Подвійна назва того, що ми називаємо нерухомістю. Презентація книжки Анни Грувер «Нерухомість»

13 червня у столичній книгарні book.ua відбулася презентація нового роману Анни Грувер «Нерухомість». Спільно з Богданою Романцовою поговорили про ключові сенси у романі: втрати, переміщення, кризу цінностей і нерівність, що стає особливо гострою в моменти глобальних історичних змін. Найцікавіше з розмови публікуємо у матеріалі.

_______________________________________________________________________________________________________

Чи змінився для тебе дім і що ти зараз вкладаєш у це поняття?

Я народилась і жила до 17 років у Донецьку, і мій дім окупований вже одинадцять років. За цей час (який перетворюється на нескінчену дистанцію) дім став доволі міфологізованим поняттям. Раніше спогади про дім, про місто були міцно пов’язані для мене з улюбленими місцями, які я відчувала «своїми»: я могла пройти цей «свій» шлях Донецьком подумки, навпомацки, зі зав’язаними очима. Але після початку повномасштабного вторгнення це ставлення також несвідомо змінилося. Це боляче. Я відчуваю, що на територію моєї пам’яті знову вдерлися мародери, вже вдруге, і тепер до цього потрібно повертатися – складно, з великими зусиллями – наново. Тож зараз для мене дім це щось дуже абстрактне або, можливо, втілене в окремих розпливчастих спогадах: наприклад, про порцелянову ляльку у зеленій сукні, — от це напевно дім. Або про тополю під вікном дитячої кімнати, що була спиляна ще перед окупацією. Або якісь дитячі книжки — це дім. А такого фізичного і реального свого дому в Донецьку я зараз уже майже не відчуваю.

Думаючи про різні етапи війни, я також думаю про різні, можна сказати, покоління біженців, переселенців. Гадаю, у нас абсолютно інакший досвід. Зокрема у тих, у кого дім фізично зруйнований, і тих, у кого фізично начебто стоїть відносно цілий, але знаходиться в окупації. Коли твій дім зруйнований, це вже крапка: дому немає і вже ніколи не буде. Ти не маєш на це впливу. З усвідомленням окупації ситуація інакша: ти теж не маєш впливу, але триває певна ілюзія утопічного повернення, примарної можливості повернення. Це якраз-таки про оці гібридні етапи сприйняття війни.

В інтерв’ю «Феміністичній майстерні» ти говориш про камені війни, як певні етапи сприйняття війни. Які це камені?

У мене виникла така асоціація: камені, що змушують нас зупинятися, Stolpersteine. Створені німецьким художником Ґюнтером Демніґом, це  камені, об які ти спотикаєшся, коли ідеш вулицями різних європейських міст, де відбувався Голокост. Вони фізично змушують замислитися, зробити зусилля, прочитати чиєсь ім’я, прізвище, дізнатися про певну родини або про місто і повернутися до історії цього міста і цієї родини. Усвідомити, що в певному сенсі ти ходиш по цій крові. 

Я б хотіла, щоб розмови про сприйняття війни в європейському контексті теж стали незручними, дискомфортними. Стали цим камінням, перед яким ти зупиняєшся. Перед яким тебе змушує зупинятися твоє сумління. 

Чому ти повернулася до великої форми?

Я себе до цього не змушувала. Для мене писання тексту більшого за есей і поезію було досить природним. Думаю, тут роль зіграв донецький досвід. Коли війна для тебе триває так довго, ти налаштований на дуже довгу дистанцію. У тебе просто немає часу збиратися із силами — це вже відбувається. І відбувається дуже давно. Це третина мого життя. Немає часу, щоб відкладати певні речі на потім.

Звідки постав образ головної героїні Миши? 

Знаєш, я думаю, написання другого роману в якомусь сенсі потребує більшої відваги, аніж першого. Після дебюту ти вже стаєш видимим. 

І, звісно, я розуміла, що, коли писатиму про якусь там двадцятишестирічну соціологиню з України, яка їде до Польщі працювати в музеї (а мені, коли я закінчила роман, було двадцять вісім і я теж мала досвід праці в музеї), то може виникнути велика спокуса сказати — та це ж ти і є! Я розуміла, що десь мені буде складно. Після першого частково автобіографічного роману мені хотілося розірвати очікування продовження автобіографічної нарації, хоча й тут вона теж (трохи) присутня. Мені було цікаво написати про героїню, менш травмовану ніж я – Миша саме такою є. 

Але передусім було важливо вхопити цей дуже вразливий і крихкий стан періоду перед пандемією, який від нас уже потрошку вислизає, і який в певному сенсі виявився входом до страшнішої, іншої катастрофи – катастрофи війни. І я не хочу віддавати ці важливі роки своєї молодості війні та росіянам. 

Чи можливе справжнє зближення між людьми, які не розділяють певні базові досвіди (війни)? І чи вдається це героїні?

У цьому сенсі героїня не така вже й проста. В певних моментах вона привласнює досвід свого хлопця: коли розповідає про війну, вона все ж таки говорить із пункту «мій хлопець із Луганщини, і тому я маю право вам сказати, що…». Я часто чула про перший роман, що головна героїня викликала роздратування, і сподіваюсь, що про другий почую те саме. Мені, звісно, знову не хотілося створювати однозначно позитивних або негативних персонажів.  

А от чи здається мені, що їй це вдається, зблизитися з чоловіком, у якого вона закохується, попри ілюзорну подібність, але все ж таки різницю їхніх досвідів? Я думаю, що так. В досвіді катастрофи ми все одно дуже самотні. І війна, і краса в цьому світі можуть стати точкою зустрічі. І не обов’язково це має бути досвід насилля. Мені здається, що всім нам слід трошки подумати про те, що не лише війна може нас об'єднати. Є ще щось інше. Кохання. 

Чим для тебе є правда і чи вона в принципі можлива? 

Я загалом прихильниця концепції Ролана Барта про «смерть автора». Ця книга ставить питання, чи правда можлива після всього, що відбувається з героями. Як легко насправді перекрутити слова — це те, що ми бачимо в будь-якій пропаганді. І це, власне, те, як вона працює: делікатними змінами зробити з історії щось геть протилежне. 

У романі є приклад, коли з оповіді щасливої жінки (однієї із мігранток, яка бере участь у проєкті) раптом створюється завдяки редагуванню, монтажу історія сімейного насильства, і хоча це просто її слова, після правок вони вже їй не належать і набувають протилежного сенсу. Але чи можлива правда у просторі мого роману – це з тих питань, на які я могла б відповісти, але які я хочу залишити читачам.

Час і відчуття часу крізь історію старіння 46-річної жінки. Як ти відчувала цю тілесність, яка тобі поки що недоступна? 

Для цього є література й емпатія. 

Мене загалом дуже цікавлять теми різного віку і тема відсутності віку. Образ Патриції для мене є образом старої Європи, яка зникає. Європи старих будинків і прив’язки до старих речей. 

Коли я починала це писати, то думала, що можу не потягнути. Важко було наважитись. Та я напевно відчула, що мені все ж таки вдається.

Яку роль у цьому романі відіграють речі? Розкажи про цю ідею спрямованості людини на річ і речі на людину

Це багато в чому про нерухомість. В розумінні як нерухомості, наприклад, на Подолі і в той же час нерухомості як закритого закляклого стану. 

Речі… це все ж і про мою неможливість повернення до речей. Їх стає все менше і менше в моєму житті. І парадоксально, коли їх все менше і менше, мені навпаки здається, що їх все більше й більше. І це якийсь тягар. 

Тут мене, певне, наштовхнули образи, побачені на власні очі. В Ізраїлі є практика, коли в конкретні дні мешканці можуть винести все, що завгодно, все, що хочуть викинути, на вулицю. А у Кракові я дуже часто спостерігала власне оцей якийсь страшенно болючий, подібний до старості, момент переїздів із винесеними під під’їзди будинків меблів і інших речей, коли раптом все твоє фізичне життя й мешкання вивертають. Це стало для мене імпульсом, бо я хотіла зрозуміти, що зі мною відбувається як із людиною, яка з цим зіштовхнулася як спостерігачка. Що відбувається із цими речами і власниками цих речей. Для мене це буквально драма посеред вулиці.

Таке ставлення до речей теж є привілеєм старої Європи. Але що ми можемо сказати про себе? Які є найстарші речі в нашому житті? Їх дуже мало, якщо комусь ще пощастило, що вони є. Все це, звичайно, залежить від регіону, але точно не порівняти з тим, як це відбувається в Європі. Тому для мене буде дуже важливо, якщо «Нерухомість» і зафіксований у романі досвід почують в інших країнах. 

_______________________________________________________________________________________________________