Перекладацька полиця Роксани Шевчук: запрошена лекторка «Лабораторії перекладу» про цікаві проєкти
Хороший переклад — це десятки складних рішень на кожній сторінці: як зберегти стиль, передати інтонацію, зрозуміти контекст і не загубити голос автора. Саме про це розповість Роксана Шевчук, запрошена лекторка другої онлайн-майстерки «Лабораторії перекладу». Роксана вже переклала майже десяток книжок, а на самій майстерці розбиратиме один зі своїх найцікавіших проєктів — роман «Ненажера», який цьогоріч вийшов у Лабораторії. А в матеріалі перекладачка ділиться враженнями про свої проєкти — від перших професійних викликів до текстів, якими особливо пишається. Хочете стати перекладачем або вже працюєте з текстами й прагнете вдосконалювати свої навички? Приходьте на «Лабораторію перекладу»!
__________________________________________________________________________________________________________________________
«Ненажера»
Безумовно один з найскладніших моїх перекладів.
Поголос про Таррара пішов жахливий: чого він тільки не їв, аж доки не опинився у лікарні через золоту виделку. Ми крокуємо вслід за сестрою Перпетуєю, якій випало за ним приглянути і, так склалося, послухати Таррара, крокуємо темним коридором у не менш темні часи Французької революції.
Тут у потворності знаходиться краса, а авторка жонглює стилістичними прийомами, як їй заманеться. Від високого до низького дистанія може становити речення. Текст пістрявіє прекрасними і не дуже описами, найрізноманітрішною лексикою та американськими гірками регістрів. Як перекладацький досвід — крутий виклик. Як читацький досвід — щось абсолютно незабутнє. Деколи буває гидко, але відірватися абсолютно неможливо.
__________________________________________________________________________________________________________________________
«Хлопчик, який пішов за батьком в Аушвіц»
Переклад, який завжди займатиме окреме місце у серці, адже це — моя перша перекладена книга. Попри весь морок теми, від якої часом аж доводилось брати хвильку на відпочинок, світла тут таки значно більше. Сімʼя Кляйнманів, — реальна єврейська родина, що проживала у Відні 30-их, — стала для мене взірцем людинолюбності. Хай там як світ довкола тебе не рушиться, хай як не контролюєш події, ти можеш залишатися людяним.
Перечитувати описи страждань, крізь які вони проходили, бувало нестерпно. Тоді ж я й усвідомила: перекладати треба не тільки технічно правильно, як-то в університеті; перекладати треба серцем.
__________________________________________________________________________________________________________________________
«Хлопчик, який намалював Аушвіц»
Назва не надто різниться від попередньої, однак бачення тут цілковито інакше. Тут вже справа йшла про автобіографію, де найбільше важило відтворення повсякдення: деталі побуту і місцеві заведенції. Додались також і авторські малюнки, Аушвіц очима дитини.
Безмежно цінно було поспілкуватися із самим паном Томасом, а також мати змогу перепитати щось стосовно кількох моментів у книзі; до того ж, при перечитуванні попереднього англомовного видання вони з донькою знаходили декілька неточностей, які треба було б врахувати і виправити одразу ж вже в українському перекладі.
__________________________________________________________________________________________________________________________
«Faber & Faber: Нерозказана історія»
Пізнавати літературні залаштунки очима Т. С. Еліота, Джеффрі Фейбера, читати листи до Джойса і Орвелла (обом, до речі, відмовили у публікації), до Ґолдінґа й Одена, та й без Сильвії Плат не обійшлося — усе відчувалося неймовірно відповідально, адже у своїй кореспонденції автори не менш вигадливі. Десь вилазить британський гумор, десь Т. С. Еліот жартома складає віршик, тож нудьгувати не доводилось.
І десь тут я віднайшла для себе власний перекладацький принцип: якщо жарт надто локальний і абсолютно неперекладний, скільки б тижнів я над ним не ламала голову, тоді я дам примітку та поділюся контекстом. Але краще так, аніж читач перечитає той уривок декілька разів, усе ще нічого не збагне і відчує, що щось від нього втаїли. А моє его вже якось переживе те «Перекладачка не впоралася з красивою грою слів»:)
__________________________________________________________________________________________________________________________
«Дикочари»
Норвезьку дитячу і підліткову літературу я обожнюю усім серцем, тож за це підліткове фентезі я взялася з великим ентузіазмом. Отже, юна Ембла відкриває світ тварин з таємничими силами, дізнається, що вона не така, як всі, і потрапляє у новий незвіданий світ... Словом, у якийсь момент мій захват потьмянів, адже буцімто ж суцільне кліше, але! Врешті-решт усе настільки перекручується і серйознішає, що я буквально не могла відірватися від перекладу. Історія полишає свої дітвацькі риси десь у першій половині тексту, і далі приходить відчуття, що осмислюються якраз сучасна демократія і дарвінізм.
Діалоги дозволяли вмикати фантазію на повну, щоби наші підлітки також погиготіли, а промовисті імена дали змогу побавитися: так персонажка Гаррієт з прізвищем Rask (швидка, хутка — ідеальний опис її характеру) перетворюється у Гаррієт Живчик. Помудрувати довелося також із багатьма заклинаннями та чарівними обʼєктами, та ще й у перекладі віршованої саги повправлятись. Як на свій перший норвезький переклад, я абсолютно задоволена.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Цей переклад займає окреме і дуже особливе місце в моєму серці. Агата вміла і любила жити так, що й автобіографія її, як на мене, перехоплює подих незгірш детективів, ба навіть сильніш. Вона літала, коли літаки видавалися небезпечною дивовижею, мандрувала навколо світу, хоч вдома на них з чоловіком цілком могло чекати безгрошівʼя, серфила, брала участь в розкопках, пережила дві світові війни. Перед здачею я звично двічі перечитувала переклад (обсяг у 780 с. мене взагалі не турбував, тому що у захопленому пориві того зовсім не зауважуєш) і вже відчувала, наскільки мені буде бракувати Агатиного товариства.
При перекладі я повсякчас турбувала знайомих лікарів, музикантів і археологів, перепитувала людей, які володіють французькою незрівнянно ліпше, і перевіряла кожнісіньку дрібничку. Деякі діалоги зачитувала вголос, щоб переконатися: таки файно звучить. Чесно? Думаю, авторка була б у захваті від цього видання.
__________________________________________________________________________________________________________________________
