«З історичного погляду дуже цікаво поглядати за тим, як культури виростають, сягають свого піка і перетворюються на “шлакоблок”», — презентація книжки Дар’ї Анцибор «Дреди, батли і “стіли”. Два століття субкультур в Україні»

7 лютого у книгарні Сенс спільно із Дар’єю Анцибор, Олександром «Фоззі» Сидоренком, Сергієм «Колосом» Мартинюком та Євгеном Синицею відбулась презентація книги «Дреди, батли і “стіли”. Два століття субкультур в Україні» антропологині, співавторка подкасту «Пороблено» й авторки Дар’ї Анцибор. Про субкультури, їх розвиток в українському контексті та початковий задум книжки — детально розповідаємо у матеріалі.

_______________________________________________________________________________________________________

Учасники дискусії

Дар’я Анцибор — авторка, антропологиня, співавторка подкасту «Пороблено» 

Олександр «Фоззі» Сидоренко — легенда українського хіп-хопу, ТНМК 

Сергій «Колос» Мартинюк — фронтмен гурту Фіолет, письменник, арт-директор Бандерштату

Євген Синиця — панк і археолог

_______________________________________________________________________________________________________

Євген Синиця: Я дозволю скористатися собі службовим становищем і перше питання сам поставлю. Як авторка дійшла до життя такого? Ви не подумайте, це серйозна науковиця, кандидатка наук… аж раптом субкультури?

Дар’я Анцибор: Оскільки я закінчила фольклористику, то субкультури були частиною того, що ми вивчали. У мене була прекрасна викладачка постфольклору Наталія Лисюк, і це якраз був курс, який ми мали просто прослухати, тобто в кінці не було ані заліків, ані іспиту. Але вона дала нам таку прикольну «заковику»: сказала, що ви вибираєте собі специфічну тему постфольклору, «копаєте» цілий семестр, а в кінці здаєте як есе. Власне, на той момент я вже активно була в брейкдансі, тож я просто взяла і змінила цю опіку. Маючи свою крю, причому у нас крю була дівоча, я читала антропологічну літературу, і така, що дійсно ж: а тут у нас ритуал такий, наприклад, а от тут ми робимо ось цей жест, який означає, наприклад, що там хтось щось скопіпастив, а цей жест означає специфічне привітання тільки в цій громаді, а в іншій громаді, наприклад у Львові, вітаються геть інакше. Тобто на будь-що ти можеш подивитися, змінивши свою оптику. Це затягнулося в мене на роки бо, звісно, найкраще я орієнтуюся в тому, в чому сама варилася, і от в цьому контексті мені завжди було найцікавіше дивитися на танок і так далі, а потім, кілька років тому, у мене виникла ідея зробити книжку для дітей. Це книжка первинно писалася трошки з загоном на те, що це будуть [читати] діти та підлітки, щоб вони орієнтувалися в тому різноманітті, яке застало моє покоління. І я хотіла просто показати, яка класна була палітра не тільки в дев’яностих і двохтисячних, а й значно давніше, і як воно впливало на становлення нас, якими ми є.

Євген Синиця: Питання до Сергія і Олександра: як ви прийшли до того, чим ви займаєтеся, і чи вважаєте себе частиною якоїсь субкультури або ж вважали колись?

Олександр «Фоззі» Сидоренко: Якщо говорити про хіп-хоп, то це одна з найбільших субкультур останніх десятиліть, яка почалася десь на межі шістдесятих-сімдесятих в Америці й з такої «низької» культури стала контркультурою. Приблизно те саме сталося у  колишньому Радянському Союзі з шансоном. Так свого часу було й з рок-н-ролом: спочатку він був протестом, а потім рок-н-рольщики побачили себе в дзеркалі в «лосинах». Кожна культура чекає на свого Тупака чи Кобейна. З історичного погляду дуже цікаво поглядати за тим, як культури виростають, сягають свого піка і перетворюються на «шлакоблок».

Сергій «Колос» Мартинюк:  На жаль чи на щастя, я себе до жодної субкультури не відношу. Так вийшло, що я народився в місті Дубно, Рівненська область. Чим це місто було відомо свого часу? Це фестиваль «Тарас Бульба» — один з перших трушних «гівнярських» фестивалів в Україні, і я його страшенно люблю. Мені було років десять-дванадцять, коли я вперше потрапив під сцену і почув суперечку між наці-панками з Шостки і з «трушними» лівими панками, хто ж з них «трушніший» панк, бо наці-панки з Шостки відстоювали Степана Бандеру, а ліваки зі Львова чи зі Стрия, то розказували, що вони трушні анархісти, ліваки, анархо-синдикалісти, махновці і так далі по списку. Коли ж я вже поступив до Луцька в університет і поїхав з Дубно, то почав у Луцьку робити концерти, натхненні цими фестивалями. Потім почав робити фестиваль «Бандерштат» у 2007 році, а потім і гурт з’явився. Тож, знову-таки, у всьому цьому «гівнярському» житті  фестивалю «Тарас Бульба» я дуже завдячую. Можливо, спілкування з тими людьми і вберегло мене від того, що я почав себе вузько до якоїсь культури відносити, хоча мені завжди найбільше по внутрішньому вайбу симпатизували, мабуть, панки. Особливо ця така попсова каліфорнійська поп-панк сцена.

Євген Синиця: Значить, ми плавно перейшли в основне русло. У книзі хороша така підводка історична. Наскільки складно було працювати з бекґраундом, там, п’ятнадцяте чи дванадцяте століття, як автору і досліднику?

Дар’я Анцибор:  Це було якраз простіше, бо там вже всі померли, тож ніхто не почне казати «Ти забула про такі фестивалі, про таку групу»... Справді, дещо простіше, тому що ті покоління вже голосів не мають, а у наших поколінь голоси ще є, і мені дуже хотілося б, щоб ця книжка посприяла, зокрема, після «кульки» ностальгії й самому сісти щось написати, щоб у нас з'явилося якнайбільше книжок, які представлятимуть цю внутрішню сторону кожної субкультури. За дев’ятнадцяте століття я дуже завдячую досліднику Володимиру Карельському, тому що він чи не перший в Україні змінив оптику, «поміняв» окуляри, і такий «от така користь контркультури!». Я дуже багато на нього посилаються. А як не посилатися, коли це перша і найпотужніша людина в нас, яка це помітила і дуже класно просуває у своїх роботах? Ще один момент, який треба поговорити, то це те, що це зародилося не з дев’ятнадцятого [століття], а ще раніше. Тобто, якщо за сильним бажанням, то ми можемо копати далі і глибше, але за дев’ятнадцяте ми маємо гарно збережені зафіксовані певні дані. От тому тут дещо простіше, тому що це гарно описані субкультури, але при цьому я пояснюю, що сильно риючись, ми можемо докопувати й до релігійних течій аж до Давньої Греції. Це все абсолютно точно можна сприймати як певні субкультури з тією поправкою, що в якийсь момент вони або маргіналізувалися остаточно і самознищилися, або їхні ідеї вплинули наскільки, що ми зараз на них як на субкультуру і не дивимося, тому що вони створили свій культ.

Натомість у Сергія хочеться спитати… От там є розділ про панків, про DIY і так далі про те, що наш DIY, який у Союзі був, то порівнювати його з Америкою дуже смішно, тому що у нас DIY був… Ну, інакше б і на вийшло би. Коли ти дивишся їх DIY у панк середовищі, який на Заході має філософські принципи, то в них це про протести, консюмеризм, «я не хочу продаватися лейблу»… А тут які лейбли?

Сергій «Колос» Мартинюк: Ніяких лейблів не було. Ми починали на покоління пізніше за Сашка, бо «Фіолет» у  десятому році виник, і все, що в нас було на той момент, це  ВКантактє, СаундКлауд, МайСпейс, і це наш DIY і був. Фензінів ми не видавали, але в нас були спільноти й можливість спамити всі своєю музикою. Там ще були якісь такі штуки, які давали можливість продюсувати себе самим. Це був інструмент, бо навіть, коли я приїхав у Луцьк у четвертому-п’ятому  році, то існувала певна генерація гуртів, яких вже давно давно немає, і в них навіть і тих інструментів ще не було, які з'явилися буквально за п’ять-шість років — так фактично і формувалася наша інді-музика. «Фіолет» — це була віддушина у вільний час для мене і для моїх музикантів після основних робіт. Так це все якось починалось, бо я займався громадсько-політичною діяльністю, працював у виданнях місцевих, взагалі планував своє життя в громадсько-політичній діяльності й не пов'язував себе ні разу не з музикою, але якось воно закрутилося все. Але і по сьогодні ми ці п’ятнадцять років, які існуємо,  ніколи не працювали з продюсером. Ми абсолютно інді-група в цьому сенсі.

Євген Синиця: У мене було питаннячко до Даші з приводу інтернету. Десь ближче до кінця в мене склалося таке враження, що авторка десь дулю в кишені тримає в тому плані що саме інтернет субкультури і вбив. У мене правильно склалося враження чи ні?

Дар’я Анцибор: Він їх просто сховав по-своєму. По-перше, ми стали більш толерантними як суспільство. Нам ще рости і рости, але все ж таки. Тобто зараз за те, що людина йде з кольором волосся, значно менший відсоток, що щось з нею станеться. Наприклад, чи оці шалені історії, що я описую про стиляг, що їм буквально рейди влаштовували: зупинявся транспорт, влітали дружинники, голили голови, обрізали ці краватки… Тобто буквально наруга над тим, що ти хочеш бути інакшою людиною, яскравою, так? А а коли з інтернетом, то можна собі створити аватар — створюєш собі другу ідентичність. Воно все розпливається і ми бачимо все більше онлайн-субкультур певних, коли вони випадково вириваються десь через ТікТок умовний. Там дійсно вирує життя,  просто ми не фіксуємо це зараз зорово, як це було раніше. А друга штука це те, що значно легше завдяки інтернету знайти собіподібних людей. 

У нас зараз вийшла книжка про Братів Гадюкіних, раніше виходила книжка про Скрябіна. Хочеться дійсно більше оцих інсайдів. Випустили книжку тільки що Філа Пухарєва про естраду, але цього всього замало. От зараз в тій же Лабораторії буде про Linkin Park, вже вийшло про Pink Floyd, та наші гурти нічим не гірше. Мені здається, це надзвичайно затребувана історія, і вона допоможе і себе перевідкрити, і по-іншому трошки подивитися взагалі на всі процеси, які ми переживали як суспільство. Мені здається, це дуже класно, і я дуже сподіваюсь, що можливо і мої  респонденти теж якось захочуть цим поділитися, адже для них багатьох це був насправді класний привід перемкнутися і подивитися, як ми двіжували. Як це було в насправді дуже надважких умовах.

Питання з зали: Ви кажете, є якісь каліфорнійські панки, а чи є якісь такі регіональні особливості в Україні? Де кого було більше, можливо, або які субкультури більше були виражені в якихось регіонах? 

Дар’я Анцибор: Вони дійсно часто відрізнялися. Це теж правда, навіть у брейкдансі я це помічала, коли якийсь час жила у Львові, і, відповідно тут, в Києві. Тобто навіть у манері танцювати була відмінність, наприклад, тому що ми могли отримувати доступ до одних касет, а вони до інших, і це дуже часто впливало на те, хто що слухав. Тому що, наприклад, львів’яни цілком собі могли якісь польські джерела здобувати, а в Києві це було значно проблемніше. Відповідно, під впливом інших факторів це якось трошки видозмінювалося. Стосовно того, що не всі могли ідентифікувати себе — це певним чином правда, але мені здається, що великих містах, ще у часи форумів, все сприяло тому, що «до свого по своє». Мені здається, що ми дуже недооцінюємо Схід України, тому що, якщо  про Харків всі знають як про столицю, то, наприклад, у Донецьку неймовірно круто двіжували, якщо так подивитися, навіть релігійні спільноти, навіть ті ж буддисти, що у вісімдесяті там мали осередок. І мені здається, що нам не вистачає такого  перевідкриття  тих регіонів з величезними містами.

Ще дещо пригадала. Свєта Кострикіна також дуже багато допомогла стосовно розділу про нью-метал і «Неформат», і,  власне, у неї була така теза класна, коли ми це з нею все обговорювали. Вона казала, що на Last.fm теж була цікава така історія. Дуже багато хто себе знаходив на  Last.fm і вже дивилися, хто слухає саме цей гурт. і таким чином  розумів, «ага, це людина моєї крові, мого вуха…». І от вона розказувала про цей ресурс, який добрав  музику за настроєм, за стилями,  і от там був хештег, якщо було менше 50 прослуховувань і це було дуже круто.

Вони прям у тусовці сперечалися, хто більше назве гуртів певного стилю, які мають супер локальну й нішеву аудиторію і мало прослуховувань. І при цьому, вона каже, ми упиралися за все це, слухали якихось людей з Норвегії та й ще звідкись, але могли не знати вокальний гурт, який у тебе в місті таку ж музику грає і  ти міг би його й підтримати. Це такий дуже дивний парадокс, що ми зараз перевідкриваємо ці гурти дев’яностих і двохтисячних, і такі: «О, у нас така музика була…». Таким чином вийшло, що тривалий час вважалося, що у нас воно якесь вторинне.

Питання з зали: Як людина, яка викладає в «квадроберів», хочу сказати, що квадробери б не стали субкультурою, якби батьки не дали їм на це гроші. Відсутність грошей в той час субкультури мотивувала чи навпаки?

Дар’я Анцибор: Я вже трошки говорила, що мотивувала і включала креативність, по-перше. А от стосовно тези про батьків, то ми якраз зараз одна з причин, чому в принципі субкультур стає відчутно менше ззовні. Якраз тому, що батьки їх дуже підтримують. У більшості тепер вже дуже помінялися ця оптика з того, що раніше було законом заперечення заперечення. Коли конфлікт поколінь був значно відчутніший порівняно з тим, як у нас є зараз, коли ми живемо в епоху, можу сказати, постфігуративної культури, коли дорослі мають вчитися у дітей, а не діти вчитися у нас, старшого покоління, тому що світ настільки швидко змінюється, що знання дорослого покоління стають все менш і менш релевантними. Таким чином, ми або вчимося одночасно дізнаватися, хто такі квадробери, умовно, або ми маємо навчатися у дітей. І от саме це сильно вплинуло на те, що немає вже такої потреби бунтувати-бунтувати. Тобто вона є звісно, але вона інакше чином виражається, або вона більше вже притишена порівняно з тим, як це було в дев’яності, особливо двохтисячні, тому що більше розуміння є більше між батьками і дітьми.

_______________________________________________________________________________________________________ 

Придбати книжку «Дреди, батли і "стіли"» Дар’ї Анцибор