Навіщо нам ця книга: передмова Вацлава Сміла
У нас ніколи не було стільки інформації під рукою, як сьогодні, але більшість не знає, як насправді влаштований світ. Ця книжка пояснює сім найбільш фундаментальних реалій, які керують нашим виживанням і процвітанням. Від виробництва енергії та харчових продуктів, через глобалізацію до екологічної катастрофи, «Як насправді влаштований світ» пропонує вкрай необхідну інформацію про реальний стан речей. Книжка вже приїхала з друку і доступна для замовлення.
Кожна епоха по-своєму унікальна. Можливо, досвід трьох останніх поколінь (від кінця Другої світової війни до сьогодення) й не був таким поворотним, як досвід тих трьох, що жили до початку Першої світової, але безпрецедентних явищ і проривів там теж не бракувало. Людей, які живуть довше, здоровіше й ліпше від своїх предків, нині більше, ніж колись-інде в історії. Утім, ці щасливці досі в меншості: їх приблизно п’ята частина від усього населення Землі (де зараз живе близько 8 мільярдів людей).
Друге досягнення, гідне захвату, — досі не бачена глибина розуміння фізичного світу й усіх його форм життя. Наші знання відкривають шлях до узагальнень про складні системи космічного (галактики, зорі) й планетарного (атмосфера, гідросфера, біосфера) масштабу та обговорення процесів в атомах і генах: борозенки на поверхні найпотужнішого мікропроцесора лише вдвічі ширші, ніж людська ДНК. Саме зрозумівши світ, ми змогли створити дедалі більший масив машин, пристроїв, процедур і протоколів, на яких тримається сучасна цивілізація. Масштабність наших сукупних знань і розмаїтість їх застосування на благо людства не вкладається в голову.
Справжніх універсалів епохи Відродження можна було зустріти 1500 року на флорентійській п’яцца Синьйорія — потім вони почали зникати. У середині XVIII століття двоє французьких інтелектуалів, Дені Дідро й Жан Лерон Д’Аламбер, іще змогли зібрати довкола себе гурт начитаних авторів, щоб підсумувати науковий досвід епохи в досить вичерпних статтях багатотомної «Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел». Минуло кілька поколінь — і обшир та спеціалізація наших знань стрімко зросли завдяки фундаментальним відкриттям електромагнітної індукції (Майкл Фарадей, 1831, уможливило виробництво електроенергії) та обміну речовин у рослинах (Юстус фон Лібіх, 1840, стало основою виробництва мінеральних добрив), а також теоретичному обґрунтуванню електромагнетизму (Джон Клерк Максвелл, 1861, заклало початок усіх типів бездротової комунікації).
Уже 1872 року, через століття після появи останнього тому французької «Енциклопедії», укладачі будь-якого компендіуму знань мусили обмежуватися поверховим розглядом дедалі ширшого спектра тем, а нині, ще через півтораста років, усі знання годі підсумувати навіть у межах вузько визначеної спеціалізації. Слова «фізика» чи «біологія» перетворилися на порожні означники, а фахівцям з елементарних частинок важко зрозуміти навіть першу сторінку свіжого дослідження з вірусної імунології. Ясна річ, така атомізація знань аж ніяк не полегшила процедури публічного ухвалення рішень. Високоспеціалізовані галузі сучасної науки стали такими герметичними, що багато фахівців мусять учитися, поки розміняють четвертий десяток, щоб тільки приєднатися до нової для себе царини.
Ба більше: навіть тим, хто довго вчився, часто непросто дійти спільної думки про вибір найліпшої стратегії. Коронавірусна пандемія 2020 року показала, що такі незгоди між фахівцями можуть стосуватися навіть нібито найпростіших рішень типу носіння масок. Наприкінці березня 2020-го (через три місяці після початку пандемії) Всесвітня організація охорони здоров’я досі радила носити маски лише інфікованим — поворотний момент настав щойно на початку червня. Як люди без фахових знань можуть підтримувати певну позицію чи взагалі розбиратися в дискусіях, які часто закінчуються спростуванням чи підважуванням досі панівних поглядів?
Однак усі ці повсюдні непевності й дебати не виправдовують масштабів нерозуміння основоположних принципів сучасного світу. Зрештою, збагнути, як вирощують жито чи плавлять сталь, або усвідомити, що глобалізація не така вже й нова чи неминуча, — зовсім не те саме, що розібратися у фемтохімії (вивченні хімічних реакцій тривалістю до 10 -15 секунд, за яке Ахмед Зевейл здобув Нобелівську премію 1999 року) або полімеразних ланцюгових реакціях (швидкому копіюванні ДНК, дослідженому Кері Маллісом — лауреатом Нобелівки 1993 року).
Чому ж тоді в більшості наших сучасників таке поверхове уявлення про те, як насправді влаштований цей світ? Відповідь теж лежить на поверхні. У всьому винна складність: люди постійно наштовхуються на так звані чорні скриньки, чиї відносно прості результати на виході майже ніколи не вимагають розуміння внутрішніх процесів. Цей принцип діє у випадку як усюдисущих смартфонів і ноутбуків (де досить ввести простий пошуковий запит), так і глобальних процедур типу вакцинації (напевно, найліпший планетарний приклад 2021 року, де загальнозрозумілим лишається тільки закочування рукава). Однак таку неграмотність годі пояснити самою лише масштабністю новітніх знань, що стимулюють вузьку спеціалізованість, з одного боку, й дедалі менше розуміння основоположних принципів (що межує з байдужістю) — з іншого.
Дві важливі причини браку розуміння — урбанізація й механізація. З 2007 року понад половина населення планети живе в містах (для заможних країн ця цифра — 80 %). На відміну від мешканців ранньопромислових міст xix та початку xx століть, більшість нинішніх містян задіяна у сфері послуг. Ці люди переважно ніяк не пов’язані ані з виробництвом їжі, ані з машиночи приладобудуванням, а механізація всіх виробничих процесів веде до того, що лише дуже невеличка частка людства нині постачає своїй цивілізації енергію й матеріали, з яких складається довколишній світ.
У нинішній Америці лише близько трьох мільйонів людей (землевласників і найманих робітників) беруть безпосередню участь у виробництві їжі. Тільки вони орють поля, сіють насіння, розподіляють добрива, борються з бур’янами, збирають урожай (найбільш трудомістка частина процесу — заготівля фруктів та овочів) і доглядають тварин. Це менш ніж 1 % населення країни, тому зовсім не дивно, що американці здебільшого дуже приблизно собі уявляють, звідки береться їхній хліб чи м’ясо. Комбайни збирають зерно — а соєві боби чи сочевицю теж збирають? Скільки часу мине, доки поросятко перетвориться на свинячу відбивну? Тижні? Роки? Дуже багато американців цього просто не знають — і вони не самі. Китай виробляє найбільшу частку світової сталі (щороку там виплавляється, виливається й прокочується близько мільярда тонн цього сплаву), але у виробництві сталі задіяно менш ніж 0,25 % з 1,4 мільярда тамтешнього населення. Лише крихітна часточка китайців колись стояла біля доменних печей чи бачила ливарний цех і червоні язики розжареного металу. Така ситуація типова для всього світу.
Ще одна ключова причина дедалі слабшого розуміння засадничих процесів постачання енергії (у вигляді їжі або палива) й тривких матеріалів (металів, неметалічних мінералів чи бетону) — їхня старомодність (чи навіть застарілість) і очевидна нецікавість для світу, де домінують інформація, дані й зображення. Найсвітліші голови покоління не йдуть в агрономи й не намагаються зробити якісний бетон; їх вабить нематеріальна інформація, нині втілена в потоках електронів і міріадах електродевайсів. Юристи, економісти, програмісти й банкіри отримують непропорційно високу платню за роботу, що ніяк не пов’язана з матеріальними реаліями земного життя.
Ба більше: чимало апологетів цифрового світу дійшли висновку, буцімто потоки даних торують цим химерним старим матеріальностям дорогу в непам’ять. В урбаністичних хмарочосах колись засіють поля, а синтетичні продукти врешті-решт ліквідують потребу вирощувати будь-яку їжу. Дематеріалізація, стимульована штучним інтелектом, покладе край нашій залежності від металевих зливків та оброблених мінералів, а згодом нам, може, навіть удасться обійтися й без атмосфери: нащо вона тим, хто заселить Марс? Усе це не просто вкрай необдумані прогнози, а звичайні фантазії, стимульовані вразливим до фейків суспільством, де вигадка настільки змішалася з правдою, що цікаві уми, піддатливі до новітнього сектантства, починають вірити в речі, котрі обачні попередники безжально таврували б як відверту маячню.
Ніхто з читачів цієї книжки не мешкатиме на Марсі. Усі ми й далі харчуватимемося основними зерновими культурами, вирощеними на великих площах орних земель, а не на балконах хмарочосів, як уявляють собі поборники ідеї так званого міського фермерства. Ми не житимемо в дематеріалізованому світі, де нікому не потрібні такі незамінні природні явища, як випаровування води чи запилення рослин, — однак постачати ці незамінні блага стане дедалі складніше. По-перше, великий відсоток людства лишається в тих умовах, які заможна меншість зоставила позаду вже кілька поколінь тому, а по-друге, збільшення потреби в енергії та матеріалах виснажує біосферу так сильно й швидко, що ми вже поставили під загрозу її здатність тримати свої видатки й запаси в межах, сумісних із довготерміновим функціонуванням.
У цій книжці я спробую зменшити дефіцит розуміння, пояснивши деякі засадничі реалії, від яких залежать наше виживання й процвітання. Я не ставлю собі за мету ані прогнозувати, ані окреслювати жодних ейфоричних чи депресивних сценаріїв майбутнього, бо не бачу потреби розвивати цей досі популярний, але завжди утопічний жанр, оскільки всі неочікувані повороти й комплексні взаємодії годі передбачити індивідуальним чи колективним розумом. Не боронитиму я й жодної специфічної (ангажованої) інтерпретації дійсності — ані як приводу для відчаю, ані як джерела неозорих сподівань. Я не песиміст і не оптиміст — я науковець, який намагається пояснити, як насправді влаштований світ, щоби ми ліпше розуміли всі свої майбутні обмеження й можливості.
Поза сумнівом, ця книга (підсумок ціложиттєвої праці, призначений для широкого кола читачів) — продовження одвічних спроб зрозуміти основи біосфери, історії та створеного нами світу. Вона робить те саме, чим я повільно й невтомно займаюся цілими десятиліттями, — уперто обстоює доцільність відходу від крайніх поглядів. Новітні (дедалі ревніші й ейфоричніші) оборонці таких поглядів розчаруються, не знайшовши тут ані голосінь про кінець світу у 2030-му, ані пристрасного захвату неймовірними трансформаціями штучного інтелекту, що стаються швидше очікуваного. Ця книга намагається дати основу для виваженішої й неодмінно агностичної перспективи. Сподіваюся, мій раціональний і заснований на фактах підхід допоможе читачам збагнути, як насправді влаштований світ і які шанси прийдешніх поколінь побачити його ліпшим.
Вацлав Сміл
