1924 рік, «Говорить Харків». Як сталось, що радіо в Україні заснували ентузіасти, а не радянська влада?

Від першого ефіру 1924 року до трансляцій із бомбосховищ під час повномасштабної війни. Від боротьби з радянською цензурою до відновлення мовлення в деокупованих містах. Від внеску українців у винайдення радіо до появи української естради. Радіо звучить там, де твориться історія, і стає опорою, навіть у найтемніші часи. «Українське радіо. Історія буремного століття» — це книжка про силу слова, що перемагає імперії, про голос, що залишається незмінним символом нашої єдності. І радіохвилю, що попри заборони й кордони завжди знаходить шлях до серця свого слухача. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

___________________________________________________________________________________________________

Книжка виходить за підтримки громадської організації «Детектор медіа».

___________________________________________________________________________________________________

«Алло! Говорить Харків! Усім, усім, усім! Працює перша в Україні радіотелефонна станція!» — пролунало о сьомій вечора 16 листопада 1924 року з усіх гучномовців тодішнього адміністративного центру радянської України. Ветерани радіо розказують, що професії диктора за тих часів іще не було. Тому першу українську радіотрансляцію розпочав один із технічних працівників, який за звичкою спочатку прокашлявся в ефірі, потім тричі промовив «алло!», після того ще тричі — «Говорить Харків!», і вже аж тоді повністю виголосив вступну фразу, яка стала історичною для Українського радіо.

У 1920-х роках трансляції чергового з’їзду Комуністичної партії чи концерту симфонічної музики з гучномовців на стовпах збирали тисячні аудиторії. І не тому, що українці були такими вже фанатами партійних зібрань чи симфонічної музики, а тому, що радіо досі залишалося новомодною дивиною.

Влада виділила під першу харківську радіостудію дві кімнати в приміщенні партійного клубу на вулиці Римарській, у якому нині розташована Харківська філармонія. Група ентузіастів-радіоаматорів розмістила потрібну техніку й готувалася до першого радіоефіру. Дослідник історії радіо Іван Мащенко навів їхні імена: М. Дрожжин, Л. Жиронкін, Л. Касванд, В. Лебрехт, І. Луньов та О. Свєтлосанов. Завдяки їхній майстерності створено перший радіоцентр.

Справа не була надто легкою: у просторих приміщеннях дореволюційного будинку звук відбивався від стін і спотворювався. Організаційна група звернулася по методичну допомогу до командувача радянських військ Криму та України Олександра Єгорова. Питання вирішили з військовою прямотою. Кінні розвідники, щоб забезпечити безшумність пересування вночі, обмотували копита своїх коней шматками спеціального цупкого матеріалу, вирізаними з вовняних попон. Тому кілька возів таких попон військовослужбовці надали новому радіо як шефську допомогу.

Кінськими попонами оббили стіни радіостудії, запах у них був дуже різкий, але звукові реверберації подолали.

Увечері 16 листопада 1924 року біля радіотрансляційних гучномовців зібралися тисячі харків’ян. По радіо виступили керівники УРСР, затим передали невеликий концерт і радіожурнал, загалом — менш як годину ефіру. «Такою була та найперша програма. Так в Україні започаткувалося радіомовлення», — розповідає Іван Мащенко.

Симфонічні твори, які прозвучали в ефірі того вечора, виконав популярний у Харкові квартет імені Вільома, чим започаткував добру традицію музичних концертів на Українському радіо на сто років уперед.

Повідомлення про історичний радіоефір з’явилося в пресі через два дні після самої події, пише журналіст Володимир Носков. «У неділю, 16 листопада, був даний перший радіоконцерт з установленого радіотовариством УРСР радіопередавача, передбаченого для обслуговування робочих клубів і окремих радіолюбителів Харкова. В концерті брали діяльну участь артисти державного музичного квартету імені Вільома, які явилися таким чином першими радіоартистами України. Концерт був прийнятий гучномовцем, установленим у центральному партійному клубі. Робота радіотелефонної передачі і гучномовного приймача була досить задовільною. Радіопередавач установлений у приміщенні військової радіостанції», — писала газета «Комуніст».

Кількома днями пізніше, 21 листопада, газета «Пролетар» оприлюднила репортаж із місця події: «...Артисти виконували свої номери перед спеціальним приладом. Концерт могли приймати всі радіолюбителі міста Харкова, що мали радіоприймачі. У центральному партійному клубі, де був установлений потужний гучномовець, концерт слухали майже півтори тисячі людей. Музику, спів, розмови було чутно пречудово чітко. Здавалося, що артисти, виконуючи той чи інший номер, були присутні тут же у залі. Артист Держдрами, товариш Юрський спочатку декламував у залі клубу, потім вирушив на радіостанцію, де повторив той самий номер перед мікрофоном. Різниця ледь уловлювалася».

Ефір 16 листопада став експериментальним. Як ми розповідали в попередній частині, схожі експерименти тоді робили й київські радіолюбителі на чолі з Володимиром Огієвським на базі КПІ. Однак харківська спроба є знаковою тому, що за її підсумками вже за півтора місяця, у січні 1925 року, почалися регулярні радіотрансляції з Харкова. У співпраці із журналом «Полум’я» радіоаматори запустили його радіоверсію «Радіо-Полум’я». На сторінках паперового журналу слухачам обіцяли виступи відомих політичних діячів, найкращих лекторів, письменників, артистів та музикантів, щоб перетворити текст на цікаве радіошоу.

Автори журналу «Полум’я» емоційно описували перші ефіри: артисти, зібрані в сусідній кімнаті, хвилювалися перед новим досвідом — виступом перед мікрофоном. Сперечалися, як правильно співати в цей новий пристрій, сумнівалися у його ефективності. «Ну що? Успіх?» — питали одне в одного. Самі ж і відповідали: «Хто його зна. Можливо, успіх, а може, і провал. Глядачів зовсім не видно».

Тоді ж вони описали й приміщення радіоінженера: «Маленька будівля станції, де мерехкотять катодні лампи, а дроти й шнури плутаються між собою. На стіні, поруч із різними витками та дошками, висять написи: “Струм 15 500 вольт. Смертельно! Не торкатися”».

Уже на початку 1925 року радіо транслювало концерт Державного українського хору імені Миколи Леонтовича. Через рік, 17 січня 1926-го, на харківському радіо прозвучала українська вистава «Камінний господар» за драмою Лесі Українки. «Це стало початком регулярних трансляцій вистав із театру», — говорить дослідник історії Українського радіо Анатолій Табаченко й додає, що перші створені саме для радіо постановки «радіотеатру» з’являться пізніше, а того дня уперше передали звук із мікрофона, установленого безпосередньо в театрі.

Спершу це задоволення було доступне тільки в містах і робітничих селищах. Лише 1927 року газети оголосили про початок установлення так званих радіотарілок в оселях харків’ян. Програми з Харкова було чутно як по Україні, так і в європейських країнах.

У 1929 році симфонічний оркестр, очолюваний диригентом Яковом Розенштейном, став штатним радіооркестром. Того ж року було створено і оркестр народних інструментів радіокомітету. Ці творчі колективи разом з Українським радіо пройшли крізь буремне століття і стали знаковими для України. Детальніше про їхню історію та про те, навіщо радіомовникам оркестри та хори — розповідаємо у частині VI «Ефірна симфонія радіоансамблів: на вершині музичного мистецтва, в авангарді культурної дипломатії».

Українське радіо зародилося в атмосфері Харкова — потужного технічного центру, який тоді був справжнім серцем радіотехнічної революції в Європі. Науковці в передових лабораторіях прокладали шлях до нових відкриттів, а телеграфні станції зв’язували місто із Заходом і Близьким Сходом. Радіо тут стало модою: тисячі ентузіастів власноруч збирали приймачі, ніби відповідаючи на виклик часу. «Ми не чекали радіо з Росії — ми створювали його тут» — ось як описує цю епоху дослідник історії Українського радіо Віталій Артеменко в проєкті «Життя в ефірі». І справді, радіо не привезли сюди звідкись іззовні, а побудували місцеві інженери з Українського радіотовариства.

Однак радянська влада зумисно витирала зі сторінок історії імена українських піонерів радіоінженерії, отримати правду було нелегко. «Кагебіст попередив мене: “Будеш рити — вилетиш як пробка”», — згадує Артеменко. І це не дивно з огляду на подальші сталінські репресії проти українських радійників. Попри всі загрози він продовжував свої дослідження, удаючись до хитрощів і ризикуючи.

Саме завдяки Віталієві Артеменку історія першого ефіру Українського радіо не закінчується 16 листопада 1924 року. За п’ятдесят років він знайшов згадку про цю подію та її дату, вивчаючи підшивки газет, та вперше повідомив широкому загалу.

І уявіть собі: двадцять років боротьби знадобилося дослідникові для того, щоб добитися офіційного визнання цієї дати: у його доробку, зокрема й за той час, понад 1000 публікацій про історію радіо. Можливо, незручним було саме те, що перші ефіри — в цю дату і ще певний час після неї — були організовані ентузіастами, а не за партійною рознарядкою.

Уже в незалежній Україні, 1994 року, після підтриманого Укртелерадіокомпанією листа Віталія Артеменка до Президента України Леоніда Кучми, 16 листопада оголосили професійним святом — Днем працівників радіо, телебачення та зв’язку.

Так українські медійники дістали змогу святкувати свій день окремо від російських пропагандистів, які й далі відзначають іще радянське професійне свято сьомого травня. А Віталія Артеменка почали називати «людиною, яка зробила свято».

___________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Українське радіо. Історія буремного століття», Вадим Міський, Тамара Гусейнова