«Ми зголодніли не лише за їжею, а й за людською добротою», — Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів
11 квітня увесь світ відзначає пам'ятну дату — Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Британський історик Лоренс Ріс, автор книжки «Аушвіц."Остаточне рішення" нацистів», взяв близько 100 унікальних інтерв’ю в очевидців подій — вцілілих колишніх в’язнів і наглядачів-злочинців — та тривалий час вивчав архівні матеріали, щоб дати вичерпну картину: що діялося в «таборі смерті». «Аушвіц» не тільки дозволяє нам побачити жахливу мініатюру ідеального суспільства з погляду нацизму, а й дає шанс зрозуміти людську природу в умовах, продиктованих смертю і жорстокістю.
На початку 1942 року єдиним табором смерті, що функціонував у нацистській імперії, був табір у Хелмно. Незважаючи на це, нацисти вже тоді розпочали свою вакханалію знищення. На відміну від тих, хто працює в менш радикальних системах, де спочатку обдумують і планують, а потім діють, нацисти почали депортувати євреїв до того, як усі їхні розроблені системи було випробувано чи повністю встановлено. Тому геноцид був безладним і безсистемним. Те, як вони організували виконання свого кривавого завдання і в процесі перетворили 1942-й на рік наймасовіших убивств у ході виконання «остаточного рішення», багато говорить про менталітет нацистських убивць.
Аушвіц не повинен був відігравати головну роль у масових убивствах 1942 року, але саме цього року табір почав впливати на події в Західній Європі. Усього через кілька днів після переговорів між Словаччиною та Німеччиною щодо депортації євреїв в Аушвіц ще одна європейська країна вислала свій перший транспорт у табір. Події, що призвели до цього, були ще більш складними й приголомшливими, ніж події в Словаччині, не в останню чергу через те, що потяг, що виїхав у табір 23 березня, їхав із завойованої німцями країни, якій вони дали чималу свободу у внутрішньому управлінні. Це була Франція.
Депортація французьких євреїв як репресивний захід була для нацистів дуже доречною як перший крок до виконання іншої, набагато масштабнішої, цілі — «остаточного рішення» у Франції. Довгострокову стратегію в цьому питанні було розроблено на Ванзейській конференції в січні 1942 року.
* * *
Масштаби вбивств у Польщі скоро мали зрости. Гіммлер 19 липня оголосив: «Цим повідомляю, що переселення всього єврейського населення з генерал-губернаторства буде проводитись і закінчиться до 31 грудня». У цьому контексті «переселення» — просто евфемізм, під яким мали на увазі «вбивство». Так, Гіммлер призначив кінцеву дату знищення кількох мільйонів польських євреїв.
Однак слова Гіммлера були не так наказом на майбутнє, як остаточним затвердженням плану зі знищення євреїв. Ті слова стали кінцевим результатом ухвалення рішення, яке почалося ще до вторгнення в Радянський Союз, останньою ланкою в ланцюзі причиново-наслідкових зв’язків, які можна відстежити лише в ретроспективі. Кожне з рішень, що передували його заяві, — рішення помістити польських євреїв у гетто, наказ про проведення розстрілів у ямах на сході й подальші експерименти з отруєнням газом, рішення про депортацію німецьких євреїв та ідея вбивати «непродуктивних» євреїв у гетто, щоб звільнити місце для новоприбулих, — усі ці та інші дії стоять за зовні відносно некривдною, але за суттю смертельною директивою Гіммлера від 19 липня 1942 року. Концепція була вже остаточно сформована. Головне рішення ухвалили ще кілька місяців тому. Нацисти збиралися знищити євреїв. Залишались тільки практичні деталі реалізації цього завдання. А це вже есесівці, на їхню ж думку, вміли.
Протягом 1942 року нацисти мали суттєво збільшити масштаби вбивства євреїв, стараючись втілити в життя «остаточне рішення». Однак можливості для масового знищення в Аушвіці досі залишалися обмеженими і зводились до газових камер «Червоного» й «Білого» будиночків (регулярні вбивства в крематорії головного табору зупинили внаслідок складнощів). Отож Аушвіц, попри свою подальшу лиху славу, тоді, 1942 року, відігравав лише другорядну роль у знищенні польських євреїв.
Гіммлер вважав знищення польських євреїв до кінця 1942 року можливим не тому, що відводив Аушвіцу основну роль, а тому, що знав: більшість убивств буде здійснено в трьох нових таборах, збудованих у польських лісах. Ці три місця не такі відомі: Белжець, Собібор і Треблінка. Те, що сьогодні назви цих таборів не ставлять в один ряд з Аушвіцем, — зла іронія, адже нацисти самі хотіли, щоб вони зникли зі сторінок історії, і доклали якнайбільше зусиль, щоб стерти будь-які фізичні сліди існування цих таборів після закінчення свого кривавого завдання. Задовго до кінця війни нацисти зруйнували ці табори, а землю в тих місцях залишили заростати лісом або зорали під поля. Натомість вони не зробили жодної спроби фізично ліквідувати Аушвіц, навіть в останні дні його існування. Він зародився на основі довоєнної моделі нацистської системи як концентраційний табір, і ніхто не намагався приховати ці табори від населення. Табори на кшталт Дахау будували на окраїнах населених пунктів, і то було навіть корисно з позиції пропаганди: це стало демонстрацією того, що всіх, кого визнають невдоволеними, нацисти відправлять у табори на «перевиховання». Лише коли в Аушвіці почали масово вбивати людей, коли шизофренічна суть його функції, про яку вже згадано, почала проявлятися, тоді нацисти дійшли до того, що почали висаджувати в повітря газові камери перед тим, як покинути табір, але залишили величезний комплекс майже непорушеним.
* * *
Коли настав кінець, усе відбулося швидко. Якось уночі, в січні 1945 року, коли десятирічна Єва Мозес Кор разом із сестрою-близнючкою спали у своїх ліжках в Аушвіці–Біркенау, їх розбудив сильний вибух. Зимове небо за вікном почервоніло від вогню — нацисти підірвали крематорії. Через кілька хвилин їх вигнали з барака й разом з іншими близнюками, що були піддослідними «кроликами» для доктора Менґеле, погнали дорогою до головного табору Аушвіц. Це була наче сцена з кошмару: над головою, вдалині, спалахували заграви артилерійських пострілів, а в темряві есесівці гнали ув’язнених уперед, не даючи перевести подих. Тих, хто не міг витримати темпу, застрелювали, і тіла дітей залишалися лежати на узбіччі. У цьому хаосі двоє дітей загубили своїх близнюків і більше ніколи їх не побачили.
У головному таборі Аушвіцу Єву з Міріам залишили без нагляду. Сувора система контролю, що її забезпечували капо й охоронці, раптом дала збій, і ув’язнених покинули на самих себе. Єві навіть вдалося пробратися через огорожу зовнішньої межі табору та сходити по воду до річки Соли, що протікала вздовж однієї сторони головного табору. Роблячи ополонку в річці, Єва звела погляд і побачила на протилежному березі маленьку дівчинку приблизного свого віку. Дівчинка була гарно вбрана, волосся заплетене в коси і прикрашене стрічками, а в руці тримала шкільний портфель. Для завошивленої, одягненої в лахміття Єви це була «майже нереальна» картина, і вона стояла й дивилась на незнайомку, мов зачарована. «Уперше відтоді, як ми прибули в Аушвіц, я усвідомила, — розповідає вона, — що за огорожею існує цілий світ, у якому діти схожі на дітей і навіть ходять до школи».
Єві та Міріам пощастило залишитися живими, адже, за планом нацистів, вони мали померти з тими кількома тисячами ув’язнених, кого визнали заслабкими для участі в масовому поході з Аушвіцу. Наказ про їхнє вбивство обергруппенфюрер (генерал-лейтенант) СС Шмаузер, що командував СС і поліцією у Верхній Сілезії, віддав ще 20 січня. Протягом наступних семи днів спеціальні загони СС убили приблизно 700 ув’язнених у Біркенау та прилеглих допоміжних таборах. Проте майже 8000 інших ув’язнених, серед яких були і Єва з Міріам, уціліли, тому що Червона армія дуже швидко наближалась до Аушвіцу, й есесівці більше думали про те, як самим урятуватись, а не виконати накази.
Незабаром канонада вщухла, і 27 січня в комплекс увійшли солдати 1-го Українського фронту. Вони знайшли приблизно 600 уцілілих ув’язнених у Мановіці — таборі примусової праці поряд із заводом I.G. Farben Buna, — майже 6000 у Біркенау і трохи більше тисячі в головному таборі Аушвіц, зокрема Єву та Міріам. Уперше Єва почула, що її страждання, можливо, закінчились, коли одна з жінок у бараку закричала: «Ми вільні! Ми вільні!». Єва побігла до дверей, але через сніг нічого не було видно. Тільки через кілька хвилин вона розгледіла солдатів Червоної армії в білих маскхалатах: «Ми побігли до них, і вони обнімали нас, пригощали печивом і шоколадом. Коли тобі так самотньо, прості обійми означають набагато більше, ніж можна собі уявити, тому що вони замінювали нормальне людське спілкування, якого нам так не вистачало. Ми зголодніли не лише за їжею, а й за людською добротою, і радянська армія частково дала нам це. Чесно кажучи, після війни, коли ми повернулись додому, мені найбільше не вистачало саме обіймів і поцілунків, проте їх я так і не отримала. І тому, виступаючи перед студентами, я кажу їм: “Коли ви сьогодні прийдете додому, будь ласка, обніміть батьків зайвий раз, поцілуйте їх — за всіх нас, за дітей, що пережили табори і в яких не було нікого, кого можна обійняти й поцілувати”».