«Нас захопили»: уривок з книжки Анастасії Левкової «За Перекопом є земля»

27 лютого 2014 року над будівлями кримського уряду та парламенту автономії замість українського і кримськотатарського прапорів з'явився триколор, а на вулицях — бронетехніка й «зелені чоловічки»… Уже навесні вийде друком роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля. Кримський роман». Його сюжет охоплює історію Криму від 90-х років аж до анексії півострова Росією. Публікуємо уривок із книжки, події в якому відбуваються рівно 9 років тому — того ранку 27 лютого 2014 року.

Фото використані для обкладинки і оформлення матеріалу: glavcom.ua, Getty Images

27 лютого я прокинулась, як завжди, близько восьмої. Було тихо, тільки надворі гомоніли передвесняні пташки. 

Я довго валялася в ліжку, дивилась у білу стелю, ніжилась, уявляла, як скоро уже не чутиму в музеї антимайданівських фраз, а отже, ходити на роботу буде приємніше; згадувала Влада, думала: Майдан ось-ось розійдеться, і тепер у його квартирі знов буде тихо; згадувала, як ми ранками лежали отак-от у тиші, вглядаючись у кожну клітинку любленого лиця, шиї, плечей... 

Врешті я зітхнула, встала й попрямувала на кухню. Шлях до неї лежав через вітальню, де ночувала в ці дні Аліє. Я тихо прочинила двері, Аліє вже не спала.

Вона сиділа на дивані в навушниках, із комп’ютером на колінах, і вдивлялась в екран. Лице в неї було сіре, я подумала, що вона недужа.

– Аліє, що з тобою? – тихо спитала я.

Вона підняла очі на мене. Під ними виднілись темні півкола.

– Нас захопили, – тихо мовила Аліє.

– Як захопили.

– «Над Совмином реет бело-сине-красный флаг», – відчужено процитувала вона когось із фейсбучних френдів. 

Я сковтнула слину. Присіла на край розкладеного дивана. Аліє розвернула до мене лептоп. Там було відео з будівлею Верховної Ради Криму, навколо купчились барикади з якихось ящиків, шаф, сіток, драбин, навіть сміттєвих баків. Поряд діловито ходили взад і вперед військові у брудно-зеленій формі, у касках і балаклавах, з автоматами. Я злякано подивилась на подругу. Вона перейшла на іншу вкладку і, вийнявши з ноутбука навушники, натисла на відео – говорив Могильов, я ніяк не могла второпати, що він каже, – його дикція завжди перешкоджала розумінню, а тепер іще й годі було зосередитись. Щось про озброєних людей у «політичних будівлях», переговорний процес, про те, що нині оголошено вихідний.

– Недаремно Халіл казав, що Кримом уже кілька днів їздять військові машини. 

– Які військові машини?

– Які-які, – задумано відповіла Аліє. – Російські. Казав, з боку Севаса їхали, колонами.

– То вони завжди їздять, тут же Чорноморський флот, – намагалася заспокоїти я себе та її.

Аліє важко зітхнула.

– А ще вчора, – додала вона, – коли я виходила з мітингу, з проросійського боку чула, як якийсь типу командир сказав: «Другий взвод, за мною» – і кілька десятків чоловіків згрупувались і пішли за ним. 

– Вони були у формі?

– Ні, в цивільному.

Я застигла, відкривши рота, – згадала.

– Що?

– Я бачила військових у церкві. Позавчора.

– В якій церкві?

– Тут, у Петропавлівській. І це вряд чи був Чорноморський флот…

Аліє похитала головою, мовляв, що тепер буде, що буде…

Уже значно пізніше ми довідалися, що на проросійському мітингу 26 лютого було чимало людей у червоних куртках – на світлинах і відео вони явно читались, заледве не шахівницею. Це були «бригадири», чи то «десятники». Спеціально найняті люди чинили провокації у ті миті, коли протистояння стихало. Уже потім ми довідалися про журналістів з Росії, яких того дня біля нашого Пентагону була вже тьма і які шукали героїв для сюжетів, та проукраїнські висловлювання швидко переривали, знаючи: це в ефір не піде.

***

Я ввімкнула телефон, проглянула френдстрічку. Кримські друзі писали: жах-жах – триколор над Радміном, незрозумілі військові на вулицях, на питання відповідають, що неуповноважені відповідати. Друзі з материка писали таке, що стало ясно: вони нічого, геть нічого не знають про події в Криму.

Отже, військові. Українські чи російські? Вони нас що, оточили? Я набрала маму. Вона вже знала – точнісінько те, що і я, не більше. Втім, у Бахчисараї військових начебто не було, і я полегшено видихнула.

– Будемо спостерігати, – сказала мама. – У тебе запаси продуктів є?

– Мммм, є.

– Будь ласка, не виходь надвір.

– Постараюсь, – відповіла я, дивлячись, як Аліє вдягає джинси і светр.

Я поклала трубку і теж почала збиратись.

Надворі було сіро й похмуро, аж хотілося вити псом. Небо висіло низько, і з нього падав дрібний колький дощ.

Ми спустилися зі Студентської по Курчатова, на Севастопольській стояло очеплення з міліціянтів, подекуди їх розріджували міцні хлопці в цивільному.

– Туди не можна, – сказав нам один у формі.

– А що трапилось? – вдаючи наївну цікавість, спитала я.

– Не знаємо, команда прийшла: нікого не пускати.

Ми вдали, що скорилися, і пішли уздовж вулиці. 

– Спробуємо в іншому місці? – тихо спитала Аліє.

– Може, сказати, що йдемо на роботу? В мене – посвідчення музейного працівника, і музей – у тому кварталі, куди вони не пускають. Ти ж маєш корочку?

– Так, але Ханський не в Сімферополі, – резонно зауважила Аліє.

– Вони можуть не знати! – нервово засміялася я. 

Ми звернули на Кірова і підійшли до рогу на Карла Маркса. 

– Дівчата, ви куди?

–Ми  працюємо в музеї на Пушкіна. Ось посвідчення, – я показала, Аліє взялася виймати своє, та міліціонер уже був готовий нас пропустити. Либонь, забув, що нинішній день оголошено неробочим, либонь, команди, їм дані, були не зовсім чіткі. 

Ми попрямували до Радміну. На ньому справді «реял бело-сине-красный флаг», праворуч від іншого триколора – Кримської Автономії. Поміж колонами стояли барикади з фанери, довкола – військові з автоматами й закритими лицями. Ми домовились нічого не знімати – прочитали вранці чийсь допис, що у відповідь на прихід журналістів, які наблизились до парламенту, кинули світлошумову гранату. 

Дійшли до Верховної Ради. Тут люди якраз були – нечисленний мітинг, чи пак подоба мітингу, над яким то там то сям схилялись вологі від дощу триколори. «Ясно», – пробурмотіла я, хоча ясніше стало, коли ми наблизились. Назустріч нам із натовпу вибіг хлопчина. На правій вилиці у нього була недавно затягнута рана, над лівою бровою синець. На сірій куртці, посеред грудей, приколота георгіївська стрічка. Ротом, у якому на місці одного з іклів зяяла діра, він вигукнув: «Аааааа, дєвушкі! Дєвушки прийшли волєіз’являцца!»

Якби він сказав «Дєвушки прийшли», «Дєвушки прийшли нам помогти» абощо, це було б не так моторошно, але «волєіз’являцца» мене ошелешило. Я інстинктивно схопила Аліє за лікоть і зупинилась. Досліджувати габітус міста в цей день я більш не хотіла. Здавалося, усе ясно.

Втім, отак-от тікати було небезпечно. Ми вдали, що наш шлях – до собору, і стали обходити тлум. Ми вже майже звернули у сквер, як раптом хтось торкнувся мого плеча.

– Ой! – злякалася я. 

Це був Олег Сущук, євпаторійський юрист і один з активних євромайданівців, що багато тижнів провів у Києві.

– Ох, – відходячи від переляку, сказала я. – Ви теж тут?

– Ну так… Спостерігаю.

– Давно з Києва?

– Позавчора! Вчора був тут на мітингу, а сьогодні – таке…

Ми кивнули.

– Чому вчора сказали розходитись? – розпачливо сказав він і вже годі було його зупинити. – Треба було стояти до ранку й охороняти адміністративні будівлі! Ви ж подивіться – міліціонери стоять у бронежилетах-двійочках! Ці двійочки можна пробити ножем, не те що кулею. Та головне – стоять вони спиною до будівель, а лицем – до людей. Кого вони охороняють? Цих з автоматами? Від кого? Він мешканців? А ці алкаші-наркомани тут для чого? Я щойно бачив знайомого з Євпаторії, я був його адвокатом, він недавно з тюрми вийшов – пацан бідовий. Я ж знаю, йому політика до одного місця! Питаю: ти що тут робиш? Тобі ж це все по хер! А він: обіцяли заплатити. І чай їм сюди ніхто не приносить – не так, як на Майдані місцеві підтримували. 

Ми кивали й мовчали, бо нíчого було відповісти. 

– Ну гаразд, – спинив він сам себе, – ви це все і без мене знаєте.

Попрощавшись, ми з Аліє вирушили додому. Олег лишився стояти. 

Під вечір прочитали в новинах, що кримський парламент усунув уряд і новим прем’єром обрав Аксьонова. І ухвалив рішення 25 травня провести референдум про статус Криму. Слова про референдум звучали мені надто абстрактно. А от ім’я Аксьонова вразило, він-бо був із «Русского єдінства», та ще й, як казали, кримінальний авторитет. 

До вечора ми проглядали і кримські, і всеукраїнські ЗМІ, і я раділа кожній новині з Криму на «Українській правді». Я думала: ось-ось керівництво держави оговтається і все розв’яжеться, вирішиться, затреться. Все буде як раніше. Бо все моє свідоме життя, скільки себе пам’ятаю, було саме так. А отже, так має бути і буде. Кордони держав – незрушні. А війни в наш час – неможливі.  

А потім я проглядала стрічку фейсбука і бачила, що материкові френди нічого, нічого не знають. А якщо знають, то не ставляться до цього серйозно. Адже Крим – це навіть не периферія?  

«Київ нас не розуміє», – цю фразу я чула всю свою юність – від тата, часом од викладачів, потім від колег у музеї. Чуючи це, я затято сперечалась, мовляв, а що має розуміти Київ? Як має нас розуміти? Що має зробити, аби засвідчити: таки розуміє? 

Але тепер, проглядаючи соцмережі, я готова була підписатися під цією фразою. Ба більше: Київ нас не просто не розуміє, Києву до нас – байдуже. 

Зате небайдуже іноземним журналістам.