За зачиненими дверима психіатрії: Христина Шалак про діагнози, міфи та людські історії
Психіатрія досі залишається простором, про який суспільство знає менше, ніж готове визнавати, а мовчання навколо діагнозів часто лише посилює страх і стигму. У новому випуску подкасту «Лабораторія сенсів» Валерій Калниш говорить із психіатринею та письменницею Христиною Шалак про те, чому важливо бачити передусім людину, а не її діагноз, і як Україна поступово відходить від радянської моделі психіатричної допомоги. Про те, як повномасштабна війна змінила психічний стан українців і чому життя в постійному стресі змушує по-новому визначати межі психологічної норми — найцінніше з розмови публікуємо у матеріалі.

Читайте (і переглядайте) також попередні розмови у серії «Лабораторії сенсів»
- «Деокупація свідомості наших дітей»: як повернути тих, кого Росія намагається виховати своїми
- «Чому в часи катастроф люди повертаються до стоїцизму»: філософія дії у світі без гарантій
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Що стоїть за метафорою у назві вашої книги «Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію»?
Христина Шалак: Вона походить від філософської загадки про те, чи чути звук дерева, яке падає в лісі, якщо нікого немає поруч. На це запитання можна відповідати по-різному. З фізичної точки зору — чи існує звук, якщо немає слухового апарату, який його сприймає. З філософської — чи існують певні явища, якщо немає їхніх свідків.
Ця метафора дуже мені відгукнулася, коли я писала книжку, адже вона про розлади і людей, чиї історії часто замовчуються, про яких не прийнято говорити і які самі приховують свої діагнози. У суспільстві досі існує стигма, є закриті психіатричні стаціонари й інтернати, куди не можна просто зайти, де двері зачинені на замок. Усередині відбувається дуже багато емоційно насичених подій, але їх бачить лише вузьке коло людей — персонал, близькі та родичі. Для широкого загалу вони залишаються невідомими.
Ця метафора показує, що все це існує: дерево падає, ліс є, і ми можемо зайти туди й побачити, що відбувається.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Чому людей, які мають психічні розлади, не варто називати «хворими»?
Христина Шалак: Останнім часом ми рухаємося до того, щоб мова ставала більш толерантною. Є такий термін, як стигматизація: коли на людину, яка має певні особливості накладається стигма — своєрідне тавро, що формує упереджене уявлення про неї та має негативні конотації.
Щоб зменшити стигматизацію і позбутися цього тавра, змінюється й лексика. Мова має бути більш чутливою до того, як її сприймають люди, які звертаються до лікаря-психіатра або проходять лікування в психіатричній лікарні.
Тому зараз ми не кажемо «хворий», «психічно хворий» чи «душевно хворий». Натомість кажемо: «людина з певним розладом» — людина з депресією, людина з ПТСР або людина, яка проходить лікування в психіатричному стаціонарі. На першому місці завжди має бути людина, а вже потім — її діагноз або розлад.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Чи змінилася зараз ситуація з тим, як і в яких умовах лікують людей? Чи залишилася радянська спадщина у ставленні до пацієнтів і в самій організації психіатричної допомоги?
Христина Шалак: Певні залишки радянського ставлення і структури психіатрії, безумовно, ще зберігаються. Але сьогодні є тенденція до того, щоб психіатричні лікарні та інтернати — закривати, а натомість створювати психіатричні відділення у звичайних лікарнях.
Це мають бути стаціонарні відділення при лікарнях загального профілю, щоб люди, які там лікуються, не почувалися відокремленими від інших. Стаціонарне лікування не має тривати роками, людина не повинна жити в лікарні. Якщо йдеться про гострий стан, людина приїжджає, проходить лікування, а потім повертається додому. Подальшу підтримку вона отримує у своїй громаді — у центрах психічного здоров’я, де може консультуватися з амбулаторним психіатром, психологом чи психотерапевтом.
Зараз в Україні такі центри розвиваються. Не можу сказати про Київ, але у Львові є психіатричні відділення при великих лікарнях загального профілю, де поруч існують хірургія, терапія і психіатрія. Відділення виглядають так само, як і будь-які інші.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Що, на вашу думку, найбільше дратує або ранить людей із психіатричними діагнозами в тому, що про них говорять умовно здорові люди? Що варто знати про людей із психічними розладами?
Христина Шалак: Є кілька дуже поширених міфів. Перший — що психічних розладів не існує, що це все вигадка, «у тебе все в голові», «візьми себе в руки», і насправді нічого не відбувається.
Другий — що ліки, які призначають психіатри, це щось страшне: вони «зроблять із тебе овоч», що тебе «посадять на антидепресанти». Людей, які приймають ці препарати й відчувають, що їм стало краще, такі твердження дуже дратують і можуть викликати почуття провини.
Третій міф пов’язаний зі страхом: якщо людина має психіатричний діагноз, то вона непередбачувана, їй не можна довіряти, а її словам — вірити. Це підважує уявлення про те, наскільки людина здатна раціонально мислити й зберігати контакт із реальністю.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Чи трапляється, що людина може ховатися за своїм діагнозом: мовляв, у мене є пояснення моєї поведінки, тож сприймайте мене з урахуванням цього
Христина Шалак: Звісно. Але це стосується не лише психіатрії, а медицини загалом. Реальне захворювання — психічне чи фізичне — може давати так звану вторинну вигоду. Наприклад, людина може менше працювати, очікувати більш співчутливого ставлення або, коли щось не виходить, шукати причину не у власних вчинках, а у своєму розладі.
Завдання людей, які спілкуються з тими, хто має певний розлад, — помічати межу між ситуацією, коли людина справді чогось не може або поводиться певним чином через свій стан, і випадками, коли цим станом уже зловживають.
Водночас пам’ятати: якщо не йдеться про дуже важкі психічні розлади, людина з більшістю психіатричних діагнозів залишається дієздатною й осудною, а отже відповідає за свої вчинки.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Що змінилося після повномасштабного вторгнення у психічному стані українців? Як це позначилося на нас? Чи бачите ви певний сплеск у власній практиці або практиці колег?
Христина Шалак: З одного боку, ставлення до психічного здоров’я стало спокійнішим. Про це багато говорять в Instagram і TikTok, зокрема блогери. З іншого боку, через війну зросла сама потреба в допомозі. Більше людей почали звертатися до фахівців, а потім розповідати іншим: «Я звернувся, і мені це допомогло». Так поступово працює своєрідне сарафанне радіо.
Я не можу навести статистику, бо її не знаю, але багато говорять про те, що випадків посттравматичного стресового розладу стає більше. Це справді так, однак важливо розуміти, що травма далеко не завжди призводить до ПТСР. Лише в меншої частини людей, які пережили травматичні події, розвивається посттравматичний стресовий розлад.
Водночас тривала травматизація й постійний стрес підвищують вразливість: можуть загострюватися стани, які вже були раніше, а також розвиватися тривожні та депресивні стани.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Чи стало життя в постійному екстримі нашою новою нормою? Можливо, вже треба переписувати книжки, а не намагатися «рихтувати» людей?
Христина Шалак: Я згадала про своїх пацієнтів, які виїхали за кордон, але продовжують зі мною консультуватися. Часто чую від них схожі історії. Вони починали лікування в Україні, потім виїхали, звернулися до місцевих психіатрів чи сімейних лікарів, приймають антидепресанти й відчувають, що їм стало набагато краще.
Вони вже нормально сплять, у них немає панічних атак щодня. Місцеві лікарі пропонують оцінити від нуля до десяти, наскільки людина почувається щасливою. Показники все одно залишаються заниженими, і медики дивуються: стільки лікування, а результат досі такий. Тоді пацієнти пояснюють: «Ми з України, там триває війна. Ми не можемо почуватися щасливими на десять балів». Тому тут обов’язково потрібно враховувати культурний контекст.
Щодо нової норми — це адаптація. Речі, які раніше сильно нас тривожили й викликали страх, зараз можуть уже не мати такої реакції, неможливо постійно так сильно й інтенсивно боятися.
А наскільки довго це триватиме і що буде потім, залежить від того, коли і як закінчиться війна та що буде далі.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Про що ви зараз пишете?
Христина Шалак: Новий рукопис відрізняється від моєї першої книжки, хоча тут теж є багато дотичного до психіатрії. Я досліджую, для чого нам батько з точки зору психології, соціології та біології, яку роль відіграє батьківська фігура і що відбувається, коли батька втрачають у той чи інший спосіб.
Я почала писати цю книжку давно, окремими уривками. Це частково особиста історія, тому що я рано втратила батька. Я почала досліджувати цю тему, щоб пояснити самій собі, для чого потрібна батьківська фігура.
Після початку повномасштабного вторгнення я також почала працювати з сім’ями, у яких чоловік перебуває на фронті або загинув, і з дітьми, зокрема вже дорослими, які втратили батька. Я спостерігала, як ця втрата на них впливає. Із цього поступово й склалася книжка.
Вона завершується роздумами про те, що робити, коли батька немає або він у певний спосіб втрачений: як зберегти внутрішній зв’язок із ним, якщо він був, і що означає бути достатньо добрим батьком для самого себе.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
_5.jpg)