Про що ми говоримо мовою магічного реалізму?

Що магічний реалізм дає нам у часи, коли реальність часто виявляється складнішою за будь-яку вигадку? Авторки Дарія Тепла і Віра Курико говорять про родинну пам’ять і перервану тяглість поколінь, пошук власного коріння та спроби відновити історії тих, від кого нам залишилося лише кілька фотографій і уривки спогадів. Розмірковують про магічний реалізм як спосіб говорити про складні історичні процеси через особисті й сімейні історії та бачити світ одразу в кількох його реальностях. А ще — про любов, травму, смуток і право романтизувати пережите, якщо це допомагає повернути собі контроль над досвідом і рухатися далі. Найцінніше з розмови про магію, пам’ять і реальність публікуємо у матеріалі.

________________________________________________________________________________________________________________________________

 Чому нам так потрібно мати цей родинний ґрунт під ногами, щоб розуміти, хто ми є, і почати шукати в ньому себе?

Дарія Тепла: Я думаю, це для того, щоб розуміти своє коріння, куди ми йдемо, за що тримаємося і звідки беремо свою енергію. Це лише частково пов’язано з нашими батьками чи вихованням у сім’ї. Велику роль також відіграють колективна пам’ять, минуле і вибори, які зробили наші предки. Навіть ті, кого ми не бачимо, а особливо ті, кого ми ніколи не побачимо.

Ми живемо в час, коли можна зробити фотографію, зафіксувати оповідь про нас самих, а потім передати її нащадкам. Наші бабусі та дідусі не мали такого привілею.

Можливо, у когось із присутніх є декілька фотографій, які збереглися, але в більшості українських родин такого немає. Ми можемо тільки фантазувати. Я колись розмірковувала про те, що вкрай рідко замислювалася, яким було звичайне життя тих, хто жив до мене, тих, від кого я походжу.

Якщо я тут, це означає, що належу до гілки дуже сильного дерева. Якщо я тут, значить, хтось колись доклав дуже багато зусиль, щоб вижити, продовжити жити й дати життя наступному, хто потім дав життя наступному.

Тому я думаю, що ми не можемо уникнути занурення в пам’ять — або принаймні спроби дослідити власну історію.

Віра Курико: Пригадую один дитячий епізод. Ми в школі малювали родинне дерево. Думаю, багато хто пам’ятає таке завдання. Ми малювали це деревце, я намалювала яблучка, а ще намалювала їжачка, який ніс одне яблучко внизу.

Моя перша вчителька запитала: «А куди це твоїх родичів уносить їжачок?»

Я тоді розгубилася, бо думала, що це просто прикольно й креативно: у всіх — просто дерева, а в мене ще й їжачок. І раптом подумала: а куди ж цей їжачок поніс мою родину? Скільки на цьому дереві насправді яблук, які впали і про які я нічого не знаю? Було б непогано, звісно, всі ці яблучка назад порозвішувати.

Певною мірою мене постійно тягне до пошуку й відновлення всіх цих яблук. Я хочу зрозуміти, які обставини привели мене сюди. Можливо, це додасть мені внутрішнього відчуття цінності, а можливо — розуміння того, як я тут опинилася.

Наша родинна історія загалом перервана. У когось вона перервалася з власної волі: хтось зміг відмовитися від свого імені, щоб урятуватися, наприклад. Для мене родинна історія — це спосіб заземлитися, віддати данину цій родині, подякувати всім тим, хто мене сюди привів. Або не подякувати — це теж завжди під питанням.

Усвідомити цю перервану тяглість дуже важко, коли немає реліквій, фотографій, коли так мало документів і все складається з уривків спогадів. Але якщо я зможу встановити хоча б трохи — наприклад, яким було життя жінки, від якої я походжу, — то нарешті зможу її уявити: у двадцять років, у тридцять.

Тобто перестати думати про всіх своїх предків як про фотокартки, які вішали на надгробні плити й хрести. Я хочу стерти ці образи й побачити їх молодими, побачити їх у своєму віці. І, можливо, знайти для себе відповідь, як жити далі, бо це дуже важливо.

________________________________________________________________________________________________________________________________

Чому багато книжок у жанрі магічного реалізму зосереджені навколо родини та любові? 

Віра Курико: Я думаю, що всі книжки так чи інакше про любов.

Книжки з магічним реалізмом ніби хочуть розповісти нам якусь дуже універсальну історію: переписати Біблію по-своєму, окреслити її заново або прописати створення світу. Ніби знайти відповіді на всі запитання, які тільки можуть виникнути в цьому житті.

Писати потрібно про те, що ви знаєте найкраще. Або принаймні починати писати з того, що знаєте найкраще. Найперше ви знаєте себе і той простір, до якого можете дотягнутися.

А оскільки ми мало що знаємо про створення світу, то можемо перестворити його й пояснити так, як нам хотілося б, як нам було б зручно. Усе, що ховається в магії, для мене — це завжди спосіб щось виправити, щось пережити. А ще це можливість у житті своєї родини, міста, нації чи культури виправити те, що могло б бути інакше. Або, навпаки, дозволити всім тріщинам просто тріщати далі.

Для мене це найчесніший спосіб оповідати історії. Торкаючись магічних елементів у будь-якій історії, ти чесно визнаєш непідконтрольність усього цього досвіду — світового, твого особистого, родинного, досвіду країни. 

Дарія Тепла: Справді, багато творів магічного реалізму описують сімейні історії, але далеко не всі. Для мене, наприклад, «Вій» Гоголя теж належить до магічного реалізму. Саме Гоголь уперше наштовхнув мене на певну химерність у літературі.

Магічний реалізм — дуже добра форма для того, щоб пояснювати складні феномени й процеси.

Пам’ятаю, як ми з братом були малими і поїхали з дорослими купатися на річку.  Почали насуватися грозові хмари. Брат показує на одну й каже: «Дивись, ця хмара схожа на слона!». А мені вона була більше схоже на кота. Тоді хтось із дорослих починає читати нам лекцію: «Ви скоро підете до школи, повинні знати, що це вода у вигляді пари.».

Я побачила, що світ може одночасно перебувати в багатьох станах — як ідея і як факт. І жоден із них не є неправильним чи нереальним. Усі вони є реальністю одночасно. Ця хмара була і котом, і слоном, і дощовою хмарою, і просто парою. Залежить від того, з якого боку подивитися. 

Це лише один маленький приклад того, як прості й зрозумілі речі можуть проявлятися по-різному водночас. Такі собі задвоєності й затроєності світу. Магічний реалізм для мене — один із способів описати ці феномени.

Я думаю, що родинні історії можуть бути хорошою конструкцією для опису складних історичних періодів. У таких текстах важливий акцент на історичному тлі, на якому розгортається життя людей. Саме тому автори магічного реалізму так часто використовують цю форму, коли хочуть говорити про значно ширшу проблематику.

________________________________________________________________________________________________________________________________

Чи не боїтеся ви, що магічний реалізм естетизує травму? Чи є тут межа між тим, що ми переосмислюємо, і тим, що романтизуємо?

Дарія Тепла: На мою думку магічний реалізм взагалі не естетизує травму. Єдине, що він може естетизувати, — це почуття печалі й суму. Але я за те, щоб люди їх проживали, тому що це дуже цілющі почуття. І якщо магічний реалізм їх естетизує, то дай Боже.

Віра Курико: Я нещодавно прийшла до страшного висновку, що в житті романтизую абсолютно все. І насправді не бачу в цьому проблеми.

Якщо забрати зі світу всю цю магічність, я боюся, що він може виявитися дуже сумним місцем, яке вже ніяка романтизація й естетизація не врятує. Якщо комусь легше йти далі зі своїм естетизованим смутком, то добре. Ми так отримали велику кількість бездоганних творів літератури, та й багато чого в культурі тримається саме на цьому.

Я продовжуватиму романтизувати, тому що так почуваюся захищенішою. Тоді все, що відбувається навколо, не контролює мене. Це я контролюю його й перетворюю на те, на що хочу.

________________________________________________________________________________________________________________________________