Автор книжки «Зимовий солдат» про перетин медичної практики та письменства

Від блиску бальних залів імператорського Відня до замерзлих лісів Східного фронту, від захаращених операційних до поля битви, де гримлять копита козацької кінноти. «Зимовий солдат» — це історія про війну і медицину, сім’ю і кохання, відданість справі і людський подвиг на тлі історичних потрясінь. Ділимося розповіддю автора, Деніела Мейсона, про взаємовплив письменства на медичну практику і навспак.

______________________________________________________________________________________________________

Читайте також добірку цитат із книжки

______________________________________________________________________________________________________

Чи можете описати, як з’явилася ідея книжки «Зимовий солдат»?

Я почав думати про деяких персонажів цієї книжки ще у 2003-му, під час останнього року навчання в медичній школі. Але я відклав ті перші нариси. Коли я нарешті почав працювати над «Зимовим солдатом» повноцінно, це був зовсім інший роман, ніж той, який я зрештою завершив. Спершу мене цікавила Перша світова війна та міжвоєнний період через інтерес до ранніх досліджень мистецтва пацієнтів психіатричних лікарень, і перша версія книги була побудована навколо трикутника: пацієнтка, її чоловік і лікар. Я довго боровся з цим варіантом — майже шість років і щонайменше три редакції. Тим часом я знову й знову повертався до цього історичного моменту, коли австро-угорська армія, абсолютно неготова до війни, призивала студентів-медиків без жодного клінічного досвіду на посади з надзвичайною відповідальністю. Як людина, що нещодавно закінчила медичну школу, я приголомшено уявляв тих інших студентів, які, попри час і простір, раптово опинялися відповідальними за цілі польові госпіталі, зіштовхуючись із жахливими пораненнями, часто за відсутності найнеобхіднішого. Поступово книга стала саме про цей досвід — коли тебе кидають у абсолютно новий світ.

Чи можете Ви розповісти про дослідження, які проводили для роману?

Я відвідав Відень лише раз, ще у 2004 році, але загалом усе дослідження базувалося на книгах. Значна частина природного світу «Зимового солдата» ґрунтується на горах і лісах, серед яких я виріс тут, у Каліфорнії, з адаптацією флори та фауни за польськими ботанічними й зоологічними текстами. Набагато складніше було писати про медицину. І річ була не стільки в тому, які саме рани отримували люди й як їх лікували — для цього існують медичні посібники того часу. Значно важче було поставити себе на місце лікаря, який не знає того, що знаємо ми зараз, для якого 50% смертність від абдомінального поранення — це очікувана норма, а лікування, які ми нині сприймаємо як належне, є лише мрією. У книзі Луцій фантазує про ліки, здатні вилікувати інфекцію, наче про чарівний еліксир; він і гадки не має, що колись з’являться антибіотики. Коли він бачить солдатів із симптомами, спричиненими психологічною травмою, він не може знайти жодних вказівок, як їх лікувати, або навіть як назвати їхній стан. Подібно й «лікування», яке він випадково відкриває — застосування барбітурату для стану, який ми сьогодні назвали б збудженою кататонією, — для нього є цілковитою загадкою.

Чи могли б Ви трохи розповісти про вашу власну медичну практику та викладання?

Моя клінічна посада — лікар-психіатр стаціонару. Це лікар, який працює у складі команди ординаторів, студентів медичного факультету, психологів, медсестер, ерготерапевтів, арт-терапевтів, соціальних працівників та інших фахівців. Я працюю у стаціонарному відділенні, тобто ми надаємо допомогу людям у гострих психіатричних кризах, аж доки вони не почуватимуться достатньо добре, щоб продовжити лікування амбулаторно.

Щодо викладання, то я веду два курси для студентів бакалаврату тут, у Стенфорді. Перший має назву «Культура й божевілля». У ньому ми розглядаємо різні досвіди психічних розладів і те, як на них впливає культура. Другий курс — «Література психозу», де ми використовуємо різні тексти — клінічні, автобіографічні та художні — щоб краще зрозуміти суб’єктивний досвід психозу.

Чи впливає ця практика на Ваше письмо?

Існує давня традиція лікарів-письменників, і кожен із них, здається, виробляє власний особливий зв’язок між цими двома сферами. Але я й досі намагаюся для себе з’ясувати відповідь на це питання. На певному рівні справедливо сказати, що медицина може відкрити вікно у внутрішній світ інших людей, проте це дуже специфічне вікно, і далеко не привілейоване. 

Водночас багато аспектів моєї медичної практики так чи інакше з’являються в книзі. Думаю, що подив і страх, які виникають перед лицем великої відповідальності, я зміг передати зі свого власного досвіду. Або те, як навчаєшся від медсестер і самих пацієнтів. Або повільне професійне дорослішання, яке відбувається тоді, коли хворіють наші власні близькі, чи коли зустрічаєшся з родинами пацієнтів і розумієш, як хвороба впливає на життя не лише хворого. У романі Луцій переживає труднощі дистанції, яку лікар може відчувати щодо пацієнта, коли саме його медсестра Маргарета так глибоко залучена до фізичних і практичних аспектів догляду. Це теж перегукується з моїм власним досвідом.

Медицина також навчила мене підходу, де деталі мають надзвичайно велике значення у втіленні сутності опису. Один із чудових моїх викладачів у медичній школі, доктор Лоуренс Тірні, радив нам користуватися Польовим путівником Пітерсона з птахів Північної Америки як взірцем стислого, ясного опису. Він хотів, щоб ми знаходили одне речення, яке дозволило б йому впізнати пацієнта серед усіх інших у відділенні. І досі я вважаю його слова дуже слушними: я найкраще зрозумію своїх персонажів, якщо зможу ґрунтовно закорінити їх у фізичному світі.

Нарешті, додам ще щось, що може звучати очевидно, але відіграло важливу роль у «Зимовому солдаті»: те, що я лікар, допомогло мені писати про хвороби. Більша частина медицини звучить мовою, відмінною від повсякденної, і тому писати про це «ззовні» (чи навіть через інші спеціальності — мені постійно допомагали друзі-хірурги, терапевти, радіологи) — справжній виклик. І все ж, деякі з найглибших текстів про медицину належать авторам, які не були лікарями — Вулф, Манн, Флобер. Це актуально і сьогодні. Пат Баркер не є психіатром, але її роман «Регенерація» — це глибокі роздуми про те, що означає бути ним. Емма Доног’ю у The Wonder надзвичайно болісно й яскраво показує всі біологічні, психологічні та соціальні аспекти душевних страждань.

А якщо навспак? Чи відчуваєте Ви, що письмо вплинуло на Вашу медичну практику?

Я відчуваю цей вплив дуже виразно. Колись я хвилювався, що письмо й уся та дискурсивна читанина, з якої складається життя письменника, можуть надто відволікати від медичної практики. Водночас в академічній медицині звично, що лікарі займаються дослідницькими інтересами у неклінічних сферах — у мене є друзі, яких передусім цікавить генетика чи клітинна біологія, що доволі далекі від клініки, і все ж вони кажуть, що це надихає їхню лікарську роботу по-різному. Для мене ж питання полягало лише в тому, чи може цю роль відіграти письмо. Я справді зробив велику паузу в медицині — 7 років між медичною школою та резидентурою — і частково моє рішення повернутися пов’язане з дедалі сильнішим відчуттям, що час, проведений за читанням історії та літератури, може допомогти зрозуміти досвід психічної хвороби зокрема та досвід хвороби загалом.

Наприклад: такі твори, як Місис Делловей чи наукова фантастика Філіпа К. Діка, можуть допомогти осягнути досвід пацієнтів із психозом. Або ж читання про історію класифікації рослин може прояснити проблеми із сучасними системами психіатричної класифікації, які я завжди важко сприймав. І це лише кілька прикладів…

Я думаю, письмо також розширює територію цікавості. Коли я пишу про пораненого персонажа, то ніколи не хочу обмежитися описом самої рани; цікаве для роману — це хвилі, які вона породжує. Як вона змінює його розуміння себе, стосунків з іншими, його уявлення про жаль, мужність і сенс…? Це важливо і для лікаря. А той тихий спосіб уважного спостереження, якого вимагає письмо, поширюється навіть на буденне. Наприклад, хоча я люблю свою роботу лікаря, інколи мені доводиться мати справу з великою кількістю бюрократії — вимогами щодо електронних записів, запитами від страхових компаній, юридичними питаннями, розбитими й недофінансованими соціальними службами. Я часто цього остерігаюся, але в якийсь момент, коли я писав про бюрократію Австро-Угорської монархії, почав відчувати дедалі більшу цікавість до того, як люди взаємодіють із цими нелюдськими системами. Я подумав: якщо письмо здатне зробити навіть роботу з медичним страхуванням чимось піднесеним, воно здатне трансформувати будь-що.

______________________________________________________________________________________________________

Джерело: bookbrowse.com

______________________________________________________________________________________________________

Купити книгу «Зимовий солдат», Деніел Мейсон

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними