мама терпить мене і поважає Міру, але Бреннана вона любила.

Тато теж любив. Його болі в грудях почалися одразу після Бреннанової смерті. Мама зціпила зуби, а її очі загрожують відплатою, коли вона дивиться на Міру. Моя сестра сковтнула слину, але мамин погляд витримує.

— Мамо, — починаю, — вона не мала на увазі...

— Забирайтеся. Геть. Лейтенантко, — мамині слова наче мʼякі клуби пари в холодному кабінеті, — перш ніж я доповім про вашу самовільну відсутність у підрозділі.

Міра виструнчується, киває й розвертається з військовою точністю, а потім мовчки прямує до дверей, прихопивши по дорозі невеликий наплічник.

Купити книгу Ребекки Яррос «Четверте крило»