«Любити, мовчати, писати:» уривок із книжки «Людина моря. Томас Манн і любов його життя»
Для Томаса Манна впродовж усього життя море було джерелом туги й зануренням у глибини. Німецький романтик вважав його місцем звільнення від політичних, літературних та еротичних обмежень буржуазного життя — море було його місцем свободи й справжнього «я», про що й розповідає Фолькер Вайдерманн у своїй книзі «Людина моря. Томас Манн і любов його життя». Все почалося там де Юлія, мати Томаса Манна, пізнала щастя дитинства — у великому, яскраво освітленому будинку на березі моря серед бразильських джунглів. Свою любов до моря Томас передав доньці, яка стала океанографом і продовжила славу меланхолійної людини моря — невтомного дослідника океану людської душі. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.
__________________________________________________________________________________________________________
Читайте також добірку цитат із книжки «Людина моря. Томас Манн і любов його життя» та розповідь Фолькера Вайдерманна про написання книжки
__________________________________________________________________________________________________________
Мало того, що цей малий мав стільки почуттів, геть обмаль думок і щиро захоплювався піском та водою, так ні, він ще й писав різну стидобу про кохання. Гайнріх глузливо висилає спільному критичному приятелеві декілька вибраних цитат: «Читаючи його найновіші вірші (які докладаю), я не міг позбутися відчуття незручності, схожого на те, яке в мені викликає писанина Платена, цього лицаря святої гузниці. Це його розмазане, солодкаво-сентиментальне віршоплетство про дружбу:
На твоїх грудях спочивши...
Друга ніжно обійнявши...
Сповнений солодкого бажання…
Якщо це — справжнє почуття (як же сумно, якщо це справді так!), то дякую за фрукти, обійдуся і без сиру, попрощаюся по-французьки».
Гайнріхів брат любить хлопців, ідеалізує їх і пише про це. Старший брат розкриває постать гомосексуального поета Августа фон Платена як до непристойності комічний ідеал. Малий погано пише, його переповнюють сильні емоції і любить він не тих. Гайнріх уже в досить юному віці вчащав до борделів. І коли Еверс висловлює якось побоювання, що він, можливо, теж «урнінг», гомосексуал, Гайнріх радить йому навідатися до такого собі «пансіону Кнооп» у Любеку, де колись «одна пансіонерка доставила мені першу нормальну чуттєву розкіш».
Братові Томасу він, очевидно, не давав таких безпосередніх вказівок, а переказував йому свої поради через Еверса: «Добряча курація в ліжку з гарячою, ще не пересиченою дівулею, ось що його вилікує» — написав він Еверсу в 1890 pоці. Додавши після цього, щоб той передав це за спромоги Томасові. А Томас таким самим шляхом просив Еверса дізнатися, як Гайнріх ставиться до любовних справ.
Звісно ж, закоханому Томасові нічиї поради не допомогли, тож він нічого з цього не зрозумів, бо й усі ці слова не були словами з його світу. То були слова, які лише підсилювали до велетенських розмірів сором, що його відчував, дорослішаючи, молодший брат.
Проте того 1890 pоку був час Тоніо Креґера. Час, у який Томас Манн пережив те саме перше кохання, яке описав у виданій 1903-го новелі, що стала відомою в усьому світі. Кохання Тоніо Креґера до Ганса Гансена.
Якщо хтось хоче підійти до нього впритул, якомога ближче, побачити його якомога інтимнішим і беззахиснішим, часто наголошував письменник у свої зрілі роки, той має прочитати Тоніо Креґера. А в період, коли він писав цю новелу, свої листи до друзів підписував просто «Тоніо Креґер». Бо ж цей Тоніо — то він сам. Щоправда, перетворити пережиття своєї молодості, кохання молодості на літературу він зумів лише тоді, коли почуття охолонули й він задепонував їх у найпотаємнішу комірчину свого серця.
А 1890 pоку в Любеку, коли брат Гайнріх пише свої глузливі листи, серце Томаса пульсує. Він закоханий, закоханий так, як не закохуватиметься більше ніколи. Той, кого він кохає, називається Армін Мартенс, він білявий, блакитноокий, має спортивну статуру, любить книжки про коней незрівнянно більше, ніж Шиллерового «Дона Карлоса», і сьогодні, ось уже понад сто років, живе своїм відомим у всьому світі життям під іменем прекрасного, життєрадісного й дещо простакуватого Ганса Гансена.
Мине багато років, і Томас Манн у листі до одного з тодішніх однокласників зізнається: «Бо його я любив — то було направду моє перше кохання і ніколи згодом мені вже не судилося зазнати почуття ніжнішого, болючішого за тодішнє». Не досить, що він кохав його, захоплювався ним на віддалі та обожнював, ні, він ще й зізнався йому в цьому. «Настав великий день», визнав Томас Манн через багато років, і того великого дня він сказав йому про це. Але день миттєво змалів і спохмурнів, коли Томас змушений був зрозуміти, що білявий Армін взагалі не знає, що він має робити з цим зізнанням. «Як це ти любиш мене?» Він, здавалося, не зрозумів ані слова, або ж не захотів зрозуміти. Мабуть, для закоханого то була жахливо ганебна мить, адже він зібрав для цього зізнання всю свою відвагу. А тут іще кпини старшого брата.
Це, мабуть, єдиний раз у житті Томаса Манна, коли він освідчився хлопцеві чи чоловікові. Відтоді почуття заніміє та зачаїться, і житиме лише в ньому, у його щоденниках і літературних творах. Стережись своїх почуттів. Зречися себе. Вже згодом Тоніо Креґер знатиме, що тих, хто надто багато відчуває, тих напевне спіткає цілковите фіаско.
Важливо захистити себе самого. Поставити навколо себе захисним валом речі непроминальні.
Зречися себе, введи в оману світ, грай гру, живи для себе й пиши: «Водограй, старий горіх, скрипка й морська далечінь Балтійського моря, літні мрії якого йому вдавалося підслухати під час канікул, — ось те, що він любив, чим, так би мовити, себе оточував, серед чого минало його внутрішнє життя і що дуже добре вкладалося у вірші. І справді, все це раз по раз оживало у віршах, які іноді складав Тоніо Креґер».
Любити, мовчати, писати.
__________________________________________________________________________________________________________
